Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 07:01

У наручниках і з мішком на голові – бахчисарайські будні


Представник так званої самооборони Криму. Ілюстраційне фото

Представник так званої самооборони Криму. Ілюстраційне фото

У Бахчисараї «майже літо».Ясний сонячний день, близько 16:00. На автостанції готується до відправлення чергова маршрутка в Сімферополь. У салоні близько 20 людей. Доїдаю свій «Снікерс» і подумки вже монтую сюжет про українських солдатів, які відмовились «здати» офіцерам Чорноморського флоту Росії частину, в обмін на гроші й гарантії ситого майбутнього. Поїздка загалом минула без конфліктів. Десь на маргінесах уваги чоловік у чорній куртці, який кілька разів потрапляв на очі і постійно з кимось говорив по телефону. Воно й не дивно, що починаєш звертати увагу на такі дрібниці, коли повідомлення про побиття і викрадення журналістів надходять безперебійним потоком. Ну, але зі мною ж обійшлось…

У салон заходять троє. Якісь вони напружені, можливо, з місцевої «самооборони». Думка про можливу перевірку документів зіпсувала смак шоколадки. Але журналістське посвідчення у мене не просили, паспорт тим паче.
Левко Стек в Бахчисараї, за дві години до викрадення, 18 березня 2014 року

Левко Стек в Бахчисараї, за дві години до викрадення, 18 березня 2014 року


​Загалом важко описати емоції, що виникають у людини, яку силою витягують з автобуса, втискають обличчям в скло, з якого на неї зацікавлено дивляться нещодавні попутники, і одягають наручники. Марно, мабуть, чекати, що за теперішніх умов хтось із мимовільних спостерігачів скаже бодай слово, але чомусь саме ця думка зринула в голові: гей, народ, ви навіть не поцікавитесь, за які такі гріхи проти людства цього худорлявого бідолаху «в’яжуть» далеко не міліцейського виду чуваки?

Але ні, на заднє сидіння білого джипа я полетів в абсолютній тиші. Свій монолог на тему: «пацани, а що взагалі відбувається», я до уваги не беру. На цьому безглузді думки не припинились. Як думаєте, що має цікавити людину, яку щойно викрали? Та, насправді, купа речей, але точно не бежеві шкіряні сидіння, на які я приземлився. – Хм, нормальна тачка, точно не з міліції хлоп’ята, – саме цей факт мій мозок чомусь вважав найважливішим у той момент. Треба б до психолога звернутись, думаю, це щось хронічне.

А далі все було у кращих традиціях жанру: мішок на голову і «сіді тіха». Кружляли ми довгенько. Я намацав під собою улюблену кепку і подумки здивувався такій уважності викрадачів.

Де ми зупинились, я не мав ніякогоуявлення. Одразу попросили на вихід. Пручатись, подумав я, собі дорожче. Дбайливі трудові руки «бахчисарайців» витягли вміст моїх кишень з реактивною швидкістю. А хлопці знають, що роблять. Взагалі склалось враження, що ці троє і водій просто виконують свою роботу, як фрезерувальник за станком, чи танцівниця в барі. Просто виходять на зміну. Ніяких тобі емоцій, ніяких промов із надривом про мою ідейну несумісність з вільним та гордим народом Криму. Навіть матюка нормального не почув. Проста механічна робота. Наче вони щоранку прокидаються з думкою про десяток журналістів-екстремістів, яких доведеться сьогодні відловити.

Можливо, в момент, коли я обдумував сенс свого життя і ніяк не міг його знайти, вони думали про гру «Таврії» в недавньому матчі з «Динамо», або й взагалі згадували, що залишилось у холодильнику, бо до вечері якихось дві години. Принаймні, я б не здивувався, якби так воно й було. Працювала трійка явно без вогника, а швидше, з легкою втомою.

Так от, коли я позбувся «зайвих» речей, мене повернули в машину. Самі ж, судячи з усього, відправились досліджувати здобич. І тут нормальній людині саме час подумати про шляхи втечі, можливі варіанти для переговорів і умовлянь, та хоч мішок припідняти, щоб роззирнутись довкола. Але мозок вперто відмовлявся іти на контакт. Що за музику вони увімкнули? Це одне з катувань, яке мені приготовано? З колонок звучало щось на кшталт Едіт Піаф, тільки вкрай сопливе. І ця мелодія зовсім не клеїлась з образом професійних головорізів, який я вже встиг сформувати. А може, й справді якісь психи? В кіно вони завжди слухають щось схоже, поки гострять свої сокири.

Але цього разу обійшлось без вогнепальних і ножових. Мої нові знайомі повернулись до машини і попросили на вихід. Наручники зняли, мішок теж. На шию повісили раніше забрану сумку. Її приємно обтяжували телефони і камера.

Траса он там. Бахчисарай – наліво, показав невідомий, – але мою увагу цього разу прикував пістолет, руків’я якого стирчало з кишені на грудях його бронежилета. «Якщо ще раз приїдеш сюди, розмова буде інакшою, зрозумів?» – точніше сформульованої думки годі й уявити. «Зрозумів», – відповів я, не відводячи погляд від пістолета.

Далі була коротка сцена прощання і значно довший похід до цивілізації. І от доки я плентався безкраїми кримськими полями до траси, знову стало страшно. Тепер я чітко побачив прийдешні будні кримчан. Те, що зі мною трапилось одного разу, цілком імовірно для них невдовзі стане нормою. Від допомоги ззовні вони відмовились 16 березня, коли ставили галочки у бюлетенях «референдуму». Бахчисарайці, сімферопольці, ялтинці можуть врятуватись і власноруч, втім, це буде зробити вкрай важко, доки в автобусах, з яких викрадають людей, панує мертва тиша.

Левко Стекжурналіст Радіо Свобода

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG