Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 10:11

Чеченці згадують жахи сталінської депортації 1944 року


Сімдесят років тому чеченський та інгушський народи були виселені за наказом диктатора СРСР Йосипа Сталіна зі своїх споконвічних земель на Півночі Кавказу до Середньої Азії. Ті, хто залишився в живих, згадують, як до однієї третини населення Чечено-Інгушетії загинули від морозів, голоду і куль радянських вояків.

Хоча вже минуло 70 років з того часу, але трагічні події 23 лютого 1944 року все ще стоять перед очима Мухажар Джабраїлової. Вона згадує, як її мама стривожено помітила колону армійських вантажівок над пагорбом від їхнього села Зандак, що в автономній Чечено-Інгушській республіці тодішнього СРСР. Мухажар було тоді лише 13 років.

«Мама зупинилася на узбіччі і розплакалася. Я запитала, чому вона ридає. А мама сказала, що ці вантажівки приїхали за нашими людьми та повезуть їх дуже далеко», – розповіла вона Радіо Свобода.

І лише, коли серед ночі радянські вояки прибули до села та наказали всім пакувати свої пожитки, Джабраїлова зрозуміла, що її мама казала правду. За наказом Йосипа Сталіна радянські каральні органи розпочали спеціальну операцію «Сочевиця», коли приблизно півмільйона чеченців та інгушів виселили до Середньої Азії – це була кара Москви за, як трактували у Кремлі, співпрацю представників цих народів із нацистами у роки Другої світової війни.

Багатьох людей радянські вояки розстріляли на місцях проживання під час паніки та спроб спротиву. Тітку Мухажар застрелили, коли вона несла воду від струмка, її двох двоюрідних братів і дядька забили вояки, коли ті повертали її мамі борг.

«Мої двоюрідні брати поховані там же в селі, – каже вона. – Їх просто поклали на долині та присипали землею. Горбочок все ще зберігся до сьогодні. Їхнього батька, котрий біг їх рятувати, поховали тут же. Всіх трьох їх тут і поклали».

Не пошкодували навіть героїв війни з нацистською Німеччиною

Джабраїлову та інших членів її родини загнали до товарних вагонів для великої рогатої худоби і відправили цими потягами до мертвих степів Казахстану. Невеличкі групи чеченців та інгушів опинилися також в Киргизстані та Сибіру.

Вислали навіть 40 тисяч колишніх вояків Радянської армії, котрі воювали проти армій Гітлера на фронтах Другої світової війни. Салмана Дудаєва, котрий воював із нацистами під Сталінградом, також виселили за нібито співпрацю з ними. Молодого чеченця, котрий у 13 років втік з дому на фронт, до лави Червоної армії, таке ставлення шокувало, як і його колишнього командира, українця Котова, який виконував наказ Сталіна з виселення земляків Дудаєва. Про це згадує сам чеченський ветеран війни: «В його очах були сльози. Він підійшов до мене, обійняв, і сказав: «Синку, я не міг тобі сказати про це відразу, але мушу. Чеченці природжені вояки, та воюють вони чудово. Я дійсно шкодую, але не можу не підкорятися наказам».

Дудаєв опинився з іншими виселенцями аж під китайським кордоном в Казахстані. За 27 днів тряски в товарняках, від голоду на його очах померли тисячі людей, ще десятки тисяч померли на місцях виселення упродовж кількох місяців. Цю трагедію чеченці назвали своєю мовою як «Аардах» (масове виселення).

Від 30 до 50 відсотків чеченців та інгушів померли або ж були вбиті радянськими вояками під час виселення та наступного, 1945 року.

Тим, хто уцілів, дозволили лише у 1956 році, через три роки після смерті Сталіна, повернутися додому. Чечено-Інгушетію, як автономну республіку, відновили на карті СРСР.

Але люди ледве впізнавали свою батьківщину. Їхні землі були вже в руках інших людей, радянська влада закрила сотні мечетей, спалила цінні старовинні рукописи на чеченській та інгушській мовах. Надмогильні камені знесені, зруйновані старовинні вежі в горах.

Чимало чеченців та інгушів не витримали цього і повернулися до Казахстану. Друга хвиля чеченців втекла до Середньої Азії після вибуху воєнного конфлікту з Москвою у 1994 році.

Сьогодні Джабраїлова і Дудаєв живуть в Чечні. Вони не забули жахів виселення і не легше їм навіть після того, як прокремлівський лідер автономної республіки Чечні Рамазан Кадиров оголосив 23 лютого днем жалоби.

До сьогодні Мухажар Джабраїлова все ще плаче, коли згадує останнє побажання батька, щоб після повернення додому, вона на честь його пам’яті, перевірила його домашніх коней, пасіку та спекла для односельчан пшенично-кукурудзяний хліб.

«Коли ми нарешті потрапили додому, не було, звичайно, вже ніяких вуликів, ні коней, – говорить вона. – Навіть не було пшеничино-кукурудзяного хліба, бо мусила спекти його лише з пшеничної муки. Я була не в змозі виконати побажання мого тата. Ця думка мордує мене щодня».

Матеріал підготували Akhmad Sultanov, Lecha Yelkhoyev, Claire Bigg і Василь Зілгалов
  • 16x9 Image

    Василь Зілгалов

    Із Радіо Свобода співпрацюю з 1989 року. Переїхав з Мюнхена до Праги у березні 1995 року. Народився в сталінській Україні. Троє з родини загинули від голоду у 1932-33 роках. Мати ледве уціліла в 1933-му. Батько пройшов Колиму але система все ж знищила його. Окрім батька, тоталітаризм згубив чотирьох моїх дядьків. Закінчив історичний факультет. Викладав методологію історії. Підготував дві дисертації. Чимало написав. Журналістом став з 1969 року, після вторгнення радянських військ до Праги. Опублікував роботи з історії політичної публіцистики, книги з історії українських міст, дослідження про Василя Пачовського, з історії української еміграції.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG