Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:55
Всім, всім, всім – величезне спасибі! Спасибі від нас, російськомовних кримчан, не згодних із приєднанням Криму до РФ, спасибі за те, що намагаєтесь нас почути і зрозуміти. Спасибі за те, що так швидко відгукнулися на заклик відмовитися від ненависті і зловтіхи. Спасибі за історичні екскурси, юридичні коментарі, практичні поради та пропозиції допомогти.

Дякую, що більшість із вас підтримує і співчуває нам. У цьому милосерді і доброті – справжня сутність українського народу.

Спасибі кримчанам, які відгукнулись, особливо – севастопольцям, які підтвердили, що я говорю від імені багатьох.

Окремо дякую тим, хто не вірить, що я із Криму. Цитую користувачку Юлію із Сімферополя: «Мила дівчина – Альона Сімферопольська, жоден (!) кримчанин, якщо він народився і виріс тут, не говорить українською мовою. Ви або немісцева, або взагалі брешете людям». Спеціально для Юлі з Сімферополя: мила дівчино, нагадую, ви користуєтесь українським сайтом Радіо Свобода, тут навіть пряма мова президента Путіна – українською мовою.

А ось моє листування з редакцією з цього питання: «Чи не можна, щоб у російськомовній версії давали оригінал, а не переклад з української, а то деякі нюанси зникають?» – «На сайт «Крим. Реалії» тексти ставлять з оригіналу. Зауваження можуть бути до нашого сайту www.radiosvoboda.org. Він – україномовний, без російської версії. Все, що там є – це кнопка «Русский», тобто автоматичний переклад через гугл всього, що є на сайті. Людський фактор відсутній, тому не маємо можливості. Вибачайте».

Все одно, Юлю, величезне спасибі Вам та іншим, хто звинувачує мене в проплаченості, дякую – за те, що читаєте україномовні сайти. Це означає, що, можливо, десь у душі, ви теж досі вважаєте себе частинкою України, можливо, вам теж не все одно, що відбувається у невизнаній вами Батьківщині, і ви, можливо, не зовсім впевнені у правильності поспіхом зробленого вибору.

Спасибі навіть тим, хто засуджує нас, засуджує за нашу пасивність і боягузтво. Я писала вже про це.

Татар і українців оголосили патріотами, всіх інших – зрадниками

Але тоді ще було бажання виправдатися, отримати співчуття і розуміння, перекричати засоби масової інформації, як російські, так і українські. Зараз же настав час менш емоційного, більш спокійного аналізу. Я думаю, основна причина, із якої кримчани не вийшли на масові протести – це протиставлення їх за національною ознакою. Медіа відразу заявили: росіяни – за Росію, татари – за Україну. Татар і українців оголосили патріотами, всіх інших – зрадниками. А в Криму величезна кількість національностей, безліч змішаних шлюбів, тож росіянин ти чи українець, білорус або молдаванин, давно нікого не цікавило. Питанням етнічної ідентифікації активно займалися, в основному, хіба татарська, ну, може, ще вірменська або караїмська громади.

Хай як банально це звучить, але моє покоління виховали на ідеях інтернаціоналізму, дружби народів. Я прекрасно розумію, що найчастіше це були лише гасла, але донині я і мої друзі вважаємо, що протиставляти одну націю іншій, ставити її вище – поганий тон. Слово «націоналізм» для багатьох мало негативне значення, і проросійські засоби масової інформації безсовісно цим користувалися, залякуючи жителів Криму «бандерівськими десантами».

Побувавши у Львові та інших містах Західної України, я зрозуміла, що український націоналізм – це величезна любов до України, це гордість за свою країну, це бажання зробити її найпрекраснішою на землі, і не за рахунок інших, а тільки власною працею. Український націоналізм – це бажання захистити свою землю, свої родини, свою країну: чужого нам не треба, але і свого не віддамо. У радянській термінології це називалося патріотизм. Але про це в Криму негоже було говорити.

Інша справа – говорити про патріотизм севастопольців, жителів «міста російської слави», і протиставляти його фашистам-націоналістам, «бандерівцям» і екстремістам. Нагадаю, саме український націоналізм або те, як його показувала російська пропаганда, налякав величезну кількість кримчан.

А коли ще й татари вийшли на перший мітинг, добре організовані, з чітким керівництвом, досить агресивно налаштовані, народ натовпом побіг на проросійські мітинги. Образ Росії як нащадка СРСР, як співдружності братніх народів, як спадкоємиці Великої Перемоги, виплеканий російським ТБ – ідеалізований в головах більшості щирих прихильників автономії Криму. Його протиставили «розгулу українських націоналістів і неофашистів, а також ісламських екстремістів». І марно було щось пояснювати. Захоплення Верховної Ради Криму «зеленими чоловічками» відразу після зіткнення татарського та проросійського мітингів багатьма сприймалося як порятунок від «різанини християнських немовлят». Я навмисно утрирую, але саме так підносилося все в засобах масової інформації в Криму. Не буду повторюватися, я вже писала про вплив телебачення на настрій натовпу.

Натомість українські засоби масової інформації наполегливо стверджували, що тільки татари протистоять захопленню Криму Росією. Я сама була свідком сцени на антивоєнному мітингу, організованому Меджлісом: оператор знімає двох дівчаток із українськими прапорцями, надрукованими на аркуші паперу (з початку Майдану, тобто ще із грудня приблизно, із прилавків магазинів Сімферополя зникла вся українська символіка), питання: «Дівчатка, ви хочете, щоб Крим був українським?» – «Так, звичайно!» – «Як вас звуть?» – «Аня, Маша». Камера квапливо відвертається, інтерв’ю беруть у татарських дівчаток.

Я думаю, якби не було навмисного акцентування на національній належності мітингувальників, учасників проукраїнських мітингів було би в рази більше. Нас змушували вирішувати питання етнічної ідентифікації замість того, щоб об’єднати рівноправних громадян України: татар, росіян, українців, представників безлічі інших національностей, усіх, хто хотів зберегти єдність і цілісність нашої країни.

Не з’їсти – так надкусити

Зараз те ж правило «розділяй і володарюй» застосовується на сході України. Відокремити, «федералізувати», а по суті – відірвати хоч ще шматочок, «не з’їсти, так надкусити» намагаються сепаратисти в Донецьку, Харкові та Луганську.

Дуже прошу жителів Південно-Східної України: не повторюйте наші помилки, не чекайте, що хтось вирішить ваші проблеми. Той, хто багато обіцяє, як правило, нічого не дає. Немає легких шляхів. Будьте чесними самі з собою. У Криму сталося все дуже стрімко та ще й у присутності озброєних людей. У вас же був час розібратися. Російська мова – це просто привід, не було б його, придумали б іншу причину. Економічні труднощі очікувані і зрозумілі, і їх просто треба пережити, а від’єднання не вирішить цих проблем, швидше тільки створить нові. Як у Криму, наприклад.

Я не буду багато розповідати, що змінилося в Криму за ці дні. Що підскочили ціни, закриваються банки, звільнення або загрози звільнень, велика кількість міліції та озброєних військових на дорогах. Плутанина з рублями, нестача гривень, черги за російськими паспортами і черги тих, хто відмовився від російського громадянства – вся ця мука і незрозумілість викликає у когось паніку, у когось ступор, але майже у всіх – роздратування.

Хтось чекає, що ось-ось піднімуть пенсії, але ціни ростуть набагато швидше. Хтось чекає відпочивальників, але заява Медведєва, а слідом за ним – Аксьонова, – про необхідність ліквідації нелегальної оренди житла і жорсткого контролю за торгівлею у курортній зоні позбавляє надії на легкі гроші численних «здавачів» квартир і прибудов, господарів дрібних крамничок і лотків на набережних в курортних селищах. Хтось чекає надбавки зарплати бюджетникам, і начебто так, додадуть, але тільки тим, хто залишиться, а скорочувати будуть багатьох. Хтось тільки дізнався, що в Росії немає ПП, і тепер незрозуміло, як працювати далі.

І вставати на дві години раніше дуже важко, за тиждень так і не звикли, а що ж буде взимку? А ще в російських правилах дорожнього руху пішоходів на переходах пропускати не обов’язково, і тихо радіємо, що поки їх ще не впровадили. А тим часом намагаємося пояснити старим батькам і самостійним дітям, як у таких умовах переходити трасу Сімферополь – Ялта.

І найголовніше: ніяк не можеш звикнути до думки, що ти живеш уже не в Україні, все ще не віриш в реальність, що відбувається, неначе в кошмарному сні, намагаєшся скинути з себе цей морок і не можеш.

Виявилося, що ми прив’язані до України навіть більше, ніж самі думали. І єдине, що втішає – може, вам буде легше без нас? Нас, вічно чимось незадоволених, які вічно чогось вимагають, вічно обирають когось не того, вічно йдуть кудись не туди. Я впевнена, Україна зможе подолати всі труднощі, а ми, як зможемо, намагатимемося допомогти вам. Негативний досвід – це теж досвід. Напевно, це випробування, яке ми повинні пройти і знайти з нього гідний вихід.

Олена Сімферопольськакримчанка (прізвище змінено з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG