Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:17

Щоб українці більше ніколи не стріляли в українців


Майдан Незалежності, Київ, 20 лютого 2014 року

Майдан Незалежності, Київ, 20 лютого 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Події в Україні та навколо неї сьогодні розгортаються так швидко, що повноцінне осмислення їх нашим суспільством ще в майбутньому. Окупація Росією без жодного приводу Криму відсунула на другий план наш Майдан, зокрема трагічні події навколо нього 20 лютого.

Але загарбники приходять і відходять, а наші внутрішні українські проблеми залишаються з нами, і немає гарантій, що вони не дадуть про себе знати у майбутньому.

Тому про них варто говорити вже сьогодні. Говорити чесно, називаючи речі своїми іменами. Без цього не можна встановити причини наших суспільних негараздів, а відтак визначити шляхи їхнього подолання.

Як таке могло статися?

А й справді, як зовні адекватні молоді громадяни України могли впродовж декількох годин холоднокровно розстрілювати зі снайперських гвинтівок своїх мирних співгромадян, у більшості випадків – своїх ровесників? Тобто можна стверджувати, що кожен із тих снайперів є серійним убивцею на кшталт Онопрієнка.

Більше того, і кати, і більшість їхніх жертв були ровесниками нашої незалежності. Уже тільки ця обставина свідчить про те, що з тою незалежністю в нашому суспільстві далеко не все гаразд.

Саме так, бо не можна собі уявити військового снайпера будь-якої цивілізованої країни, який погодився б виконати настільки кричуще злочинний наказ, який виконали бійці кримського спецпідрозділу «Лаванда» 20 лютого на вулиці Інститутській.

Нещодавно в інтернеті я прочитала допис, автор якого пропонував розстріляти всіх тих снайперів публічно на телекамери, щоб інші їхні колеги вже ніколи б не зважилися на таке.

Автор був вельми переконливий у своїх аргументах щодо необхідності такого покарання вбивцям і навіть накреслив дорожню мапу юридичного його впровадження в Україні, оскільки смертної кари в нас нема.

Але я певна, що той публічний розстріл аніскільки не став би гарантією неповторення злочину снайперів у майбутньому. Бо стріляли кримські спецназівці, якщо дивитися з їхнього боку, зовсім не у своїх мирних співгромадян, а у ворогів – «бандерівців» та «фашистів».

А це означає, що вони ані тоді, коли коїли свій злочин, ані зараз не відчувають себе злочинцями. І публічна смертна кара тих снайперів із «Лаванди» лише підняли б у їхніх колег з інших спецпідрозділів ненависть до своїх співвітчизників по той бік майданівських барикад на ще більш високий і небезпечний для нашого суспільства рівень...

Я не знаю достеменне, чи домовлявся Леонід Кравчук з політичними елітами південно-східної України про щось, коли йшов на президентські вибори 1991 року, в обмін на свою підтримку з їхнього боку. Але судячи з того, як шанобливо ставляться до нього сьогодні такі українофоби, як Янукович, Чечетов, Єфремов, Ківалов та інші, схоже на те, що таки домовлявся.

Інакше, погодьтеся, важко пояснити, що з приходом до влади цього націонал-комуніста ніяких ознак українізації в абсолютно зрусифікованих злочинною КПУ-КПРС південно-східних регіонах України не спостерігалося. Жодного пам’ятника нашим національним героям не встановлювалося, і система шкільної та дошкільної освіти практично не трансформувалася з радянської на українську.

Із приходом на президентську посаду Леоніда Кучми ця відсутність українізації на половині теренів України була вже закріплена на конституційному рівні: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова» (стаття 15).

Але відсутність ідеології – це на практиці не тільки відсутність українізації на півдні та сході країни, це ще й відсутність будь-якого державного контролю над тими ж регіональними посткомуністичними політичними елітами в їхній внутрішній політиці на місцях.

І ті еліти сповна скористалися цим, почавши десь наприкінці 90-х упровадження вже відвертої політики остаточної русифікації українського півдня та сходу України.

Їхня одностайність у цьому процесі пояснюється не стільки їхніми переконаннями, скільки суто економічними чинниками. У ті часи почалися бурхливі процеси пострадянської приватизації та первинного накопичення капіталу. І те, й інше здійснювалося за рахунок збідніння абсолютної більшості населення України.

Колишні штатні комуністи й комсомольці разом із червоними директорами, криміналітетом та цеховиками швидко зрозуміли, що збагачуватися нечуваними до того темпами вони зможуть лише за умов переведення стрілок свого грабунку співгромадян на когось іншого. І кращої мішені, ніж «кляті западенці та бандерівці», погодьтеся, важко було собі навіть уявити.

Але цього одного для успіху справи було замало. Треба було ще й зберігати радянську ментальність у населення на підвладних територіях. І вони її зберігали з усіх сил.

Так, уже на початку 2000-х із кіосків періодики на Луганщині за чиєюсь командою зникають усі українськомовні видання з Києва та Львова.

Витягають з історичного нафталіну і встановлюють на п’єдестал такі сумнівні герої радянського минулого, як Ворошилов, Стаханов, Артем, Пархоменко. Водночас у місцевих ЗМІ відверто паплюжать українських героїв: Мазепу, Петлюру, Бандеру, Шухевича.

Апогеєм цієї регіональної ідеології було встановлення в центрі Луганська пам’ятника «жертвам ОУН-УПА» кілька років тому.

Усі пропозиції української громадськості Луганська щодо перейменування вулиць обласного центру були відкинуті депутатами міськради.

Президент Ющенко пальця об палець не вдарив для того, щоб змінити це ганебне становище.

Тому не дивно, що за президентства Януковича «фашистами та бандерівцями» стали уже всі українські патріоти, та й навіть місцеві українськомовні громадяни.

Певна, що така сама, якщо й не більш відверто антиукраїнська політика, провадилася й в Автономній республіці Крим.

Ось чому молоді хлопці, котрі народилися там на початку 90-х, без будь-яких вагань убивали своїх ровесників із Києва, Галичини та Волині.

Як цьому запобігти у майбутньому

Зараз багато списів в Україні ламається навколо проектів її майбутньої Конституції. Я не є фахівцем у цій справі. Але в одному я впевнена твердо. Щоб наші хлопці більше ніколи не вбивали один одного, вони мали б розмовляти однією мовою і брати за приклад спільних національних героїв.

Без цього єдина соборна Україна неможлива апріорі. Її ж федералізація, як повітря, потрібна лише тій жалюгідній купочці українофобів, що й надалі планують грабувати український народ, штучно розділяючи його при цьому та нацьковуючи потім одну його частину на іншу.

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG