Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 02:12
Не вірте, що проголосувало так багато людей, не вірте, що практично сто відсотків за Росію, не вірте, що тільки татари і українці хочуть залишитися у складі України. Все не так!

Брешуть всі, російські ЗМІ просто вивертають все навиворіт, українські прибріхують, не володіючи всією повнотою інформації, а кримських ЗМІ практично не залишилося, татарське АТР висловлює думку тільки однієї етнічної групи.

А що робити нам, тим хто не вважає за потрібне ідентифікуватися за національною ознакою, хто просто вважає себе громадянином України, незалежно від національності та рідної мови, чому про нас забули? Нас насправді не так мало. Це частина інтелігенції, частина студентства (моя дочка каже, що на парах в аудиторії студенти сідають у різних половинах аудиторії і не спілкуються між собою, те ж саме стосується викладачів), а в основному – представники середнього бізнесу, члени їхніх сімей, люди, що звикли самотужки відповідати за добробут своїх близьких.

Ми не чекаємо від держави подачок і пенсій, вміємо аналізувати інформацію і ситуацію, прогнозувати наслідки політичних акцій і не піддаватися на провокації.

Серед нас є ті, хто не прийняв Майдан, використовуючи, як аргумент, тезу – «почекали б з рік і переобрали іншого». Багато хто жаліє «Беркут», бо хлопці виконували свій обов'язок, багато обурених «законом про мову» (до речі, забуваючи, що в Криму він ніколи не діяв). А ще багато хто вірить вигадкам про наркотики на Майдані та відбирання грошей, бізнесу й квартир для фінансування Майдану. Багато людей вважає, що до влади зараз прийшли такі ж злодії і «безпредельщики», як і їх попередники. Але при цьому вся ця різношерста компанія, із мізками, забитими всіляким словесним сміттям, хоче залишитися в Україні.

Нам просто не вистачило часу, точніше – нам його не дали, розворушивши гнилий вулик, піднявши на знамена цю божевільну ідею «Великої Росії».

Не можна не оцінити рівень ідеологічної підготовки, рівень тотального інформаційного пресингу та попередньої підготовки громадської думки. Вражає глибина проникнення проросійської пропаганди. СБУ і міліція практично повністю налаштовані проти України. Люди на службі в ім’я громадянського обов’язку гуляють вулицями в пошуках розповсюджувачів листівок проти «референдуму», «шмонають» комп'ютери тих, хто у соцмережах спілкується із західняками.

Починаєш дійсно розуміти, що відторгнення Криму від України – це ретельно спланована, заздалегідь підготовлена акція. І дуже влучно віднайдені ментальні точки впливу – антифашизм, гордість великоросів, вірність присязі (щодо беркутівців) для севастопольців, і матеріальна складова (великі пенсії, зарплати і соцпакет) для марґінальних верств і пенсіонерів решти Криму.

А ще дуже потужним є вплив Православної церкви Московського патріархату, яка стверджує, що на неї будуть гоніння з боку нової української влади. І найсильніший страх – панічна боязнь націоналістів і екстремістів з «Правого сектора».

І ще, звичайно, татарське питання. Незважаючи на те, що з моменту повернення кримських татар, не було жодного теракту, жодного серйозного міжнаціонального конфлікту, боязнь ісламського впливу дуже велика. Татар бояться на підсвідомому рівні, бояться їх організованості, підпорядкованості старшим, їх сімейності, багатодітності, підсилених релігійністю. І це при тому, що на побутовому рівні ксенофобії немає, з ними поруч живуть, працюють, дружать, є багато змішаних шлюбів. Але, водночас криється думка, що ось цей конкретний татарин хороший, але взагалі усі разом, вони – екстремісти.

Насправді багато татар теж хотіли в Росію, оскільки у багатьох є родичі в Москві та Пітері, які добре заробляють. Та Меджліс вирішив підтримати Україну, значить, це – правильно (у них дуже розвинена повага до своїх лідерів, а також людей владних і багатих).

Звичайно, я думаю, що Меджліс не був готовий до такого стрімкого розвитку подій. Все-таки більшість кримчан думали про розширену автономію у складі України, спочатку тільки Севастополь мріяв про Росію. Тому татари сподівалися отримати значні преференції у владі, продемонструвавши свою вірність. Ну, а потім просто не виявилося шляху назад. Тим паче, що Путін так нешанобливо повівся з Джемілевим – покликав у Москву, але на особисту зустріч не спромігся.

Мої знайомі кияни, які підтримують Майдан, телефонують начебто зі словами підтримки, але при цьому «жаліють татар». А хто пожаліє нас, російськомовних кримчан, які не визнають нинішній шабаш проросійських сил, нас, кому нікуди їхати, ми чужі всюди, нас вважають зрадниками на заході України, нас зневажають в Києві, тому що ми не змогли організуватися і вийти з великими протестами?

Татари, з якими ми виходили на пікети, теж нас вважають чужинцями. Так, ми всі – одинаки, ми не входимо до жодних партій і організацій, багато хто з нас навіть не зареєстрований у соцмережах.

Ми можемо тільки говорити і пояснювати своїм близьким, друзям, колегам, людям в черзі, у банках і продавцям на ринках. Змушувати їх задуматися, прокинутися від цього пропагандистського чаду, скинути цей морок російської пропаганди. Іноді ти після цих розмов перестаєш спілкуватися з близькими родичами з Севастополя, деякі друзі перестають телефонувати і навідуватись в гості. Але все частіше тебе починають чути, в очах випадкового співрозмовника з'являється задума, дзвонять знайомі, яких не бачив багато років, тому що побачили твою фотографію на антивоєнному мітингу і поспішають поговорити з однодумцем.

Але немає часу, зовсім немає часу, я впевнена, що тому всі вони так і поспішали з цією незалежністю, і з цим референдумом. Довго це тривати не може, люди скоро почнуть виходити з цього психологічного наркозу, з цього нападу безумства, схожого на білу гарячку, але, на жаль, буде пізно.

Боюся, що ампутація Криму дасть такий посттравматичний синдром, такий розгул кримінального бюрократизму, такий спалах боротьби з інакомисленням, такий наплив напівкримінальних козачків, чеченці, дагестанців, сербів (їх вже вистачає), що народ сам запросить посилення влади і введення жорстких заходів контролю.

Водночас , вражає готовність до мучеництва, жертовності і героїзму серед севастопольців. Це можна порівняти з відданістю собаки злому господареві або жінки до чоловіка-гвалтівника (маю право говорити так про севастопольців, бо сама до них належу і довго очищала свій мозок від псевдо патріотизму). І ці люди безтямно розмахують російськими прапорами, зі сльозами на очах співають «Легендарний Севастополь» і гімн Радянського союзу. Вони прославляють Путіна, і тягнуть за собою в цю яму бездонну, в цю чорну діру весь Крим, і цьому, схоже, немає вороття.

Тягнуться дні безсилля і відчаю, повної безнадії та безвиході, живемо тільки розумінням того, що треба пристосовуватись заради дітей і майбутніх онуків. Телефонуємо одне одному, обговорюємо можливості переїзду, як відправити дітей вчитися в Україну, в іншому плани на майбутнє не будуємо.

Туга, смуток, безнадія. Хочеться тільки, щоб хоча б там, у вас – на «Великій землі» змогли побудувати те, заради чого, я вірю, починався Майдан – вільну, успішну, мирну Україну. Не розчаруйте нас, будь ласка!

Олена Сімферопольськакримчанка (прізвище змінено з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG