Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 12:43
Перечитала вже написане і зрозуміла – пишу не про те. Краще розповім трохи про те, що зараз відбувається тут, в зоні окупації.

Спочатку – про хороше. У Криму справжня весна. З найяскравішим сонцем, глибоким синім небом, квітучим мигдалем і аличею, співом птахів і травою, що якраз зеленіє.

Зараз є два питання, які хвилюють абсолютно всіх кримчан: що буде з Кримом і чи будуть цього року абрикоси? І не треба сміятися, друге питання хвилює нас аніскілечки не менше, ніж перше, і зв'язок між ними чималий.

Справа в тому, що абрикоси – культовий фрукт у Криму, вони зацвітають дуже рано – наприкінці лютого-на початку березня, і як правило, тут же вередує погода й може навіть випасти сніг. Тому абрикоси, які довірливі туристи, купують на ринку під виглядом місцевих, як правило, привозять з Мелітополя або Туреччини.

Так от, якщо Крим приєднають до Росії, то мелітопольських абрикос, можливо, ми вже не побачимо, або коштуватимуть вони, як турецькі.

Минуло трохи більше тижня після 16 березня. За цей час одне питання менш-більш прояснилося. Схоже, у кримських абрикосів з'явився шанс. Якщо не вважати урагану, що пронісся Кримом після «референдуму», то досі погода для абрикос була ідеальна, і тепер, якщо не буде сильного морозу, можемо вважати, що хоч з абрикосами нам пощастило. Чого не скажеш про решту.

Дикий, майже звірячий вибух істеричної радості з приводу приєднання Криму до Росії, сходить нанівець.

Все це нагадує «отходняк» після новорічного корпоративу. Відчуття, що більшість, як після тяжкого похмілля, трохи присоромлені, бадьоряться і переконують всіх довкола, що все чудово і ось зараз розпочнеться щось дуже хороше, ну, може не зовсім хороше, але все ж краще, ніж там «у нас».

І все одно «у нас», щоб там не казали засоби масової інформації, багато кримчан вважають Україну своєю, і там, де є кабельне чи супутникове телебачення, і там, де дивляться українські канали: обговорюють українські новини, радіють, засмучуються, зловтішаються з приводу подій у Києві, Харкові, Одесі чи Донецьку.

Навіть ті, хто одними з перших побігли отримувати російський паспорт, захлинаючись, розповідають про те, що відбувається там, за «перекопом», а на зауваження: «Яка тобі різниця, це вже не твоя країна?», розгублено замовкають або ж нахабно огризаються.

А ще раптом виявилося, що через тиждень переведуть стрілки годинників на дві години, і вставати доведеться дуже рано, і треба буде освоювати нові правила дорожнього руху, не просто освоювати, а розуміти правила гри. А може, перескладати іспит на нові права, хоча навіщо – незрозуміло?!

Взагалі незрозуміло практично все і практично всім. Дикі черги в Соцбез, паспортні столи і Пошту. Люди роздратовані і розгублені. Вони ж бо майже всі (якщо вірити результатам так званого «референдуму»), хотіли в Росію. І всі вони хотіли якогось вселенського порядку, справедливості та стабільності. А замість цього – невизначеність і розгубленість, відсутність грошей у банках, відключення електрики, безліч запитань і обмаль відповідей.

Але все це ще можна було б зрозуміти, пережити, якби всі ці труднощі і поневіряння мали сенс, якби дійсно всі чи майже всі хотіли до Росії, і чітко розуміли що вони втрачають і отримають натомість. Якби відбувся спокійний, зважений діалог без автоматників у масках за спинами однієї зі сторін.

І, нарешті, якби всі ці рішення, ухвалені кримським Парламентом і російською владою, були визнані легітимними хоча б кимось, крім КНДР, Киргизії, Казахстану, Вірменії, Афганістану, Абхазії, і здається, ще кимось в Центральній Америці.

Ось тепер настає час, коли ті, хто рвався до Росії, як підліток у двори до приятелів в період статевого дозрівання, тихо радіють, що їм залишають українські паспорти, кордон з Україною ще відкритий і начебто таки не відключать воду. І що абрикоси таки цвітуть.

А якщо серйозно, нам страшно і незатишно – страшно від автоматників у балаклавах, що стоять на дорогах, обливаючись потом під палючим весняним сонцем, страшно писати відмову від російського громадянства (взагалі-то місяць на це рішення скоротився вже на тиждень).

І дуже страшно за Україну. Чи зможе вона не дати розгорітися цьому безумству розколу, чи зможе подолати цей завзятий і злісний опір незліченної когорти чиновницьких п'явок, чи зможе встояти проти цієї «тупої махіни» російської агресії і аж ніяк не тупої, а дуже витонченої, філігранної російської пропаганди, що безжально влучає прямісінько у хворі точки?!

Пробачте нас, що в такий складний для України час ми не з вами, ми не були на Майдані, ми не змогли перешкодити захопленню Криму Росією, ми навіть не змогли голосно заявити про те, що ми проти. Але ми будемо старатись робити все, щоб наші діти, які нині підростають, вже непогано розмовляють українською і знають слова українського гімну, і щоб наші ще ненароджені онуки знали, що їхня батьківщина – Україна – прекрасна і вільна.

Олена Сімферопольська – кримчанка (прізвище змінено з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG