Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 12:40
У преамбулі до «Загальної декларації прав людини» ООН наголошено, що, зокрема, «беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися, як до останнього засобу, до повстання проти тиранії і гноблення», Генеральна асамблея проголошує цю «Загальну декларацію прав людини». Тобто, світова спільнота фактично визнає право народу на повстання, коли права людини не охороняються у суспільстві силою закону.

Це право сьогодні, як ніколи актуальне для України, де авторитарний режим президента Януковича вдається до диктаторських дій і топить у крові мирні протести громадян. Ніч із вівторка на середу (18-19 лютого) продемонструвала, що влада Януковича, вже вкотре за останні три місяці, знехтувала мирним характером протестів Євромайдану та брутально застосовує насилля і зброю проти свого ж народу.

У такій ситуації виникає питання про право народу на опір такій владі, право на повстання заради своєї свободи. Про це ми розмовляли на хвилі Радіо Свобода з відомими українським блогером, активістом Євромайдану, Ігорем Луценком. Я насамперед, запитав Ігоря про те, як змінило його світогляд і ставлення до характеру мирних протестів Євромайдану те, що він був захоплений невідомими викрадачами, разом зі своїм товаришем Юрієм Вербицьким, коли Ігореві після тортур вдалося вирватися на свободу, а Юрія згодом знайшли мертвим біля дороги в районі Борисполя.

– Мені краще вдалося зрозуміти природу тих людей, котрі є не лише моїми опонентами, а, у даному випадку, моїми викрадачами. На жаль, методів якогось впливу на сьогодні, щоб їх мирно переконати у тому, що вони не праві, у нас дуже мало. Хоча й це ще залишається у чомусь реалістичною можливістю, але, на жаль, без загрози того, щоб вони самі постраждали у цьому громадянському конфлікті, вони не почнуть змінювати свою поведінку. Тобто, самими лише мирними протестами з ними нічого зробити не можна, як можна це було колись, наприклад, з англійцями в Індії, тому, що, з одного боку, й українці слабші за тодішніх індійців, та й влада тепер в Україні не керована і набагато дурніша за англійську в тодішній Індії.

– Ігоре, як можна охарактеризувати ці події 18-20 лютого в Києві? Це що, вже перейдено межу і ми бачимо повстання народу?

– Це давно вже повстання народу. Лише тепер проти нього розпочалася така серйозна контрреакція з боку нинішньої влади.

– Як Ви вважаєте, чи виправдані ці людські жертви сьогодні? Чи вдасться досягнути мети цього повстання?

Що стосується жертв – лише частина, тієї ціни, яку нам доведеться заплатити, щоб звільнитися від цієї хунти
– Я думаю, що мети цього повстання досягнути, рано чи пізно, нам обов’язково вдасться. Тому що, така країна не може жити саме за такими правилами ніяким чином. Що стосується жертв, на жаль, на сьогодні це лише частина тієї ціни, яку нам доведеться заплатити, щоб врешті-решт звільнитися від цієї хунти, яка зараз нами править.

– Ігоре, як Ви вважаєте, мирні протести, зіткнення – вони допоможуть знайти політичний, парламентський, вихід із цієї ситуації в Україні у найближчі дні?

Правління Януковича на сьогодні ґрунтується на декількох тисячах вірних йому бійців, досить не погано озброєних
– Не думаю, що взагалі можливі якісь парламентські виходи зараз, тому що все нині визначається якраз силовим протистоянням. Тому що правління Януковича на сьогодні ґрунтується на декількох тисячах вірних йому бійців, досить непогано озброєних та організованих. А такої армії на сьогодні ні парламент, ні Євромайдан не маєї, яка зараз могла б бути здатною протистояти таким силам влади. Тому все буде вирішуватися саме там, де з’явиться така сила, котра здатна протистояти режиму. Парламент не здатен генерувати таку силу. Це точно.

– Ну, а «Правий сектор», інші радикальні угруповання, котрі діють на Євромайдані?

– «Правий сектор», інші радикальні угруповання, вони, може б і хотіли, але, як бачимо, вони поки що такі речі у військовому плані робити не здатні. Як показав вівторок і ніч на середу, про якусь розмову на рівних із організованими військовими силами президента Януковича важко зараз навіть і мріяти.

– Так що Ви вважаєте, що отой останній, так би мовити, засіб – право на повстання народу за свою свободу, задекларований у «Загальній декларації права людини», він має бути сьогодні повністю задіяний в Україні?

Це повстання проти тиранії так званих «ментів», тобто, маються на увазі – міліція, прокурори, судді, котрі ситуативно, є союзниками Януковича
– Безумовно. Ми, котрі зараз на Євромайдані, його і здійснюємо. Бо ми це вважаємо своїм власним обов’язком. Єдине, що, можливо, не вся країна розуміє і ввесь час намагаються це представити як політичний конфлікт і боротьбу за владу. А насправді це лише повстання проти тиранії так званих «ментів», тобто, маються на увазі міліція, прокурори, судді, котрі ситуативно, у даному випадку, є союзниками Януковича. Тобто, це повстання проти так званої бандитської системи правоохоронних органів. А не якась там боротьба опозиції проти влади, чи влади проти опозиції, чи ще щось. Ця боротьба не має нічого спільного з цим. І будь-які рішення, котрі у цьому контексті пропонуються: новий уряд, нова конституція – абсолютно цього конфлікту не знімуть.

– Ігоре, от спостерігачі, котрі з нами спостерігають за цими подіями в Києві, зокрема, вечора вівторка, не витримують і вигукують: ну де ж, мовляв, ці кияни? Варто лише, щоб вийшло сто-двісті тисяч людей – і вони б змели цей «Беркут», ці внутрішні війська і цього Януковича?

– Мабуть, тому що кияни вже виходили у такій кількості, про що ви кажете, і вони не розуміють алгоритму дій далі. Тобто, цей алгоритм їм ніхто не підказав, а самі вони дійти до цього алгоритму поки що не готові. Якщо нас там було, як кажуть, півмільйона, 1 грудня, на вулицях Києва, то ми цей момент не реалізували. Чесно кажучи, і я особисто не був готовий до цього й інші. Тобто, це чисто нерозуміння, така ментальна неготовність до того, що саме треба робити.

– Бо сьогодні ми вже чуємо від опозиції, що, мовляв, ми вичерпали всі свої переговорні можливості, як каже, наприклад, Микола Томенко, і вже лише потрібне серйозне міжнародне посередництво в Україні.

– Ми бачимо сьогодні, що Європа, скоріше, Януковича підтримує, аніж Євромайдан. Тобто, весь час ми ведемо мову про загрозу санкцій, про стурбованість, але ми не бачимо істотних та дошкульних кроків Заходу проти Януковича і його оточення. Тому у даному випадку оцей нібито нейтралітет Європи є на користь Януковича. І що може цей нейтралітет змінити, я вже,чесно кажучи, і не знаю. Вже й люди гинуть, вже десятки загинули, і сотні поранених, і тортури, і все що завгодно тут відбувається, але цей проянуковицький нейтралітет Заходу зберігається.

– Ігоре, який Ваш прогноз розвитку подій у цій боротьбі Євромайдану зі владою. Бо кажуть експерти, що нібито вже після подолання межі десь у сто жертв конфлікт стає бойовим і тривалим?

– Так він, бойовий етап, вже, мабуть, почався. І вже ніяким простим чином його не зупинити. Яка різниця, 100 чи 30 жертв? Тут уже немає ніякої різниці. Слава Богу, вже розпочався процес у регіонах, коли вже вийшли за межі оцих от трьох бунтівних областей. Тобто, окрім Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської, ми вже бачимо опір владі у Вінниці, Полтаві, на Закарпатті. Тобто, ми бачимо, що значна частина України так само стоїть з Євромайданом. Це випливає для режиму з усіма наслідками таким чином, коли тримати всю країну такими силами, я не знаю, чи вийде у Януковича. Тобто, будуть у нього весь час виникати тут проблеми, це буде такий собі повільно тліючий процес гарячого конфлікту. Так приблизно, як це відбувається десь у Дагестані, але не може пом’якшитись.
  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG