Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:51

10 міфів про ядерне роззброєння України. Міф 5


Ілюстраційне фото (©Shutterstock)

Ілюстраційне фото (©Shutterstock)

(Рубрика «Точка зору»)

Юрій Костенко

Міф 5. «Ядерна зброя могла вибухнути, і її треба було швидше позбутися»

Одне з питань, які я найбільш ретельно вивчав як голова Спеціальної робочої групи – наскільки безпечними для зберігання є ядерні боєзаряди на нашій території. Від цього залежало, який запас часу ми маємо на переговори, а, отже, які вимоги слід закладати в документи Верховної Ради щодо роззброєння, які розробляла наша група.

Оскільки на початку 90-х в Україні абсолютно не було ні фахівців у темі ядерного бойового заряду, ні навіть знання про точну кількість самих боєзарядів, збирати дані доводилося з нуля – і по крихтах.

В хід ішли всі можливі шляхи: поїздки в 43-тю ракетну армію, спілкування з керівництвом та працівниками «Південмашу» та інших військових підприємств, кулуарні розмови на міжнародних конференціях, «утечки» в російських та західних ЗМІ, співставлення даних Міністерства оборони України з інформацією з інших джерел… Дуже допомогли українці, які працювали на закритих підприємствах Росії (фактично, на них трималася велика частина ядерних розробок СРСР) – вони виявили більше патріотизму, аніж українські владні структури. Я дізнався найбільше про особливості ядерного боєзаряду та його вагові параметри, коли поїхав в Росію, на підприємство, яке виробляло ядерні вибухові пристрої, а відтак, пізніше утилізувало українську тактичну ядерну зброю.

«Якщо воно бабахне – хто буде відповідати?» – це запитання було постійним аргументом Президента Леоніда Кравчука на всі мої пропозиції збільшити компенсаційні ставки в переговорах.

Наляканий керівником СБУ Євгеном Марчуком, Кравчук не чув ніяких аргументів, що там є система «дурнезахисного» блокування, і був заклопотаний тим, як би швидше позбутися тієї зброї, аби раптом не стався «другий Чорнобиль». Росія знала, на кого і як впливати.

Тим часом самі російські генерали (цю інформацію я отримав на московській конференції влітку 1992 року) відзначали, що за 47 років жодного прецеденту несанкціонованого вибуху ядерного боєзаряду не було! Більше того: за жодної аварії ядерний боєзаряд не вибухає – це особливість його конструкції. Таку ж інформацію мені дали українці і на російському заводі з виробництва ядерних зарядів.

Ми всі погодились, що ядерна зброя рано чи пізно має бути вивезена з території України. Але я наполягав, особливо після візиту на згаданий завод, де фахівці – етнічні українці надали мені необхідну інформацію, що це має відбутися після вичерпання принаймні гарантійних термінів. До того, поки вони діють, нічого не може трапитися з ядерною зброєю. А останній гарантійний термін завершувався 2005 року. Хоча і після того його можна було продовжити, маючи домовленості з Росією про обслуговування.

Але у Кравчука на це був ще один аргумент, який йому здавався невідпорним: «Ти що, генерал? Ні. А я – президент, і мені за все відповідати».

Фахівців він також не слухав. У мене збереглися записи із першого засідання РНБО у квітні 1992 року, де розглядалися питання ядерного роззброєння. Зокрема, директор Харківського інституту «Хартрон», який розробляв системи управління стратегічними носіями, Яків Євгенович Айзенберг, пояснював, що вивезти всі ядерні боєголовки до 1995 року технічно неможливо (як відомо, такий термін погодив МЗС в одній з СНДівських угод), бо для того, щоб їх зняти з носіїв, потрібно бойову частину замінити імітатором боєголовки (еквівалентом), а їх ще потрібно виготовити та приєднати. Окрім того, аби зняти боєголовку із стратегічного носія, технологія передбачає: злиття компонентів ракетного палива амілу та гептилу, дезактивацію корпусу і т.д. – і це в ситуації, коли станцій нейтралізації цих токсичних речовин у нас немає, як і ємкостей для їх безпечного зберігання.

У цей же час Росія активно просувала у західних ЗМІ думку про те, що не вестиме гарантійне обслуговування українських рідкопаливних ракет, які виготовлялися російськими підприємством, і тому через 5 років вони стануть недієздатними і небезпечними.

Погрози були вагомими, але не вирішальними. Бо в цій частині Україна і Росія були взаємозалежними. Адже і в нас, і у Росії було на озброєнні по 46 твердопаливних ракет СС-24 виробництва українського «Південмашу», які він і обслуговував.

Головний конструктор «Південмашу» Станіслав Миколайович Конюхов, як представник заводу-виробника, зі свого боку, по-перше, досить м’яко інформував Кравчука про технічну неможливість здійснити «політичні рішення» щодо прискореного ядерного роззброєння : «Снять в 1994 году все ракети с дежурства – это сомнительно». І ще: він казав, що «без’ядерний статус треба набувати разом з усім світом», тобто не бігти попереду всіх, а роззброюватися одночасно і пропорційно з іншими країнами.

По-друге, характеризуючи можливі проблеми з безпекою носіїв, Конюхов тоді сказав, що наслідком несанкціонованого вибуху ядерних боєзарядів є лише неядерний вибух, який веде до розкидання на невеликій території урану та плутонію. А от справді катастрофічним для світу був би несанкціонований запуск найпотужнішого у світі стратегічного носія СС-24 із десятьма ядерними боєголовками, кожна з яких може знищити такий мегаполіс як Нью-Йорк –внаслідок їх необслуговування, яке на той час здійснював лише «Південмаш»

І хоч з подачі Росії західні ЗМІ писали тільки про катастрофу, яка чекає світ, якщо Росія відмовиться обслуговувати українські боєголовки («На ракетных шахтах Украины зреет второй Чернобыль», – писали в той час «Известия»), ситуацію можна було врегулювати на основі взаємних угод: український «Південмаш» обслуговує стратегічні ракети свого виробництва, що базуються в Росії і Казахстані; натомість російські підприємства обслуговують ядерні боєголовки української стратегічної зброї до вичерпання їх гарантійних термінів. Це й пропонував Конюхов.

Це був важіль тиску на Росію, який треба було застосовувати. Уже на його основі МЗС мав викласти у ЗМІ всю цю інформацію – на території якої країни насправді і яких масштабів «зріє Чорнобиль», укласти перелік пропозицій до Росії щодо безпеки ядерного роззброєння та видавати їх іноземним послам – не чекаючи, поки ті приноситимуть ноти та демарші. Але таких дій від українського МЗС світ не дочекався.

На цьому ж засіданні РНБО я вперше оприлюднив пропозицію щодо необхідності залучення ширшого кола країн як до вирішення надзвичайно складних проблем ядерного роззброєння, так і організації безпечного зберігання в Україні під міжнародним контролем знятих із стратегічних носіїв ядерних боєзарядів, – не обмежуючись лише Росією.

Пізніше український МЗС отримав аналогічні пропозиції від всесвітньо відомої науково-консалтингової корпорації США «Системз Планінг енд Аналісіз, Інк.» – щодо «Проекту демілітаризації ракетно-ядерних озброєнь, розташованих на території України, і забезпечення їх надійного та безпечного зберігання до моменту знищення».

Автори виходили з того, що «реалії економіки та безпеки в Україні можуть примусити її довго вивчати, що принесе їй підписання СТАРТу та ДНЯЗу з точки зору економіки та безпеки». А це як мінімум означало, що, за американськими оцінками, стан наших боєзарядів був безпечним для того, щоб вивчати «довго».

Проблемою вони бачили інше – світову громадську думку, яка, під впливом Росії, вважала, ніби Україна не забезпечує безпечного і надійного зберігання ядерних боєголовок та й узагалі прагне використати ядерну зброю для нападу. Тому головним у пропозиціях американської корпорації було «зменшити занепокоєння держав з приводу тимчасового володіння Україною ядерною зброєю, поки йде роззброєння та одержати найбільшу економічну вигоду від цього процесу». Для цього Україні рекомендували задіяти міжнародний нагляд за її ядерною зброєю (інспекції НАТО чи ООН), що дозволить зняти всі чутки, які тоді активно поширювала Росія.

Отже, запас міцності по часу визначався гарантійним терміном ядерних боєзарядів (а це – 2005 рік) та залежністю Росії від обслуговування стратегічних носіїв українським «Південмашем». Окрім того, Захід був готовий до безпосередньої співпраці з Україною. Це означало, що Україна мала і підстави, і час вести переговори – аби роззброюватися, виходячи зі свого національного інтересу, з максимальною економічною вигодою для держави.

(Наступного тижня читайте на сайті Радіо Свобода»: Міф 6. «Україна зобов’язалася віддати всю свою ядерну зброю за 5 років»)

Попередні публікації:

10 міфів про ядерне роззброєння України
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України
Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»
Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту»

Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG