Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 16:58
(Рубрика «Точка зору»)

Минулої п’ятниці Юлія Тимошенко дала визначення поточним подіям в Україні, як «історичному Народному Повстанню». Якою є консолідована мета цього повстання? Відповідь ніби на поверхні – зміна нинішньої влади. А яким чином її було створено у сучасних формах? Це роз’яснив Арсеній Яценюк на одинадцятому Народному вічі на Майдані минулої неділі.

Старт творенню цієї влади дав Конституційний суд, який у 2010 році повернув чинність редакції Конституції від 1996 році, замість Основного закону від 2004 року. Самодержавні повноваження президента, передбачені у першій Конституції, дали змогу Вікторові Януковичу сформувати нинішню владу. Тепер треба лишень відновити Конституцію четвертого року і «злочинна влада посиплеться».

Облуда це. Не посиплеться, бо у сьогоднішній Верховній Раді сталу більшість мають Партії регіонів і комуністів. Саме вони і сформують коаліційний уряд відповідно до приписів «відновленого конституційного порядку».

Питання: чому про конституційний переворот, вчинений майже 4 роки тому, опозиція згадала лише сьогодні не є риторичним. На нього ще доведеться відповісти лідерам опозиційних партій.

Нинішній парламент обрано для виконання повноважень, передбачених чинною редакцією Конституції. У випадку поновлення дії попередньої, виникне колізія, яка один в один повторить ситуацію 2010 року. Тоді Конституційний суд своїм горезвісним рішенням надав президенту повноваження, які не були передбачені для цієї посади на момент президентських виборів. Зміна посадових повноважень виборної особи неодмінно вимагає її перевиборів. Це ж стосується і виборного органу.

Чи готова опозиція до дострокових виборів Верховної Ради? Судячи з того, як вона провела вибори у п’яти проблемних округах, не готова, а без виборів легітимність парламенту та сформованого ним уряду є нульовою. Зміна повноважень також вимагатиме ще і перевиборів президента та органів місцевого самоврядування – це завдання і поготів є нездійсненним у цьому році. Крім того попередній редакції Конституції суперечать численні закони, які ухвалював чинний парламент, серед них і так звані «євроінтеграційні».

Словом, повернення до Конституції-2004 нині є неможливим і недоречним – політично, юридично та організаційно.

Результат Національного повстання

Що ж робити? Укласти Національну мирну угоду. Це можливо зробити, не порушивши повноважень жодної з владних інституцій та прав громадян. Предметами такої угоди мають стати: способи формування, завдання, повноваження та терміни роботи технічного уряду; формування Конституційної комісії та технічне завдання щодо нового тексту Основного Закону та механізму його введення в дію; засадничі принципи Виборчого кодексу та терміни виборів усіх рівнів; безумовне звільнення від переслідування учасників протестів та притягнення до відповідальності усіх карателів – посадовців та виконавців актів залякування, тортур, принижень, вбивств.

Найпринциповішими та найскладнішими моментами у процесі створення та суспільної імплементації такої угоди є сторони її підписання та гарантії виконання.

Сторонами підписання, крім президента та персонально кожного народного депутата, слід зробити спільноти, які утримують Майдани – Автомайдану, Самооборони, Громадського сектору та інших. Слід надати можливість приєднання до угоди політичним партіям, громадським організаціям та... будь-якому громадянину України, який має виборчі права. Це зробить її усенародною та надасть характеру мирної, такої, що справді є підсумком історичного Повстання.

Щодо гарантій виконання, то угода має бути проголосованою як законодавчий акт у парламенті, який буде підписано президентом; Майдани мають стояти в українських містах протягом усього терміну дії угоди – до набуття чинності новою Конституцією. І така угода має бути визнаною ОБСЄ.

Новий суб’єкт політики

Чому замість руху у напрямку підписання такої угоди політики робитимуть вигляд, що борюкаються за повернення чинності Конституції-2004? Тому, що це клінч – стоп-кадр протистояння. Воно ніби і триває, але непорушно, без наслідків для обох політичних сторін. За його завісою можна далі готуватися до того, щоб переграти одне одного на прийдешніх виборах президента.

Хибність цієї стратегії перш за все у тому, що у протистоянні є третя сторона – громадяни, які навчилися самоорганізовуватися. Їхнє усунення з переговорного процесу є несправедливим, тому, що вони вже виступають як сила, що стала на шлях власної політичної суб’єктності. І владі, і опозиції слід усвідомити це.

На відміну від офіційної опозиції, гарантіями виживання для членів якої є статки накопичені «важкою багаторічною працею політиків», ця третя сила буквально бореться за своє життя. Розкоші, у яких потопають політики, створюються за рахунок злиднів, куди із головою занурено більшість громадян. Розкоші для української влади можливі лише, коли цілковита більшість українців є бідними, хворими, малокультурними і малоосвіченими, залежними у своєму повсякденні від волі криміналізованих можновладців і владоохоронців. Тоді громадяни не здатні до системної та організованої боротьби і покірно дивляться на те, як їх грабують.

Майдани самим фактом свого виникнення та відродження стверджують інший тип суспільних відносин – солідарності, гуманізму, відповідальності перед громадою. Ці принципи глибоко чужі політикам, тому їм важко збагнути механізм виникнення Майданів та те, чому їх не вдається «задушити в обіймах», чи видати ідею повернення до Конституції-2004 за «справжню мету» історичного Повстання.

Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG