Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 20:51

Україна і Грузія: трагічні паралелі


Акція на підтримку Євромайдану в Тбілісі, 11 грудня 2013 року

Акція на підтримку Євромайдану в Тбілісі, 11 грудня 2013 року

Зураб Бежанішвілі
(Рубрика «Точка зору»)

У день жалоби за загиблими в Україні багато людей в різних країнах сумують і переживають за український народ. Політики всіх демократичних держав засуджують дії української влади, які застосували силу проти власного народу.

Особливу гіркоту відчуває громадянське суспільство Грузії, якому близька біль України, тому що ми пережили: 9 квітня 1989-го; міжетнічний конфлікт у Самачабло, нав’язаний ззовні в 1990 році; громадянську війну 1991 року, війну в Абхазії 1992–1993 років; роки вимушеного перебування в СНД і ОДКБ, коли кримінальні угруповання і зрощенні з ними державні структури тероризували власне населення; економічне ембарго 2006 року з боку російської влади, після якого почався відкритий інформаційно-психологічний тиск на грузинське суспільство, що призвело його до зіткнення з грузинською владою спочатку в травні, а потім у листопаді 2007 року.

Також, як і після дострокового виведення російських військ із Грузії в листопаді 2007 року, коли в повітрі витало очікування чогось тривожного, так і зараз, навіть після постанови Верховної Ради про припинення «антитерористичної операції» проти населення і перших натяках про готовність президента України провести дострокові вибори, тривожні очікування знову живлять аналітичне мислення.

У випадку з Грузією вчасно ухвалене мудре рішення тодішнього керівництва Грузії про проведення дострокових парламентських і президентських виборів забезпечило відновлення легітимності влади, що по суті викрило підривну діяльність ззовні.

В обох випадках, як у Грузії, так і в Україні, видно спробу створити ситуацію, коли влада починає застосовувати силу проти власного населення. У Грузії у вересні та листопаді 2007 року, коли різні політичні фігури намагалися підірвати легітимність влади і в результаті змогли вивести на вулиці десятки тисяч протестувальныкивх, все ж не впоралися із завданням спровокувати владу на застосування сили. В результаті російські збройні частини мирно залишили територію Грузії в середині листопада. Російські стратеги і піар-технологи були впевнені, що на дострокових президентських виборах 5 січня 2008 переможе проросійськи орієнтований кандидат. Однак влада Грузії пішла на хитромудрий крок і разом із президентськими виборами провела референдум щодо вступу Грузії в НАТО. Понад 70% населення бачили НАТО гарантом безпеки Грузії, що й забезпечило перемогу чинного президента.

Після президентських виборів у Росії 2 березня 2008 року у російських радників була переконаність, що проросійська опозиція в Грузії зможе перемогти на парламентських виборах 21 травня 2008 року. Однак прозахідна партія здобула конституційну більшість у парламенті. Після цього з червня почалася реконструкція абхазької ділянки залізниці до адміністративного кордону з регіоном Самегрело, а потім пішла «домашня заготовка» російського керівництва серпня 2008 року.

На жаль, керівництво Грузії, котре відволікли внутрішньополітичні завдання, не зуміло відразу розпізнати гру, в результаті чого російській стороні вдалося провести воєнну операцію проти влади Грузії, завуалювавши це захистом миротворців. Але, незважаючи на цей стовідсотковий привід, російській владі не вдалося здійснити план повного контролю над територією Грузії і змінити прозахідну владу силою. Злякавшись прямого протистояння із Заходом і усвідомивши економічні наслідки від продовження інтервенції, російські стратеги змушені були задовольнятися прилюдним приниженням опонента в надії підірвати його легітимність у майбутньому.

В Україні схема підривної діяльності ззовні здається набагато витонченішою, а дії керівництва країни менш розумні, ніж на прикладі Грузії.

Витонченіша вона тому, що економічні нитки двох держав настільки тісно переплітаються, що підвищується їхня чутливість для обох сторін. По суті, в обох країнах є важелі впливу один на одного. Однак Україна, як і Казахстан, воліють не турбувати свого державницького сусіда, хоча глава Білорусі вже багато років показує приклад успішного тиску на російське керівництво.

Йдучи на повідку російських стратегів, президент України здійснив найнебезпечнішу помилку: він не виконав основного замовлення свого народу – відмовився від інтеграції із Заходом. Опинившись в пастці, яку йому влаштували західні стратеги, і під жорстоким натиском російських партнерів діючий президент сам підірвав свою легітимність. З одного боку, політичні ризики від звільнення з в’язниці свого головного опонента, популярного серед народу, лідера, що вміє говорити з Росією, штовхнуло його на змову з Росією. З іншого боку, гарантії з боку російського керівництва і багатомільярдний транш створили ілюзорне переконання у можливості подолати народний протест і в достатності ресурсів для діалогу із прозахідними українськими олігархами.

За логікою цієї ситуації та її наслідків, було б більш ефективно відверто виступити перед своїм народом і пояснити своє рішення непереборним тиском з боку російського керівництва, після чого подати у відставку або виконати вимогу Заходу на своїх додаткових умовах.

Більше того, співпраця з Заходом приваблива тим, що,: незважаючи на важкі вимоги, укладені угоди виконуються чітко. У випадку з російськими партнерами завжди є лазівки і махінації, за допомогою яких вони зловживають привілейованим партнерським статусом, і завжди є ризик зриву угод чи підміни їх новим і далеко не вигідним антиподом. Країни, що входять в ОДКБ, завжди змушені миритися з державною нерівноправністю і перманентним тиском в економічних відносинах із Росією, що й відштовхує нових членів від входження в цю структуру, а також і в Митний союз та Євразійський союз.

Тим часом позаблоковий статус України позитивно позначається на гарантії безпеки українського народу від російської інтервенції. У разі, якщо б Україна входила в ОДКБ, зараз в Київ були б офіційно введені сили швидкого реагування і ОМОН Російської Федерації. У даному випадку при виникнення фактів злочину проти людяності або безконтрольної ситуації введення миротворців вирішуватимуть на Раді безпеки ООН.

Витонченість російської стратегії стосовно України полягає в тому, що російському керівництву вигідне як перебування нинішнього президента України при владі, так і те, що відбувається зараз на батьківщині Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Франка, Валерія Лобановського і багатьох сотень тисяч героїв, які віддавали свої життя за справедливість і можливість бути людьми для тих, хто залишився в живих.

У ці дні неможливо намагатися проводити академічний аналіз ситуації, приховуючи свої емоції і ховаючи особисте ставлення до всього, що відбувається в Україні. У Грузії завжди пам’ятатимуть російських миротворців, які, порушивши Сочинську угоду від 27 липня 1993 року, дозволили різношерстому угрупованню під керівництвом майбутнього злочинця федерального масштабу захопити Сухумі, і навіть не примусили його до миру і не відкинули на ті позиції, які той займав до підписання угоди, як це зобов’язував мандат миротворців. І пам’ятатимуть українських військових, які врятували десятки тисяч грузинів та представників інших національностей, яким загрожувало фізичне знищення унаслідок національної ворожнечі.

Російському керівництву вигідно робити з президента України тирана, тому що при такому розкладі у нього є можливість ввести війська на територію, де проживає населення з російськими паспортами, а також закріпитися в Криму, перекупивши український військово-морський флот, що може трапиться найближчим часом.

У Грузії є думка, що під час війни в серпні 2008 року здача техніки та дезертирство військових чиновників могли бути наслідком фінансової диверсії, аналогічної тій, яку провели американські стратеги під час операції проти Саддама Хусейна.

У Грузії уважно стежать за подіями в Україні, оскільки нова влада Грузії займає таку ж «прагматичну» позицію у відносинах з Росією, як і поки що діюча за станом на 20 лютого влада України. Адже незважаючи на те, що все світове співтовариство і представники глобального громадянського суспільства засуджують подібні дії, що відбуваються в Україні, вони все ж здійснюються. Більше того, вони відбуваються в Європі. Найстрашніше, що представники народу із високо духовною культурою, такі, як російський і український народи, не побоюючись осуду, в 21-му столітті активно закликають «прасувати» країни і роздавати патрони для того, щоб влада сусідньої держави могла розстрілювати мирних громадян, журналістів і медиків.

Кадри з України показують, що сьогодні на пострадянському просторі найнебезпечнішими людьми є чоловіки і жінки з палицями та щитами, які прагнуть бути частиною цивілізованого суспільства. У даному випадку мова йде про прагнення народу України бути частиною Європи. Чи є Європа синонімом свободи і права бути унікальною на шляху досягнення свого щастя? Чи є російський народ частиною європейської культури, чи, як продовжував це питання гаряче шанований мною професор МДУ Геннадій Анатолійович Бєлов, російськими представниками азійської культури? (Так, скіфи ми. Так, азійці. З розкосими й жадібними очима. Гумільов ).

Ми висловлюємо співчуття українському народу. Стоїмо пліч-о-пліч із Вами та розділяємо Вашу біль. Ми схиляємося перед Вашою мужністю і принциповістю в боротьбі за свою незалежність і прагнення бути унікальними.

Зураб Бежанішвілі голова Фонду «проект непереможна Грузія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG