Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 23:59
(Рубрика «Точка зору»)

Віра Нанівська, Ярослав Ковальчук

Українські політичні партії визначилися зі своїми кандидатами на президентські вибори та стратегією поведінки на наступні два місяці. Основна боротьба розгорнеться між Юлією Тимошенко та Петром Порошенком, якого в свою чергу вже підтримав Віталій Кличко. Змагання за потенційне третє місце в перегонах між Сергієм Тігіпком і Михайлом Добкіним, який представлятиме Партію регіонів, продемонструє, яка політична команда буде більш ефективною у здобутті російськомовного виборця південного сходу. Соціологічні дослідження також показують втому українців від «старих» українських політиків, а тому існує великий потенціал здобуття електоральної підтримки новими політичними силами. Отже, ця президентська компанія готує ще багато сюрпризів.

Порошенко та Кличко: злиття на старті

За результатами соціологічного дослідження, проведеного компаніями «Соціс», КМІС, «Рейтинг» і Центр Разумкова, минулого тижня фаворитами президентських виборчих перегонів були Петро Порошенко та Віталій Кличко з 24,9% і 8,9% відповідно. На цьому етапі, коли жоден із кандидатів ще не розгорнув повноцінної передвиборчої кампанії, соціологічні дослідження допомагають окреслити загальні тенденції, але аж ніяк не треба сприймати як істину в останній інстанції.

Відрив Петра Порошенка від найближчих суперників величезний, проте варто зауважити, що сума перших п’яти місць у рейтингу – Петра Порошенка, Віталія Кличка, Юлії Тимошенко, Сергія Тігіпка та Михайла Добкіна – становить лише 53,5%. Це означає, що і в основних конкурентів, і в нових гравців в українській політиці залишається колосальний потенціал для нарощування своєї підтримки. Цілком вірогідно, що за час перебігу передвиборчої кампанії цифри підтримки можуть не раз змінюватися та залежатимуть від того, наскільки ефективно будуватиметься кампанія та яке бачення реформ у країні запропонує кожен з кандидатів.

Стартові позиції Порошенка, які і доти були надзвичайно сильними, ще більше зміцнилися після партійного з’їзду УДАРу, який відбувся 29 березня. На ньому Кличко підтримав його кандидатуру на президентських виборах і заявив, що натомість балотуватиметься на посаду мера Києва.

Чи не вперше в сучасній українській політиці другий найбільш рейтинговий кандидат, який ще кілька місяців тому мав найвищі шанси стати наступним українським президентом, добровільно поступився своєму основному конкуренту та не спробував свої сили в першому турі. Досі вважали, що Віталій Кличко орієнтований суто на президентські вибори і всі його кроки останніх місяців треба сприймати лише в призмі передвиборчої кампанії. Здатність пожертвувати власними амбіціями позитивно сприймають виборці, і це дасть змогу потенційно зміцнити позиції УДАРу як впливової парламентської фракції після виборів до Верховної Ради, які заплановано провести восени цього року.

Підтримка УДАРу серед виборців залежатиме від того, наскільки ефективною буде діяльність Кличка в разі обрання його на посаду київського мера. Керування багатомільйонним містом дасть йому змогу апробувати свою команду на конкретних управлінських посадах. Водночас зменшаться можливості для прямого управління партією. Таким чином, УДАР, який продовжують сприймати як партію одного лідера, змушений буде переорієнтовуватися на більш ґрунтовну розробку політичної платформи та поглиблення ідеологічної роботи. Вірогідно, Віталій Ковальчук, який має чималий досвід партійної роботи, куруватиме цей напрям і відіграватиме провідну роль у парламентській діяльності фракції УДАРу.

Коаліція Порошенка та Кличка дає синергетичний ефект для обох політичних сил. У Порошенка є великий особистий рейтинг і фінансові ресурси, тимчасом як його партія «Солідарність» існує більше на папері та не може використовуватися як двигун передвиборчої кампанії, особливо враховуючи її короткі терміни. З іншого боку, УДАР має розгалужену мережу партійних організацій у регіонах і досвід провадження кампаній, але їхні можливості залучення зовнішнього фінансування доволі обмежені, оскільки вони лише опосередковано представлені у владі. Крім того, Порошенко має чималий вплив на ситуацію в Києві і через голову КМДА Володимира Бондаренка, і через низку київських мажоритарників, а тому залучення цього ресурсу практично гарантує перемогу Кличка на виборах київського мера.

Підтримка Кличка позитивно впливає на шанси Порошенка на президентських виборах, тимчасом як допомога Порошенка, в тому числі фінансова, дасть змогу УДАРу ґрунтовно підготуватися до виборів парламентських.

Якщо подібна співпраця виявиться плідною, відмову Кличка від балотування на президентських виборах цілком можна сприймати як довгострокову інвестицію, націлену на розбудову партії та поступове нарощування особистого політичного капіталу.

Регіональна доля Партії регіонів

Після кількох тижнів «аморфності» Партія регіонів нарешті визначалася зі своїм майбутнім. 29 березня партійний з’їзд цієї політичної сили визначив президію політичної ради в ролі керівного органу партії та підтримав на президентських виборах кандидатуру Добкіна. Крім того, з лав партії було виключено Віктора Януковича, Сергія Арбузова, Миколу Азарова та Олександра Клименка.

Вирішивши провести внутрішньопартійний праймериз, регіонали хотіли наголосити демократичність трансформаційних процесів усередині партії, яку громадськість звикла сприймати суто як авторитарну. Натомість сам спосіб проведення з’їзду довів, що змін у бік демократичності практично не відбулося, а замість трьох–чотирьох центрів впливу, які раніше існували в Партії регіонів, залишився тільки один – Рінат Ахметов.

Із 402 делегатів, які були присутні на з’їзді, 120 представляли Донецьк, 90 – Харків, ще по 60 – Дніпропетровськ і Луганськ. У складі президії політради також чітко простежується представництво чотирьох областей, які є базовими для Партії регіонів. Цей чинник наштовхує на думку, що регіонали не будуть відновлювати всеукраїнський рівень своєї політичної сили, а «окопаються» в індустріальних регіонах Півдня та Сходу. Марно говорити про всеукраїнський рівень, якщо навіть Одеську, Миколаївську, Херсонську та Запорізьку області у нинішньому керівництві партії проігноровано, хоча ці регіони завжди давали вагомий відсоток підтримки регіоналам.

Своєю чергою концентрація на чотирьох промислових російськомовних регіонах дасть змогу партії провадити більш цілеспрямовану кампанію, не озираючись на те, як їхні заклики сприйматимуть на україномовному Заході та Центрі.

Партія регіонів намагатиметься всіляко дистанціюватися від попередніх очільників держави та перекласти на них вину за провальні внутрішньополітичні рішення. Крім уже виключених з партії осіб, центральна контрольна комісія на чолі з Євгеном Геллером за місяць проведе внутрішньопартійну люстрацію й очистить лави від інших представників групи «Сім’ї» та депутатів, які не погоджуватимуться з генеральною лінією партії. Таким чином, вплив груп Андрія Клюєва та Дмитра Фірташа на політику Партії регіонів буде ще більше нівелюватися.

Про бажання Ріната Ахметова мати мажоритарний пакет у керівництві Партії регіонів свідчить також підтримка Добкіна, а не Тігіпка як кандидата на президентські вибори. Наразі особистий рейтинг Добкіна оцінюють на рівні 4% і зосереджено суто в Харківській області. Тігіпка сприймають як занадто самостійного персонажа, який міг спробувати перепідпорядкувати собі всю партію і до того ж асоціюється безпосередньо з Фірташем. Натомість підтримка Добкіна дає змогу Партії регіонів без великих втрат взяти участь у безперспективних для них президентських виборах і мобілізувати свої сили перед виборами парламентськими, на яких список партії можуть очолювати зовсім інші люди.

Щодо ідеологічної платформи, Партія регіонів і далі використовуватиме гасла федералізації та російської мови як другої державної, незважаючи на те, що вони грають на руку росіянам. Таким чином, висновків з російської інтервенції в Криму Партія регіонів так і не зробила.

Тернистий шлях нових облич Майдану

Зниження підтримки основних політичних партій в Україні відкриває вікно можливостей для нових політичних сил, представники яких користуються авторитетом у суспільстві та не асоціюються з корупційними схемами чи перебуванням при владі.

Однією з таких особистостей є Ольга Богомолець, яка 29 березня подала документи в ЦВК як кандидат у президенти України. Громадська активістка, яка організовувала медичну службу Майдану та є членом «Кола народної довіри», набирає волонтерів для своєї передвиборчої кампанії та змогла швидко зібрати 2,5 мільйона гривень грошової застави.

З-поміж усіх кандидатів її декларація про доходи чи не єдина корелює з реальними статками. Інші кандидати віддали перевагу штучному заниженню рівня своїх річних доходів, ще й використають відкритість Ольги Богомолець у фінансових питаннях як основу для своєї критики. Про те, що до неї ставляться як до серйозної суперниці, свідчить той факт, що під час жалобного віче 30 березня Ольгу Богомолець не допустили до виступу на сцені Майдану.

Складним викликом для неї буде створення команди та розроблення політичної програми в стислі терміни, хоча залучення громадськості до її розроблення, можливість якої передбачено на сайті кандидата, є позитивним сигналом для громадянського суспільства.

Документи до ЦВК подав також лідер партії «Правий сектор» Дмитро Ярош. Хоча партія підтримала його кандидатуру на з’їзді, він вирішив іти на вибори як самовисуванець. Цей крок, імовірно, пов’язаний з бажанням дистанціюватися від негативного образу «Правого сектора», який активно підтримують у мас-медіа.

Перебуваючи лише на початкових етапах свого становлення, нова політична сила сама дає приводи для інформаційних хвиль, спрямованих проти неї. Використання для власних потреб автомобілів із парку Януковича, перестрілка на Хрещатику 31 березня та спроба штурму Верховної Ради 27 березня негативно впливають на сприйняття «Правого сектора» як політичної сили, яка декларує бажання принести нову якість в українську політику. Силовий тиск на парламент викликав засудження європейською спільнотою, зокрема верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки Катрін Аштон. Крім міжнародного резонансу, подібні кроки ставлять під сумнів здатність «Правого сектора» контролювати дії своїх найбільш радикальних прибічників.

Основний виклик для Яроша – знайти органічний перехід від революційної риторики до політичної діяльності у мирний час. Для цього потрібна чітка структура партії та контроль за діяльністю регіональних осередків, наявність політичної платформи, яка пропонувала б виборцю конкретні відповіді на питання зовнішньої та внутрішньої політики, а також міцна команда, яка могла б допомогти Ярошу реалізувати його програму.

Нова пісня Юлії Тимошенко

Основну конкуренцію Порошенку на виборах становитиме Юлія Тимошенко. Хоча соціологічні дослідження показують велику різницю між двома кандидатами, яка становить 17%, Юлії Володимирівні не раз вдавалося мобілізовувати електорат і отримувати рівень підтримки вищий, аніж його передбачали соціологи.

Проблемою для Тимошенко є той факт, що впродовж тривалого часу вона була усунута від безпосередньої участі в українській політиці та недостатньо відчула настрої суспільства після Євромайдану. Її підходи до спілкування з виборцями не змінилися, тимчасом як українське суспільство пережило радикальні зміни у своїй політичній свідомості. Крім того, у неї доволі суттєвий антирейтинг, а громадяни ще пам’ятають невдалі дії її уряду щодо мінімізації негативного впливу фінансової кризи 2008–2009 років.

Основний виклик для Тимошенко – відсутність яскравого антипода, на критиці якого можна будувати виборчу кампанію. Для неї таким антиподом завжди був Янукович. Цього разу їй доведеться вести боротьбу проти формального союзника, який, крім того, брав безпосередню участь у Євромайдані і якого позитивно сприймають на Заході та в Центрі – базових для «Батьківщини» регіонах. Таким чином, Тимошенко потрібно буде шукати нових способів підвищення свого рейтингу та виробляти більш м’який підхід до критики опонента. Перші кроки для цього вже зроблено. У своїх промовах Тимошенко дедалі частіше на перший план виносить боротьбу з олігархами, що було не характерно для її попередніх кампаній. Імовірно, вона акцентуватиме увагу на критиці Порошенка як представника олігархату.

Хоча ВО «Батьківщина» є ключовою партією влади і формує вертикаль і в центрі, і на місцях, Тимошенко не зможе використовувати адміністративний ресурс, оскільки такі спроби викличуть чималий резонанс у суспільстві, яке щойно пережило демократичну революцію. На партійному з’їзді, де Тимошенко було висунуто кандидатом у президенти, Арсеній Яценюк запевнив, що не дасть адмінресурсу ані Тимошенко, ані будь-якому іншому кандидату.

Загалом нинішні президентські вибори будуть нетиповими для України, оскільки боротьба розгорнеться не між російськомовним політиком Сходу та україномовним політиком Заходу, а між двома представниками демократичного табору, електоральні бази яких багато в чому спільні. Новий характер президентських виборів може принести і нову якість у провадженні самої передвиборчої кампанії.

Віра Нанівська – почесний президент Міжнародного центру Перспективних досліджень

Ярослав Ковальчук політичний експерт, Міжнародний центр перспективних досліджень

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG