Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 06:36
Ледь помітні сльози в очах жінки, співробітниці офісу Меджлісу кримсько-татарського народу, у відповідь на новину про те, що президент Росії Володимир Путін просить Раду Федерації надати дозвіл на введення російських військ на територію України, – це нібито лише мимолітний епізод 1 березня 2014 року. Але він багато про що свідчить.

Ще зранку цього дня під Верховною Радою Криму мітингувало близько тисячі людей виключно під прапорами Росії та під гаслами «Ми за мир і референдум!». Вони називали невідомих автоматників у військовому камуфляжі, що взяли в оточення будівлі Ради та уряду й перекрили до них підступи, «своїми хлопцями», «спецназом». На уточнююче запитання: чи це спецназ кримський, чи російський, загадково посміхалися й махали рукою. Мовляв, яка різниця.



Проросійський мітинг підтримали колони з кількох тисяч активістів, з-поміж яких було багато молоді, що несли простягнуті над собою велетенські російські триколори. Вони ще не відали про сьогоднішнє рішення Путіна та російського парламенту, але чекали його й сподівалися.

«Ми ходили під стіни консульства Росії і молили там про те, щоб вона нас захистила», – сказала одна з учасниць проросійського мітингу. Його учасники зовсім не скаржилися, що люди зі снайперськими гвинтівками відтіснили їх на віддалені підступи від владної будівлі. Вони їх сприймають як своїх захисників, а не чиїхось владних амбіцій та імперських апетитів.

Взагалі, Сімферополь у перший день весни дуже сильно нагадав собою повсталий народ проти режиму Януковича та згортання євроінтеграції Київ. Щоправда, дуже скромних масштабів по відношенню до загальної кількості населення Сімферополя та півострова в цілому. Це такий собі фотонегатив, симетричний полюс столичного Майдану, який самі кримчани, що беруть активну участь у мітингах в урядовому кварталі, вважають, як мінімум, вакханалією. Як максимум, фашизмом. Варто описати цю несподівану дзеркальну подібність.

По-перше, у всіх активних громадян на рукавах і воротах пальт та курток майорять георгіївські та трикольорні стрічки під російський прапор. Це елемент ідентифікації своїх та мобілізаційний символ.

По-друге, найгучнішим гаслом учасників ходи з розгонистими російськими прапорами були слова не інакші, як «Крым вставай!». Саме таке. Чи це плагіат з Майдану, чи не плагіат і такі слова почали складатися в кричалки стихійно, але відчуття дежавю, тільки діаметрально протилежного оригіналу, не полишило б кожного, хто міг порівняти нинішні протестні акції в Криму з Майданом.

По-третє, у мітингах та ході активну участь брала молодь. Це розвінчує уявлення про те , що повернення Криму до Росії підтримують лише люди давно минулої радянської епохи. Або ця епоха в Криму не минула, або пояснення такому схилянню перед Росією потрібно шукати зовсім не у вікових чи якихось інших базових соціологічних показниках.

По-четверте, у кримчан прокинувся протестний креатив. «Пришло время вернуть свое имя , Крым – Русь, а не Украина» – таким плакатом розмахували над хвилями російського триколору. Або, скажімо, малюк з геогріївською стрічкою, що дає журналістам інтерв’ю.



По-четверте, впадає в око, що люди активно самоорганізовуються, на вулицях Сімферополя можна бачити доволі багато людей у камуфляжі з георгіївськими стрічками. Дехто з них має рації, вони беруть участь в організації кордонів навколо урядового кварталу, слідкують, щоб ніхто не виліз за дозволені лінії розмежувань. І за їхніми спинами стоять автоматники в масках. У їхніх діях є рівно така ж сильна довіра до силовиків із гвинтівками й закритими обличчями, як була сильна недовіра до «Беркута» після тортур, побиття та вбивств учасників протестів.

Однак варто відійти в бічні вулиці навколо урядового кварталу й поговорити з іншими кримчанами, як лунають відмінні думки, інші меседжі. Дехто з молодих людей 20-25 років, етнічні росіяни, кажуть, що не підтримують введення російських військ до Криму, що склався вже певний баланс всередині суспільства, що є визнані кордони, то навіщо все це руйнувати. Вони не вживають слова «бандерівці» і їм щиро шкода своїх однолітків, які загинули на Майдані. Дехто каже, що підтримує рух до Європи й не хоче жити під Путіним, але вони визнають, що такої думки дотримуються менше половини населення півострова. Скільки саме – підрахувати не беруться.

Тим часом кримські татари розповідають, що дехто з їхніх старших людей упродовж останніх днів злягли з інфарктами. Вони надто яскраво пам’ятають сталінську депортацію кримських татар. І в них відчуття історичного дежавю: для них російські автоматники не є захисниками, як для людей з георгіївськими стрічками. Страшні слова «переслідування», «окупація» знову на слуху.



Керівник відділу зовнішніх зв’язків Меджлісу Алі Хамзін каже, що не збирається нікуди їхати з Криму, що б не трапилося. Не для того він повертався на Батьківщину, щоб знову звідти тікати. Кримські татари вимушені сьогодні говорити про такі речі прямим текстом: тікати чи ні, існує загроза втратити мир, порушити баланс у соціумі чи ні. І над усім цим нависає недбалість і байдужість України, її центральної влади впродовж багатьох років поспіль до цього корінного народу України. Кажуть, що за довгий час не було ухвалено практично жодного закону, який би допоміг їм відстояти ефективно свої права.

Під Верховною Радою Криму тим часом учасники проросійського мітингу розповідали, що лідер Меджлісу кримського народу Рефат Чубаров, мовляв, збурює кримських татар навмисно, щоб ті не підтримували проросійські сили й що його люди поводяться агресивно.

Але сам Рефат Чубаров 1 березня звертався через журналістів до всіх сил і громадян Криму із закликом до миру. Він говорить про повагу до територіальної цілісності та суверенітету України, про важливість не допустити ескалації напруги, про те, що на референдумі щодо надання Криму державного статусу треба запитати окремо думку представників кожної великої національної спільноти й лише на основі цього визначати його підсумки.

Тим часом під кримським парламентом говорять про Росію тільки добре, про Україну дуже часто як про велике геополітичне прокляття для Криму. Там хочуть ближче до Росії, а не в Європу, яка плаче «кривавими слізьми», як сказала одна з активісток, навівши приклад грецької економічної кризи. Відповідно, у контрольованому російськими військами Криму такими слізьми не плакатимуть, переконана жінка.

Але перші, ледь помітні сльози представниці народу, який так довго повертав собі мир та батьківщину, можна було розгледіти. Проте їм на проросійському мітингу, певно, не повірили б.
  • 16x9 Image

    Жанна Безп’ятчук

    На Радіо Свобода з 2013 року. Вивчала політологію в Києво-Могилянській академії, закінчила магістратуру з європейських студій у коледжі Європи (Польща), навчалася журналістики в Данській школі журналістики та університеті Суонсі (Уельс, Велика Британія). До Радіо Свобода працювала журналістом в інтернет-виданні «ПіК України», кореспондентом і редактором у журналі «Тиждень».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG