Київ – Стамбул – Радіо Свобода поспілкувалося з деякими учасниками регіонального семінару «Підходи до захисту прав людини в східноєвропейських спірних суб’єктах», який відбувся цього місяця у Стамбулі. Під час цього заходу, організованого Міжнародною федерацією з прав людини (FIDH ), правозахисники з невизнаних державних утворень та спірних територій Східної Європи поділилися своїм досвідом та обговорили можливості співпраці. Під час семінару Радіо Свобода, зокрема, поспілкувалося з Жанною Крікоровою, проректором одного з вишів із Нагірного Карабаху.
– У якій ролі Ви берете участь у правозахисному семінарі?
– Одна зі сфер моєї діяльності – конфліктологія, тобто побудова довіри між сторонами конфлікту. У Нагірному Карабасі я живу з 2005 року, туди я переїхала з Єревану. А взагалі я народилася і виросла в Норильську.
Протягом двох років працювала генеральним секретарем МЗС Нагірно- Карабахської Республіки. Півтора роки тому повернулася в свою професію – стала викладати російську літературу в університеті.
– З якими проблемами у сфері прав людини найчастіше стикаються жителі Нагірного Карабаху? Як багато серед них азербайджанців?
– Якщо говорити про нечисленних азербайджанців, що проживають в Нагірному Карабасі, то вони асимільовані, в основному, це члени змішаних сімей. Вони інтегровані в суспільство, і у них немає проблем з правами людини.
Основна проблема жителів Нагірного Карабаху пов’язана з реалізацією права на роботу. Дуже важко знайти роботу за фахом. І це – одна з причин еміграції, особливо молоді.
Гостро стоять також проблеми освіти та охорони здоров’я. Рівень обох цих секторів дуже сильно впав. Якість послуг охорони здоров’я залишає бажати кращого.
Щодо свободи слова та віросповідання, то з цим особливих проблем немає. Пресу ніхто не переслідує, але й на публікації не реагують.
– Як впливає на життя населення Нагірного Карабаху той факт, що ця республіка залишається невизнаною?
– Те, що конфлікт досі не врегульовано, є головним чинником. Ми не маємо можливості користуватися авіатранспортним сполученням. Для цього змушені їхати в Єреван. Не можемо експортувати свою продукцію. Немає можливості робити інвестиції в Нагірний Карабах. Інвестори бояться, що завтра війна може поновитися.
– Чи вбачаєте Ви якісь паралелі між ситуацією в Нагірному Карабасі і ситуацією в інших невизнаних республіках і спірних територіях?
– Ми так живемо вже 20 років. Все ніяк не поділимо – хто кому передав, подарував... Потрібно дозволити людям робити свій вибір, і цей вибір приймати.
У карабахському та в інших схожих конфліктах зовнішні гравці грають ключову роль. З одного боку, кожна держава має право захищати свої інтереси. Але, з іншого боку, і у нас є свої інтереси! Але щоб їх відстоювати, ми повинні бути самодостатніми, незалежними.
Мені шкода нас усіх. Чому ми повинні когось вибирати: бути з Росією чи з Євросоюзом. Не буде нам ні з ким чудово, поки нам самим з собою не чудово! Треба думати не про геополітичну вигоду, а про те, щоб самим стати сильними. Для цього потрібні чесні вибори та громадянське суспільство. Поки цього не буде, нами маніпулюватимуть.
– У якій ролі Ви берете участь у правозахисному семінарі?
– Одна зі сфер моєї діяльності – конфліктологія, тобто побудова довіри між сторонами конфлікту. У Нагірному Карабасі я живу з 2005 року, туди я переїхала з Єревану. А взагалі я народилася і виросла в Норильську.
Протягом двох років працювала генеральним секретарем МЗС Нагірно- Карабахської Республіки. Півтора роки тому повернулася в свою професію – стала викладати російську літературу в університеті.
– З якими проблемами у сфері прав людини найчастіше стикаються жителі Нагірного Карабаху? Як багато серед них азербайджанців?
– Якщо говорити про нечисленних азербайджанців, що проживають в Нагірному Карабасі, то вони асимільовані, в основному, це члени змішаних сімей. Вони інтегровані в суспільство, і у них немає проблем з правами людини.
Основна проблема жителів Нагірного Карабаху пов’язана з реалізацією права на роботу. Дуже важко знайти роботу за фахом. І це – одна з причин еміграції, особливо молоді.
Гостро стоять також проблеми освіти та охорони здоров’я. Рівень обох цих секторів дуже сильно впав
Гостро стоять також проблеми освіти та охорони здоров’я. Рівень обох цих секторів дуже сильно впав. Якість послуг охорони здоров’я залишає бажати кращого.
Щодо свободи слова та віросповідання, то з цим особливих проблем немає. Пресу ніхто не переслідує, але й на публікації не реагують.
– Як впливає на життя населення Нагірного Карабаху той факт, що ця республіка залишається невизнаною?
Ми не маємо можливості користуватися авіатранспортним сполученням. Для цього змушені їхати в Єреван. Не можемо експортувати свою продукцію
– Те, що конфлікт досі не врегульовано, є головним чинником. Ми не маємо можливості користуватися авіатранспортним сполученням. Для цього змушені їхати в Єреван. Не можемо експортувати свою продукцію. Немає можливості робити інвестиції в Нагірний Карабах. Інвестори бояться, що завтра війна може поновитися.
– Чи вбачаєте Ви якісь паралелі між ситуацією в Нагірному Карабасі і ситуацією в інших невизнаних республіках і спірних територіях?
– Ми так живемо вже 20 років. Все ніяк не поділимо – хто кому передав, подарував... Потрібно дозволити людям робити свій вибір, і цей вибір приймати.
Чому ми повинні когось вибирати: бути з Росією чи з Євросоюзом
У карабахському та в інших схожих конфліктах зовнішні гравці грають ключову роль. З одного боку, кожна держава має право захищати свої інтереси. Але, з іншого боку, і у нас є свої інтереси! Але щоб їх відстоювати, ми повинні бути самодостатніми, незалежними.
Мені шкода нас усіх. Чому ми повинні когось вибирати: бути з Росією чи з Євросоюзом. Не буде нам ні з ким чудово, поки нам самим з собою не чудово! Треба думати не про геополітичну вигоду, а про те, щоб самим стати сильними. Для цього потрібні чесні вибори та громадянське суспільство. Поки цього не буде, нами маніпулюватимуть.
