Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 14:46

Віталій Огієнко

(Рубрика «Точка зору»)

Як відзначають цю дату в інших частинах світу, зокрема у Європейському союзі, територія якого була одним із найважливіших театрів бойових дій? Святкують як у Росії чи оплакують втрати, а можливо взагалі для них цей день проходить непоміченим, і яке значення політики та громадяни цих країн вкладають у нього?

69 років тому закінчилася європейська фаза найбільшого військового конфлікту в історії – Другої світової війни. Пізно увечері 8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом у берлінському середмісті представниками нацистської Німеччини, союзників та СРСР було підписано Акт про капітуляцію Німеччини. За московським часом це відбулося 9 травня о 0:43, а радянські люди дізналися про довгоочікуване рішення з повідомлення Радінформбюро лише о 10-й вечора.

На сьогодні Велику Перемогу, яка ознаменувала собою закінчення найбільшого військового конфлікту в історії людства, відзначають у багатьох країнах світу. Ми більше знаємо про святкування Дня перемоги у Радянському Союзі, нинішній Російській Федерації та власне в Україні. У Росії День перемоги святкують 9 травня пафосно із військовими парадами, салютами та культом радянських воєначальників. Вся церемонія покликана продемонструвати радянську, читай російську, військову міць, а головним символічним образом постає вояк, герой, який готовий пожертвувати собою заради держави. В Україні офіційні відзначення нагадують російські, лише відбуваються із меншим розмахом та співіснують радянська та національна символіка.

З іншого боку, в Україні присутня інша пам’ять про Другу світову війну, яка не визнає 8-9 травня святом через незліченні втрати та страждання, яких зазнала Україна під час війни. Відповідно пропонується вшановувати пам’ять полеглих та жертв війни без святкувань. Рефреном цієї позиції є теза, яку мені довелося почути на одній конференції, що святкувати перемогу і поминати загиблих в один і той же день є безглуздим та аморальним.

Як відзначають цю дату в інших частинах світу, зокрема у Європейському союзі, територія якого була одним із найважливіших театрів бойових дій? Святкують як у Росії чи оплакують втрати, а можливо взагалі для них цей день проходить непоміченим, і яке значення політики та громадяни цих країн вкладають у нього?

Цікаво буде порівняти цей досвід із українською ситуацією навколо Дня перемоги. Адже кожне відзначення – це результат певного процесу визначення суспільством того, що насправді має значення та що необхідно пам’ятати. Не менш важливим є те, як відбувається відзначенням, чи воно забезпечує інтегруючу роль чи підтримує існуючі суспільні поділи.

Вчені умовно визначають аж чотири моделі пам’яті про Другу світову війну, частиною яких є традиції відзначення Дня перемоги/пам’яті. Про російське бачення ми вже згадували, і воно стоїть дещо окремо. Наступна візія, представлена Англією, Францією та США, ще одна – Німеччиною. І нарешті своє бачення було запропоноване новими членами Євросоюзу із Центрально-Східної Європи, а саме країнами Балтії, Польщею, Чехією та іншими.

«Стара» Європа

У Європі День перемоги відзначають здебільшого 8 травня у зв’язку із точною датою підписання Акту капітуляції. Хоча у Великобританії певні заходи можуть проходити 9 травня. Власне логіка відзначень чітко не фокусується на датуванні, що підтверджується Резолюцією Генеральної асамблеї ООН «Відзначення шістдесятої річниці закінчення Другої світової війни» № A/RES/59/26. Днями пам’яті та примирення там названі 8 та 9 травня. Резолюція не містить жодних обмежень щодо уже існуючих традицій відзначення, закликає зберігати пам’ять про жертви війни та не допустити повторення чогось подібного у майбутньому. В принципі, вже традиційно для загальних документів Генасамблеї, він включає у себе усі із можливих прийнятних формулювань щодо відзначення Дня перемоги. Тут відразу хочу звернути увагу на двох моментах, які найбільше відображають настрій «Старої (доброї) Європи» щодо цього питання, а саме на увазі на трагічному характері війни та відсутності будь-яких заборон при трактуванні подій війни, щоправда у певних межах. Вихід за ці межі несе ризик наразитися на дуже жорстку позицію Євросоюзу. Пропаганда нацизму та заперечення Голокосту в Європі переслідуються в кримінальному порядку.

Наступного дня, 9 травня європейці святкують День Європи, що веде свій початок від проголошення декларації Шумана, яка була оприлюднена 9 травня 1950 року і вважається початком єдиної Європи. На відміну від Дня перемоги, якому завжди властивий прихований сум, День Європи несе у собі всі елементи безтурботного святкування та набуває все більшого значення в об’єднаній Європі. Очевидно також, що обидва свята дещо зливаються, і здається, у напрямку більшої уваги до останнього. Що цікаво, в Україні також святкують День Європи, але відповідно до указу президента Кучми чомусь у третю суботу травня. Втім, в регіонах України, в першу чергу у Західній Україні, в яких не прийнято святкувати День перемоги, День Європи проводять саме 9 травня.

Церемоніал відзначення Дня перемоги проілюструємо на прикладі Франції. У цей день традиційно проводиться невеликий військовий парад, а президент країни виступає із промовою. Для французів цей день означає не лише перемогу над німцями, але також примирення, причому не лише із колишнім ворогом, а також із нинішніми опонентами та власною історією. Останнє все ще залишається актуальним для країни, яка пережила значне розчарування від викриття фактів масової колаборації французів із нацистами під час війни. Так, 8 травня 2012 року на урочистостях до президента Франції Ніколя Саркозі приєднався його опонент та майбутній президент Франсуа Олланд, інавгурація якого мала відбутися невдовзі. Двоє політичних супротивників, відкинувши усі протиріччя, вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання біля Могили невідомого солдата. Пізніше вони привітали ветеранів та потиснули один одному руки перед телевізійними камерами.

У французьких школах викладають історію нацистської окупації та пояснюють, чому важливо забезпечувати громадянські права у суспільстві. Найважливішим атрибутом святкувань є національний триколор, який вивішують громадяни біля своїх будинків. Все частіше можна побачити прапор ЄС під час церемоній. Мабуть це слугує промовистим аргументом зростаючої ролі європейської інтеграції як гаранта миру та стабільності у Європі з часів Другої світової війни. Настрій відзначень в цілому стримано святковий, хоча згадують французи і померлих у війні родичів. 8 травня є державним святом та вихідним днем. Хоча власники ресторанів та магазинів на свій розсуд вирішують, чи закривати у цей день свої заклади.

Німеччина

Для Німеччини День перемоги завжди містив певну дилему, яка дещо нагадує собою українську ситуацію. Тому варто уважніше придивитися до внутрішніх дискусій німців із цього приводу. Для одних німців цей день означав втрату Вітчизни і поразку, для інших – визволення, ще інші були вдячні за можливість розпочати все з чистого аркуша. Дехто не цікавився ним взагалі. Перший президент ФРН Теодор Хойс назвав 8 травня трагічним і проблематичним парадоксом, адже в цей день Німеччина була одночасно знищена і врятована.

Звичайно ці протиріччя властиві приватному ставленню до Дня перемоги, проте треба віддати належне Німеччині. У країні за це час усталився певний вартий уваги і поваги канон, який при детальнішому розгляді не виглядає аж таким єдиним. Що у свою чергу наштовхує на думку, що у сучасному світі не менш важливим є не лише, що відзначають та згадують (зміст), але і те, як це роблять (форма).

З одного боку, частиною державної політики та ідеології стала відповідальність демократичної Німеччини за злочини нацистів. У Рейхстазі не дивина почути від найвищих посадових осіб країни заяви про те, що Німеччина «перетворила усю Європу на масове кладовище». Свого часу у Німеччині навіть розгорілася публічна суперечка щодо рівня відповідальності німців, результатом якої стала поява тези про метафізичну відповідальність усіх німців, причетних і непричетних, навіть «ненароджених» за злочини нацистів. Погодьмося, що зараз навіть важко уявити собі, що російська влада погодиться визнати хоча б часткову відповідальність держави за не менші злочини сталінізму причому проти свого ж населення. Проте це тема іншої розмови. Сучасна Німеччина не визнає себе правонаступником Третього Райху, тому День перемоги трактується як визволення від нацистської тиранії.

З іншого боку, проблеми, які виникають при такій оцінці є очевидними, якщо не виносити за дужки, наприклад, бомбування німецьких міст союзниками, виселення мільйонів німців із їхніх будинків у Польщі та Чехословаччині.

Тому все активніше використовуються інші більш метафоричні характеристики Дня перемоги, зокрема «відправна точка» або «врата для майбутнього». Німці все ще продовжують шукати найкращий варіант згадування Дня перемоги. Наразі, він здається наближається до відомої фрази Гельмута Коля, що «8 травня був днем визволення, проте тут немає жодних обмежень пам’яті, і цей день потребує «простору для багатьох почуттів».

«Нова» Європа

Нові члени Євросоюзу мають свою, окремішню та консолідовану, позицію щодо результатів Другої світової війни, ставлення до комуністичних режимів, відзначення 9 травня, яка має свої відмінності порівняно зі «старою» Європою. Та це і не дивує, адже їй не довелося зазнати майже півстолітнього правління комуністів, залежних від Москви.

Нова політика пам’яті полягає, по-перше, у вимогах до Росії визнати свою відповідальність за злочини та окупацію країн Центрально-Східної Європи, а по-друге, в ініціативах щодо внесення своєї пам’яті про досвід життя під совєтами до спільного панєвропейського наративу. Відому резолюцію ОБСЄ «Воз’єднання розділеної Європи» № SC (09) 3 R від 3 липня 2009 року про прирівняння нацизму та сталінізму значною мірою варто розглядати із цієї точки зору, а також як приклад досягнення компромісу між двома Європами.

Концентрованим вираженням позиції цих країн до Дня перемоги стали слова президента Литви Валдаса Адамкуса – для них 8 травня 1945 року не принесло перемогу над насиллям, а лише змінило один деспотичний режим на інший. Поділяє цю думку і відомий історик Тимоті Снайдер, який зазначає, що для центрально- та східноєвропейських країн 1945 рік значить дещо зовсім інше від більшості європейських націй, а саме перехід від однієї окупації до іншої. Як легко здогадатися, відмова від святкування Дня перемоги, що набирає популярності в Україні, ґрунтується на схожій логіці.

Україна. 8-9 травня 2014 рік

Під час написання статті я зіткнувся із деякими суб’єктивними враженнями про День перемоги у Європі, з якими хотілося б поділитися. Сподіваюся, вони сприяють дискусії щодо відзначення Дня перемоги в Україні.

Передусім, це питання не є для європейців настільки важливим, як для України. Принаймні наукових розвідок про репрезентації Дня перемоги у ЄС немає. Що цікаво, досліджень про російський та український приклади набагато більше. Очевидно, що у Франції, Європі, США існує стійка традиція відзначення перемоги, яка проте не набуває масового, а тим більше помпезного характеру. Найчастіше відзначення обмежується невеликим вітанням глави держави і незначними місцевими святкуваннями. Треба пам’ятати, що офіційно Друга світова війна закінчилася 2 вересня 1945 року, і в першу чергу для США саме цей день є справжнім закінченням війни. Із просуванням на схід, до нових членів Євросоюзу актуальність цього питання зростає, але вони святкують лише День Європи 9 травня.

По-друге, День перемоги серед країн старої Європи часто виступає приводом задля декларації спільності дій та національної єдності, як наприклад відбувається у Франції та Німеччині, де політичні опоненти всіляко демонструють взаємну приязнь.

І нарешті, відзначення Дня перемоги з часом змінюється і в цьому немає нічого незвичайного. Німецький приклад досить добре це показує. До 1965 року, як до речі і в Радянському Союзі, День перемоги не мав офіційного статусу. У 1970-х роках для Західної Німеччини «поразка» або «катастрофа» були найвживанішими означеннями для позначення кінця Другої світової війни у Європі. І лише у 90-х роках ХХ століття ідея визволення стала головною. Німецькі медіа навіть заявили, що 8 травня «свобода святкує свій день народження».

Іншими словами, кожна країна, а зараз Європейський Союз в цілому намагаються побудувати свій канон Дня перемоги, який би сприяв легітимізації політичної влади, становленню ідентичності населення, єднанню, порозумінню і примиренню. Очевидно, що це завдання стоїть зараз і перед Україною.

Віталій Огієнко – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG