Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 03:09
БЛОГИ

Ірина Виртосу

9 березня, Сімферополь

...Поїзд. Їду в Сімферополь, запізнюємося на 20 хвилин. Дзвінок подруги: «Іро, ти тільки не хвилюйся. У нас тут на вокзалі дружинники перевіряють речі. Так що десь глибоко заховай свій фотоапарат, ну і засунь своє журналістське посвідчення куди подалі».

Справді, вихід з перону біля колії, де зупинився поїзд № 28 Київ-Севастополь, зустрічали кремезні чоловіки із червоною пов’язкою. Обіймаю міцно подругу, віддаю свій важкелезний рюкзак із апаратурою її чоловіку, а потім думаю – можливо, забрати: дівчат наче не перевіряють.

Нас спочатку спробували затримати, але чи то мій фальцет: «Це мої речі!», – чи-то обличчя «а-ля мороз» – врешті ми нахабно пройшли повз них, не зупиняючись.

Вокзал майже порожній, усі намагаються якнайшвидше полишити його. Ми також.

У таксі не сідали, вирішили пройтись повз військову частину на Карла Маркса, як то кажуть, щоб одразу зануритися в атмосферу. Кілька чоловіків-козаків – а так усе спокійно. Обіцяних «зелених чоловічків» поки не зустріла.

Йдемо далі. Кримська Верховна Рада – площа майже порожня: окрім тих, хто патрулюють, ну й іноземних журналістів. На мене із фотоапаратом поглядають скоса, але не чіпають

Перший пункт. Акція «Кримская весна» на площі Леніна. Ще здалеку були чутні гучномовці, з яких гучно лунали російські пісні. Якщо заплющити очі, можна пригадати далеке-далеке дитинство, коли на 1 травня чи то 9 травня мене батьки водили на мітинг. Дежавю. Подумки перехрестилась і занурилась у натовп. У біло-червоно-синьому морі прапорів я вдивлялася в обличчя людей. Вони світилися: вони справді хочуть вірити, що Росія з ними, вони дружно вигукували «Ро-сі-я», вони співали, плескали у долоні, підтанцьовували. На їхньому переважно біднуватому одязі, «бюджетних» пальтечках і беретах, де-не-де висіли стрічки-триколор і так звані «георгіївські стрічки».

Ось о 11:35 вийшли на сцену ключові фігуранти, зокрема спікер Верховної Ради Автономної Республіки Криму Володимир Константинов та прем’єр-міністр Криму Сергій Аксьонов.

Їх зустріли оваціями.

«Ви же знаєте, за кого голосувати?» – заговорив російською Константинов. І йому луною відгукнувся натовп: «Росія».

Аксьонов і собі російською: «Південно-Східний регіон теж потребує підтримки – визначитися, за який вектор. І цей вектор – Російська Федерація! Ми витримали все. І кримчани повинні прийняти самостійне рішення... бути з Російською Федерацією. Ура, товариші!»...

І знову – шквал радості.

Зі сцени лунає інше гасло: «Нам треба подякувати Росії, що вона нас прийняла...».

Оплески.

І віриш їм – цим людям. І тим більше не хочеш тут лишатися... Уся площа Леніна, частина дороги заповнена людьми. З метою безпеки – спілкуюся російською, і від того... ще гірше.

Поспішаю на іншу акцію – вшанування 200-річчя народження Тараса Шевченка.

Ще здалеку видніються жовто-сині кольори, і трохи спокійніше. Людей менше, ніж на площі Леніна. Але місцеві кажуть, що сьогодні значно більше, ніж звичайно на таких акціях.

Знову осяйні обличчя – які вірять, які не хочуть війни, які співають гімн України акапельно й напам’ять читають вірші Шевченка. Вони скандують вже інші гасла: «Бойкот референдуму!», «Ми поважаємо всіх» (російською), «Слава Україні!».

До мікрофону підійшов архієпископ Сімферопольський і Кримський Української православної церкви Київського патріархату Климент й оголошує про зникнення двох активістів.

«Офіційна заява громадського об’єднання «Український дім». Сьогодні міліцією було затримано двох активістів на залізничному вокзалі – Анатолія Ковальського і Андрія Щекуна. Потім їх було передано злочинним елементам. Де зараз активісти – ніхто не знає. Міліція відмовляється говорити. Якщо до закінчення мітингу не будуть вони знайдені, ми перекриваємо Севастопольську трасу...», – заявив архієпископ.

Люди кричать «Ганьба!». Опісля починається молебень.

Я запитую в однієї з учасниці акції, чому вона тут. «Мене звати Інна, я з Ялти. Не можу мовчати. Тут я можу бути зі своїми однодумцями. Страх спочатку був, тепер уже не страшно...», – упевненно каже жінка. У неї в руках гвоздики і плакат «Пташці гілка краща від золотої клітки» (російською), який вона високо підіймає, щоб його було видно здаля.

Ловлю поглядом двох молодих людей – вони, міцно обійнявшись і доповнюючи один одного, відповідають російською: «Ми, українці, і ми не хочемо в Росію. Ми там були – там багато наших родичів, приїжджали до них у гості. Але в Росії добре, може, живуть у Москві і Санкт-Петербурзі. І все... Я – Марк, я народився у Донецьку. А це – Аня, вона народилася на Півночі України. Ми уже 20 років живемо в Криму. І ніколи не відчували, що нас треба від когось захищати. Нам стало неспокійно, як тільки з’явилися «зелені чоловічки». Ми тут, бо нас не треба ні від кого захищати».

...У цілому на вулицях спокійно – батьки із дітьми поспішають у магазин, дівчина на підборах говорить по телефону, на ринку, як завжди, купа людей. Але тільки починаєш вслухатися в розмови людей – окрім, як про Крим і що далі буде, нічого немає. Біля банкоматів невеличкі черги – кримчани знімають готівку. Кажуть, долари вже купити не можна.

В автобусі одна бабця бубонить: «Потрібно зараз поклонитися російським солдатам, що вони нас захищають. Якби вони не прийшли, була б бійня...». «Про що ви говорите?..» – із тихим сумом заперечила їй інша бабця.

Суцільна тривога. Навіть у тих, хто радіє за Росію, в очах невпевненість.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG