Доступність посилання

ТОП новини

Чому віче викликає нецензурну реакцію?


Десяте Народне віче, 9 лютого 2014 року
Десяте Народне віче, 9 лютого 2014 року
(Рубрика «Точка зору»)

Минулого тижня соціальними мережами прокотилася хвиля злісних, в’їдливих коментарів про скликання чергового, вже «ювілейного Віча». Перш за все, люди обурювалися беззмістовністю таких заходів, які переросли у молебні з читанням стрічки новин інформагентств. Чи справді десять разів людина має вийти на центральну площу країни, щоб почути те, про що вже прочитала в інтернеті? Ошукані вкотре порожнім за змістом вічем, протестувальники перейшли до активніших дій 19 січня. Після цього були моторошні дні, але традиція збиратися в неділю не зникла. Як і, зрештою, традиція беззмістовності цих зібрань.

Провина за це лежить передусім на парламентській опозиції, яка де-факто приватизувала головну сцену. Саме опозиція, на жаль, не розуміє, що віче й вузькопартійні збори – це дуже різні події. І що віча не скликаються просто так, бо інших ідей немає. Або що люди, які вийшли у мінусову температуру на Майдан, не хочуть лише слухати, вони хочуть вирішувати, впливати, диктувати.

У цьому й полягає суть віча, цього цілком античного вияву безпосередньої демократії – зібратися разом, щоб вирішити щось, вибрати когось, висловити комусь недовіру. Політикам необхідно затямити одну ключову річ: Майдан – це не «антимайдан», не можна до нього ставитися з такою зневагою, ніби перед сценою стоять безмовні проплачені раби.

Більше того, суть віча полягає у вирішенні принципово важливих, часто конфліктних чи конкурентних (як на виборах) питань. Тому його скликають рідко, але завжди за нагальною потребою. Виходячи з цього, віче апріорі не може бути одностайним і ухвалювати рішення одноголосно. Ну, хіба що винести на розгляд питання «Хто проти зла, хто за добро?». Але за такі питання віче зганяє зі сцени – в цьому разі політичної – назавжди.

Саме з цим пов’язані зміни електоральних вподобань останніх часом. Люди на вічі слухають палкі промови про жертовність Бандери й Шухевича, а потім 19 січня виявляється, що оратора з цими промовами на барикадах знайти неможливо. Або про «кулю в лоб», а натомість відбувається розпивання чаю з Януковичем всупереч волі Майдану.

Складається враження, що нам на вічах оголошують уже готові рішення, але не радяться з нами. Тобто, знову ж таки, поводяться, як із «антимайданом». Не можна критикувати комуністів і закидати в натовп гасла про заборону Компартії, в той же час проводячи віча, як пленуми КПРС: у президії – незмінні лідери, перед сценою – натовп бадьорих і оптимістичних «гвинтиків», які з трепетною любов’ю дивляться на своїх вождів, в одноголосному пориві затверджуючи їхні геніальні пропозиції. Це комедія, а не демократія.

Віче було справжнім тільки один раз – коли ставилося питання про продовження переговорів із Януковичем. Тоді його справді питали – і воно по-справжньому ухвалило нелегке рішення, тобто виконало свою дефінітивну функцію. Всі інші масові заходи були мітингами, зборами, демонстрацією нашої сили й кількості. Люди, зокрема кияни, щонеділі збиралися тільки для того, щоб продовжити мандат довіри опозиції, показати своєю чисельністю, що зміни в країні мусять відбутися. Кожен зокрема виходив, щоб стати аргументом у політичній суперечці, аргументом, який переважить. Дуже умовно щонедільні масові збори можна уявити шальками терезів, і люди приходили на Майдан, щоб своєю кількістю й якістю переважити режим Януковича.

Тому треба так і казати: люди, будьте такі добрі, прийдіть цієї неділі ще раз, щоб ваша кількасоттисячна присутність допомагала нам переконувати західних партнерів, невизначених депутатів для формування власного уряду й повернення до старої Конституції, команду Януковича, врешті-решт. Ось так треба сказати – прямо й відверто, це будує довіру. А не обманювати нас красивими висловами про віча й доленосні рішення.

Ми – не «антимайдан», слухати нісенітницю не зобов’язані, не треба шити нас в дурні. І дуже про це просимо. Бо якщо ні, то можемо знести не тільки режим Януковича, а й сцену Майдану, з якої нас намагалися перетворити із волелюбних громадян на слухняні гвинтики системи.

Андрій Любка – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Андрій Любка

    Український поет, прозаїк, есеїст. Автор восьми книжок, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Ужгороді.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG