Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 12:25

Вступити Україні в НАТО варто було ще учора


Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк і генеральний секретар НАТО Андерс Расмуссен, Брюссель, 6 березня 2014 роки

Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк і генеральний секретар НАТО Андерс Расмуссен, Брюссель, 6 березня 2014 роки

(Рубрика «Точка зору»)

Прем’єр Арсеній Яценюк заявив, що вступ України до НАТО наразі не стоїть на порядку денному українського уряду.

Як не згадати заяву його попередника Миколи Азарова від 21 листопада минулого року, що підписання угоди про асоціацію з ЄС на порядку денному українського уряду теж не стоїть.

Звісно, краще б увійти до НАТО учора, позавчора, взагалі, чим раніше, тим краще. Але краще пізно, ніж дуже пізно.

Ще 15 січня 2008 року із заявою про приєднання України до Плану дій із набуття членства в НАТО звертались президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, голова Верховної Ради Арсеній Яценюк (!).

Президент Буш підтримав, а європейські чільники – ні. Сподіваюсь, зараз підтримають усі.

Чого ж у НАТО і чому негайно? Я про це писав 19 жовтня 2012-го,16 листопада 2012-го і 31 січня 2013 року.

Що дозволяє мені не повторюватись, і, до слова, дає моральне право повернутись до болючого питання.

НАТО – це реальний захист

Отже, чому в НАТО? «Бо такого сусіда ми маємо на сході».

Чи буде і чи зможе НАТО захистити Україну? Захист своїх членів – сутність НАТО: збройний напад на одного або кількох із них вважатиметься нападом на них усіх (ст. 5 Північноатлантичного договору).

Справа не в тексті, Україна за текстом Конституції правова держава (!), а у єдності слова і діла.

Втім, перевірити це охочих небагато. У 1982-му ризикнула Аргентина, замахнулась на заморську британську територію – Фолкленди. Коштувало це їй розгрому, а диктатору – влади і суду.

Так, НАТО небезпечне. Але не для своїх.

Чи є для нас інший шлях до об’єднаної Європи? «Усі колишні соціалістичні країни спочатку набули членства в НАТО і тільки потім – у ЄС. Схема універсальна: вивід радянських (російських) військ – вступ у НАТО – вступ у ЄС».

Відповіді у лапках, позаяк це цитати зі згаданих статей.

Від заяви про намір приєднатись до НАТО до повноцінного членства у ньому – певний час. Сподіваюсь, у нашому випадку, мінімальний.

Але в кожному разі звернення до НАТО за захистом від країни-кандидата краще, ніж від країни-партнера. Бо дає натовцям ширші можливості для реагування. Вони ж діють у правовому полі!

Це стосується і нещодавнього звернення в. о. керівника МЗС Андрія Дещиці щодо захисту територіальної цілісності України і звернень прем’єра та інших посадовців.

Можливо, вступ до НАТО не на часі? Добра справа завжди доречна.

Росія розізлиться? Куди вже більше. Однак діяла, діє і буде діяти вона залежно від своїх імперських амбіцій і військово-політичних можливостей, а не від емоцій.

Скажімо, блокування Верховної Ради АРК Меджлісом 26 лютого – може, і не краща ідея. Але ж не це спричинило російську агресію! Свиня болото знайде. А не знайде, то вириє.

До проголошення референдуму про анексію агресія тих, хто перестраховувався, ще якось можна було зрозуміти. А чого зволікати після? Навпаки, заявку у НАТО краще подати до референдуму.

У НАТО входять 28 високошанованих держав. Серед них три з п’яти постійних членів Ради безпеки ООН!

Участь України у такому добірному товаристві – честь для її сусідів, а не загроза. Кордонів Росії, та й взагалі цієї країни, наше членство або нечленство в НАТО не стосується.

І якщо це привід для агресії, то не більший, ніж муха, що залетіла з Луганська до Ростова.

Ілюзія захисту

При всій самоповазі і гордості за Україну, нам потрібна міжнародна допомога. Я – за кожну таку можливість, але саме вступ до НАТО є найкориснішим. Це як вирішальний голос у порівнянні з дорадчими.

Порівняймо з іншими, найчастіше згадуваними, кроками:

1) Будапештський меморандум 1994 року. Ось, що він гарантує:

«Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їхнє зобов’язання, згідно з принципами Заключного акта НБСЄ, поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України».

А ось як він це гарантує: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки і Україна будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань».

Нічого сказати, крутий захист: консультації!

2) Рада безпеки ООН. Росія – один із п’яти постійних членів Ради, із правом вето. Кому скаржитись? Товаришеві-кішці від громадянки-мишки скарга?

3) Європейський союз. Це об’єднання економічне і політичне. Не військове.

Військовий щит Заходу, зокрема і країн Євросоюзу, – НАТО. Це військово-політичний альянс.

І в ЄС, і в НАТО по 28 країн, у більшості ті самі. Та тільки функції у цих організацій різні: захист суверенітету та територіальної цілісності по відомству НАТО. Тому зі вступу до нього й треба починати. Що реалісти і роблять.

4) Світова громадська думка і позиція окремих світових держав. Це не порожній звук. Що й спостерігаємо.

Але й не механізм захисту від військової агресії. Що теж спостерігаємо.

5) Громадська думка Росії. Як не дивно, є й такі, які сподіваються на припинення російської агресії під тиском громадської думки росіян.

Вклоняюсь мужності кожного росіянина, який у безпутній путінській Росії солідаризується із нами, однак вектор їхньої громадськості, на жаль, протилежний.

Тому і пропоную вступати до НАТО, а не до Ташкентського Договору.

6) Громадська думка України. Мовляв, не всі у нас іще за вступ до НАТО.

Здається, Віктор Медведчук ще не зрікся українського громадянства. Що ж чекати, доки усі медведчуки схаменуться?

7) Ядерний статус України. Тема для дискусії є. Але сумніву немає: провідні ядерні країни цього фізично не допустять. Власне, тому нам і потрібна ядерна парасолька НАТО.

З усього того переконаний, що негайна офіційна заява про приєднання України до НАТО не просто бажана, а необхідна і термінова.

І самодостатня. Інші шляхи – паралелі, а не перешкоди.

Так само, як і вирішення інших, пов’язаних питань:

– Реальні, а не будапештські, міжнародні гарантії Україні. Цікаво, що нейтралітет Туркменистану гарантований спеціальною резолюцією Ради безпеки ООН.

– Делімітація і демаркація наших кордонів по всьому периметру. Що за 22 роки незалежності так і не зроблено. Від російських колег довелось чути: «Кордони України ми поважаємо. Але хіба вони проходять не карпатськими схилами?»

– Денонсація Харківських угод.

– Політична, а, можливо і юридична, відповідальність за одностороннє ядерне роззброєння без належних гарантій, за країну без фіксованих кордонів, за угоди про окупаційний флот.

Усе це буде, але не все одразу. А поки що в НАТО! В НАТО!! В НАТО!!!

Борис Беcпалий – народний депутат України 3, 4 і 5-го скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG