Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 11:42
(Рубрика «Точка зору»)

Перед стартом президентської виборчої кампанії в Україні чотири провідні соціологічні структури провели спільне дослідження, в якому було опитано втричі більше респондентів, ніж звичайно – для більшої точності. З’ясувалася несподівана для багатьох річ: беззаперечним лідером перегонів сьогодні є народний депутат Петро Порошенко, за якого готова віддати голоси вже у першому турі чверть усіх виборців і який є потенційним переможцем другого туру. Утричі менше голосів у першому турі здобули б Віталій Кличко і Юлія Тимошенко, у три з половиною рази менше – Сергій Тигіпко.

Відтак наукові здобутки втілилися в політичну практику: Віталій Кличко відмовився від президентських амбіцій на цих виборах і збирається боротися за посаду столичного міського голови. При цьому лідер УДАРу підтримав Петра Порошенка та звернувся до Юлії Тимошенко із закликом не балотуватися на виборах президента України: «Згідно з опитуваннями, Петро Порошенко зараз має найбільшу підтримку – і тому я підтримую його. Юлії Тимошенко не завадило б також взяти на себе відповідальність і підтримати Порошенка… Наша країна стоїть не тільки перед необхідністю реалізації величезних реформ, а й перед загрозою військового вторгнення з боку Росії. Тому я вже давно відкрито заявляю: ми повинні висунути спільних кандидатів у президенти від усіх демократичних партій, щоб не розколювати країну ще більше».

Не можна заперечити резон, який міститься в останніх твердженнях, але ж постає логічне запитання: чому уславлений боксер боїться прямо сказати: ми залишаємося у великій політиці, а ти, Юліє Володимирівно, йди собі геть? Адже саме таким є реальний зміст його звернення до лідерки «Батьківщини», яка є основою чинних структур виконавчої влади і відчутно потужнішою політичною силою, ніж УДАР і, тим більше, порошенківська «Солідарність». Зрозуміло, що Тимошенко має значний негативний рейтинг, але, з іншого боку, чи не було за минуле десятиліття на створення цього «антирейтингу» витрачено коштів більше, ніж, цілком імовірно, на модернізацію Збройних сил України? І, до речі, чи не час Кличкові проаналізувати, чого так упав за кілька місяців його ще недавно захмарний президентський рейтинг?

Але рейтинги – це тільки складова загальної політичної реальності.

Партійні команди і владні «проколи»

Отож погляньмо на нинішню політичну диспозицію в таборі тих сил, які ще недавно звалися опозиційними, а тепер входять до владної коаліції. Перед ВО «Свобода» стоїть скромне завдання: втримати одержаний на виборах 2012 року результат, і не більше. Радикальна партія Олега Ляшка, навпаки, прагне ввійти до наступного складу Верховної Ради. У «Правого сектору» справи складніші: йдеться взагалі про його існування як реальної політсили. Кадровий потенціал з усіх трьох є тільки у «Свободи».

«Солідарність», попри її лідерство у виборчому рейтингу (на одному рівні з «Батьківщиною»), складається фактично з самого лише Петра Порошенка; ясна річ, що якісь кадрові ресурси останній як «капітан» великого бізнесу має, але це, найшвидше, промислові менеджери та підприємці. До УДАРу входить певна кількість кваліфікованих управлінців різних рівнів. Але – так уже сталося – найбільший кадровий потенціал має «Батьківщина». І голова Верховної Ради Олександр Турчинов, за сумісництвом – в.о. президента, і прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, і багато які ключові міністри та очільники облдержадміністрацій – це члени та висуванці ВО «Батьківщина».

А очолює «Батьківщину» – і формально, і віднині неформально – Тимошенко, і від цього факту абстрагуватися неможливо. Ба більше: після її повернення до України з лікування у берлінській клініці «Шаріте» стиль керівництва держави став енергійнішим, жорсткішим, хоч і не завжди ефективним.

Можуть зауважити: але ж у «Батьківщині» стало на крило нове покоління політиків, добре освічених, зі знанням англійської мови і сучасних методів керування, нехай вони діють і надалі, а Юлія Володимирівна дає їм поради як почесний голова партії. Але ж, по-перше, це не що інше, як намагання ззовні спровокувати свого роду переворот у партії, що неминуче призведе до її розколу і послабить увесь демократичний табір, по-друге (і це головне) нове покоління партійців у своїх діях на високих посадах нерідко припускається банальних «ляпів» і навіть грубих помилок.

Візьмімо прем’єра Яценюка: він, безумовно, блискучий фінансист і фахівець з макроекономіки, але там, де йдеться про реальне життя людей (на «макрорівні», так би мовити), він пасе задніх. Адже теоретично наче бездоганний «антикризовий пакет заходів» не враховує того, що за рік-два по його втіленні Україна почне втрачати освіту, науку, й медицину, і ці процеси можуть стати незворотними. Цих небезпек можна було б уникнути, якби домовитися з західними партнерами про списання однієї частини зовнішніх боргів України та реструктуризацію іншої частини (а цього року виплата боргів та їхнє обслуговування сягнули майже 70 мільярдів гривень бюджетних коштів), але, виявляється, Яценюк і його представники навіть не порушували на переговорах цього питання…

Інший знаковий приклад. Прем’єр заявив, що вважає облдержадміністрації «рудиментами минулого» і наполягає, що після внесення змін до Конституції «виконкоми повинні взяти на себе всю існуючу відповідальність за стан справ у кожній області». Що це означає реально? Поділ України навіть не на низку суб’єктів федерації чи конфедерації, а на феоди, де влада закріплена за місцевими олігархами, політиканами регіонального рівня чи навіть криміналітетом. Бо «вся існуюча відповідальність» – річ, неможлива ані в унітарній, ані в федеративній державах. Не випадково віце-прем’єр Володимир Гройсман фактично дезавуював заяву Яценюка, на перший погляд її підтримавши: «Правильно сказав прем’єр-міністр, що ОДА в тому вигляді, в якому вони є сьогодні будуть ліквідовані. Будуть створені або губернатори, префекти або, неважливо як вони будуть називатися, я маю на увазі функцію, яку вони будуть виконувати», – зазначив Гройсман і додав, що йдеться про наглядову функцію цих представників центру за дотриманням законодавства в регіоні і координацію діяльності структур центральних органів влади на місцях.

Куди має піти Тимошенко

Подібні приклади можна множити й множити, а загалом вони засвідчують те, що фахівці з фінансових потоків далеко не завжди є ефективними кризовими менеджерами і не завжди психологічно здатні на рівних вести переговори із західними партнерами. Ймовірно, ці переговори належним чином вів би Петро Порошенко, але за Конституцією 2004 року зовнішньоекономічна діяльність належить не до його повноважень, а до повноважень Кабміну. Тим часом, нагадаю, успіх славетних «реформ Бальцеровича» у Польщі на зламі 1980-90-х був би неможливим, якби Захід не списав 50% польського боргу; а відтак Україні потрібен потужний переговірник з Заходом, який би постійно й публічно порушував питання про списання і реструктуризацію зовнішнього боргу як передумову успіху українських економічних реформ. Я вже не кажу про необхідність сьогодні мати на чолі Кабміну кризового менеджера з блискавичною реакцією та здатністю змусити урядову команду працювати в разі потреби по 20 годин на добу. Чи знає хтось іншого політика, здатного на це не в теорії, а на практиці, крім Юлії Тимошенко?

Крім того, варто прислухатися до думки «політв’язня №2» часів Януковича Юрія Луценка: він бачить у Тимошенко «можливого руйнівника олігархії», тоді як у Порошенкові – «можливого провайдера реформ». Речі взаємопов’язані – але не тотожні; суб’єкти цих змін доповнюють один одного, чи не так?

Отож висновок: імовірно, найліпшим справді було би, якби Юлія Тимошенко зняла свою кандидатуру на президентських виборах (що дало б змогу обрати главу держави у першому турі). Водночас Тимошенко до парламентських виборів могла б очолити Кабмін, пересунувши Яценюка на посаду першого віце-прем’єра. Саме така конфігурація влади (хоча й не ідеальна) за чинних обставин мала б гарні шанси стати найефективнішою з усіх можливих.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG