Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 04:50

Терор проти народу руйнує країну


Інформаційний мітинг Майдану 2 лютого 2014 року

Інформаційний мітинг Майдану 2 лютого 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

За кілька тижнів Україна перетворилася на відсталу тиранію третього світу. Людей викрадають просто з вулиць і вивозять в невідомих напрямках, пацієнтів забирають з лікарень службовці спецпідрозділів і передають людям у цивільному, після чого ті зникають, під прикриттям міліції безкарно діють банди мародерів, міліція поводиться як карателі: полює на журналістів, жорстоко б’є літніх людей і позує на тлі скалічених, започатковано практику заочних судів без згоди і навіть відома обвинувачуваних, владні корупціонери хизуються безкарністю, влада цинічно покриває протиправні вчинки своїх васалів, шельмує опозицію і безсоромно бреше міжнародним спостерігачам.

Ми опинилися в одному ряду з Гвінеєю, Угандою, Гаїті, Зімбабве, Нігерією, Сомалі. Славнозвісне «покращення» перетворилося на повернення в середину минулого століття у карибському басейні, чи до Африки 70-х.

Поява організованих банд погромників, що діють під прикриттям міліції і за прямими вказівками влади, органічно виглядає в рамках цієї політики. З часів Трухільйо, Дювал’є і Аді Аміна тирани не вигадали нічого нового, втім і ті слідували лише зразкам управління колонізаторів. Найстрашніший спадок колоніалізму – колоніальне мислення.

Через кризу управління влада вдається до терору

Використання загонів погромників, що діють під політичним прикриттям влади і з демонстративного потурання міліції, свідчить про те, що влада опинилася у безвиході. Позитивного виходу з кризи управління не існує. Компроміс внутрішньо не прийнятний, а ресурсів для вирішення кризи більше немає. Чинності набуває модель авторитарного правління. З відчуженістю від суспільства і спробами контролю за допомогою терору.

Розвиток подальших подій в цілому прогнозований і досить песимістичний, але варіанти залежать від ряду зовнішніх і внутрішніх чинників.

Новина, що надихає історично, полягає в тому, що жоден режим не встояв завдяки використанню такого інструментарію, як наймані погромники і провокатори, відомі у нас як тітушки. Так само як і жоден режим не пережив таких протестів, як сучасні протести в Україні.

Іноді, щоправда, крах режимів призводив до руйнування держави і безповоротної деградації суспільства. Для реалізації такого песимістичного сценарію, як правило, потрібна одна умова: попередня насильницька уніфікація суспільства, наприклад, етнічна або ідеологічна.

Перехід тонкої грані між люстрацією і дискримінацією приводить в постколоніальних країнах до підвищення вразливості стосовно ризиків, пов’язаних з авторитарним правлінням.

Наша різноманітність – запорука нашого виживання. Надії на те, що ми позбавимося від спадщини минулого (чи п’ятої колони) і нарешті заживемо щасливо – небезпечна помилка. У цьому сенсі будь-яка ксенофобія і націоналістична демагогія є смертельно небезпечними.

Втім, стале розшарування нації, співіснування декількох квазі-націй у рамках однієї держави (наприклад, «совків» і «європейців» або «українців» і «малоросів»), може стати окремою загрозою ескалації конфлікту. Зокрема, при використанні владою загонів погромників.

За наявності системної зовнішньої підтримки, такі загони, використовуючи існуючу соціальну базу – квазі-націю – можуть перетворитися на етнічно і ідеологічно мотивовані повстанські армії. А при зв’язках із кримінальним світом – у мафіозні армії. Тоді конфлікт може прийняти затяжний характер.

Знову ж таки, режим це не врятує, ні повстанці, що підживлюються зовні, ні злочинні озброєні загони владу підтримувати не стануть. Швидше навпаки – вони зацікавлені у слабкій, нічого не контролюючій центральній владі. Але довгостроковий соціальний конфлікт нам забезпечено.

Влада повинна розуміти просту істину: ніхто захищати їх не збирається. Для найнятих ними бандитів ці акції представляють лише один інтерес – безкарно скоювати звичайні злочини, а крім того, можливо, отримати додаткові доступи до зброї.

Влада використає, обмане й знищить злочинців

Декласованим найманцям також слід знати деякі базові речі

Влада не планує використовувати загони погромників у довгостроковій перспективі, якщо їхні дії несуть насильницький характер. Це означає, що їх дуже швидко зрікаються, і ніякого системного прикриття не надають. Більше того, після певного моменту, наприклад, занадто одіозних акцій, або виконання конкретного силового завдання, «дружинники» можуть виявитися легальною ціллю поліції. Поблажливості не буде – їх існування саме по собі компрометує владу, а значить вони мають бути знищені.

По-друге, влада ніколи не виконує своїх фінансових зобов’язань перед погромниками. Тоді вони або розсіюються, або годуються із здобичі. Тобто стають традиційними грабіжниками і мародерами. Залежно від опору середовища – від рівня самоорганізації суспільства, вони можуть стати або символом тотального терору, або об’єктом полювання громадян. Це означає спорадичні сутички між загонами самооборони і бандами тітушок.

Банди мародерів, що охороняють адміністрації і безчинствують під прикриттям міліції, мають бути готові до того, що вже завтра їх кинуть, не заплативши. І вони виявляться між загонами самооборони пограбованих і побитих ними громадян і міліцією. І ті й інші з однаковим завзяттям ловитимуть і знищуватимуть їх. Уся їх здобич складатиме магнітолу, вкрадену зі спаленої машини. Чи достатня це плата за втрачене життя і країну?

На жаль, історія не припускає жодного стовідсотково позитивного сценарію в разі штучного нацьковування авторитарною владою однієї групи громадян на іншу.

Що треба робити?

По-перше, слід визнати, що самоорганізація – єдино ефективний спосіб протидії неправовим діям влади, зокрема, спосіб захисту від мародерів на локальному рівні.

Життєво важлива відмова від апріорної дискримінації: закликів до етнічного розділення, шельмування опонентів, геноциду. Ми різні, і заради збереження цілісності повинні шукати спільну платформу.

Проте не менш важлива і відмова від кримінальних методів вирішення кризи на всіх рівнях. Це те, що приймати не можна. Така відмова вимагає максимальної прозорості при ухваленні суспільно значимих рішень.

При цьому, виходячи з існуючого рівня напруженості, необхідності пошуку спільної платформи і забезпечення прозорості ухвалення рішень, слід звернутися до міжнародних авторитетних посередників для переговорів.

Історичний досвід постколоніальних країн показує, що інші шляхи приведуть нас до глибокої довгострокової кризи і поступової соціальної деградації.

Юрій Костюченко – експерт з без пекових питань, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Юрій Костюченко

    Юрій Костюченко, науковець, фахівець у галузі супутникових спостережень, геоінформатики і статистики, експерт з питань безпеки і ризиків. Провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України, доцент географічного факультету КНУ імені Шевченка, виконавчий секретар Комітету із системного аналізу Президії НАН України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG