Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:30

Колаборанти у Луганську. Ментальні особливості


Захоплена будівля СБУ в Луганську, 10 квітня 2014 року

Захоплена будівля СБУ в Луганську, 10 квітня 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)


Спочатку про терміни. Називати сепаратистами тих, хто засів зі зброєю в руках у будинку Луганського управління СБУ, а 29 квітня захопив ще кілька державних установ, не зовсім правильно. Бо сепаратизм, на відміну від колабораціонізму, не передбачає приєднання відокремлених частин однієї країни до іншої держави.

Тепер щодо того, про що уникають публічно висловлюватись вітчизняні політики. Спроби Росії та місцевих політичних еліт дестабілізувати ситуацію, скажімо, в Харкові та Луганську приблизно однакові, а от їхні результати, як бачимо, вельми відмінні, не говорячи вже про Дніпропетровськ або Запоріжжя.

Отже, на мою думку, настав час відверто сказати про те, чому в колабораціоністів виходить у Луганську та на Донеччині, а не виходить у сусідніх Харкові, Дніпропетровську та Запоріжжі.

Адже це все промислові центри так званої Новоросії, населення якої, за прокремлівськими політологами, повинно було б мати однакове ставлення до «братньої» Росії. Повинно було б, але не має, і ось, на мій погляд, чому.

Історичний шовінізм етнічних росіян

Перша відмінність між Луганськом і тим самим Харковом лежить на поверхні. Ці два промислових центри сходу мають досить відмінний етнічний склад своїх городян. Якщо в Харкові етнічних росіян лише 39%, то в Луганську їх уже 47%.

Здавалося б, невелика різниця, але погодьтеся, в першому випадку маємо в місті відчутну українську більшість, а в другому – фактично однакову кількість українців та росіян.

У жодному разі не стверджую, що кожен громадянин України російського походження апріорі є ворогом нашої державності. Зовсім ні, опитування соціологів свідчать про те, що лише 30% луганців сьогодні воліли б жити в Росії. Але, на жаль, переважна більшість цих луганців є етнічними росіянами.

Я б не стала звинувачувати їх у тому. Така їхня позиція є закономірним наслідком послідовної державної політики Російської імперії упродовж кількох останніх століть.

Так, до жовтневого перевороту 1917 року у свідомості пересічного росіянина такої нації, як українська, не існувало взагалі. Натомість були хохли-малороси – такі собі трохи недоросіяни з чудернацькою мовою, про державну окремішність яких не могло навіть ітися.

Про те, що це було саме так, а не інакше, свідчить історія, коли в 1918-1920 роках паростки української державності однаково завзято нищилися як більшовиками, так і білогвардійцями.

Прийшовши до влади, більшовики вже не могли так відверто зверхньо ставитися до українців хоча б тому, що це не відповідало їхньому ж принципу пролетарського інтернаціоналізму. Але навіть у СРСР головним державним народом залишався знов таки російський.

Ті, хто жив у тій державі, сподіваюсь, пам’ятають одне з головних її гасел: «Братские народы СССР под руководством КПСС, во главе с великим русским народом, уверенно идут к победе коммунизма».

Іншими словами, у радянських людей російського походження й надалі підживлювалося відчуття своєї вищості, де б ті росіяни в колишньому СРСР не проживали.

І було воно, треба зазначити, імперським і значно потужнішим за відчуття в європейських народів їхньої належності до титульної нації в демократичних державах.

Після 1991 року навіть уже в незалежній Україні влада за своєю суттю залишалася такою самою – пострадянською. Жодних ознак будь-якої українізації в регіонах, де росіян проживає понад 30%, не спостерігалося. Навпаки, згорталося видавництво місцевих українськомовних газет та закривалися українські школи й класи на південному сході, передусім на Донбасі.

Ця ганебна політика провадилася при всіх наших президентах, включно з «великим патріотом» Ющенком. Тобто в наших росіян за всі роки незалежності була своя влада, за якої вони де-факто залишалися етносом №1 у південно-східній Україні.

І коли тільки-но проросійський режим Януковича був повалений, багато моїх луганських знайомих росіян із неприхованою тривогою в голосі запитували мене, що ж тепер буде і як їм жити далі, бо їхній імперський комплекс переваги перед українцями опинився під загрозою.

Ось чому вони у своїй більшості радо беруть участь у тих антидержавних акціях, які інспірує в Луганську Росія та проросійські місцеві політичні еліти, які й надалі гарантують їм домінуюче становище в регіоні, незалежно від влади в Києві. Ось чому їм так ненависна державна українська символіка, яку вони за першої-ліпшої нагоди радо міняють на російську.

Ментальні особливості українців Донбасу

У своїх попередніх статтях на Радіо Свобода я зазначала, чому українці півдня та сходу взагалі та Донбасу зокрема мають значно більш яскраво виражений синдром постгеноцидної нації, ніж в інших регіонах України.

Абсолютна більшість українців Луганська, наприклад, мають лише дві ознаки своєї національної належності – це прізвище та свою суто формальну належність до українства. Останнє пояснюється тим, що хтось із батьків повідомив їм у дитячому чи навіть юнацькому віці, що вони є українцями. На цьому національне виховання, як правило, і закінчувалося.

Звісно, що люди з таким рівнем національної свідомості не стануть активно протидіяти тому свавіллю колабораціоністів, яке спостерігаємо зараз в Луганську.

Більше того, серед самих колабораціоністів приблизно кожний третій, за моїми, спостереженнями, має українські прізвища. І це, погодьтеся, вже можна назвати апофеозом прояву постгеноцидної травми української нації внаслідок Голодомору 1933 року.

Одначе саме цих перевертнів Володимир Путін має намір визволяти від «фашистів» та «бандерівців», бо за ідеал українця чинний президент Росії має совка, у котрого, крім прізвища, немає нічого українського.

Звісно, що ці манкурти з’явилися не тільки внаслідок Голодомору, але й у результаті агресивної проросійської пропаганди на Донбасі, яку з кінця 90-х років стали впроваджувати місцеві політичні еліти, які майже стовідсотково належать до Партії регіонів та КПУ.

Державної ідеології нема лише в Києві

Державної ідеології нема лише в Києві. А от у Луганську вона є, і доволі відверто проросійська. Спочатку в місті зникли дві українськомовні газети («Молодогвардієць» та «Прапор перемоги»), які були досить популярними серед луганців ще в часи так званої перебудови. Таким чином, півмільйонне українське місто залишилося без місцевої української періодики.

Потім у Луганську зникли з продажу всі українськомовні періодичні видання з Києва та Львова. Таким чином, інформаційний простір обласного центру незалежної України, на відміну навіть від часів УРСР, став усуціль російськомовним...

Щоправда, українську мову сьогодні зрідка можна ще іноді почути на двох луганських телеканалах із трьох, та на обласному радіо, але знов таки – у значно менших пропорціях, ніж у радянський час.

За останні роки в Луганську закрита більша частина українських шкіл та класів під приводом так званої оптимізації. І тепер у цьому місті, де проживає 50% українців, за офіційними даними (на мою думку, значно завищеними), українською мовою навчається лише 12% дітей (!).

То ж не дивно, що сьогодні ті «батьки» міста та області, хто доклав чималих зусиль до русифікації Луганщини, вимагають від Києва для неї статусу федеральної землі. Але зовсім не етнокультурні особливості нашого краю турбують у першу чергу тих «батьків», а власна можливість повністю контролювати бюджетні потоки вугільного регіону.

І те, що це буде на користь саме їм, а зовсім не регіону, добре видно з того, як дехто з тих «батьків» упевнено «освоював» бюджетні кошти в Києві за режиму Януковича.

Дивно, але слідом за ними федералізації України стали вимагати й ті недостатньо освічені для таких вимог колабораціоністи, що засіли у приміщенні Луганського управління СБУ та захопили ще кілька адмінбудівель.

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG