Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 02:19

Чи радіють ветерани-кримські татари у День Перемоги?


Голова Асоціації кримськотатарських ветеранів війни та праці Наріман Казенбаш

Голова Асоціації кримськотатарських ветеранів війни та праці Наріман Казенбаш

Сімферополь – Ми знову скажемо про те, як мало їх залишилося. Ми будемо вдивлятися у їхні ордени, у обличчя, намагаючись уявити їх молодими та сильними. Вони не могли не бути сильними, ці люди, які пройшли скрізь горнила війни. Але для деяких було і наступне випробування: жахіття депортації. Навіть сьогодні, за 70 років, ветерани-кримські татари до дрібниць пам’ятають та навіть посміхаються, коли розповідають про те, як ризикували життям, коли боролися із загарбниками, але не можуть стримати сліз, згадуючи про зраду з боку власної Батьківщини.


Голова Асоціації кримськотатарських ветеранів війни та праці Наріман Казенбаш відзначив свій 84-й день народження. Коли почалася війна, він був школярем. Батько працював начальником кримінального розшуку у Бахчисараї. Мати була співробітницею райкому.
Батьки Нарімана Казенбаша

Батьки Нарімана Казенбаша


11-ти річний партизан вночі перейшов через Керченську протоку

Я відмовився залишати батьків, і разом з мамою пішов у ліс, а потім у працював з нею у підпіллі
«У 1941-му, коли сказали, що німці вже наближуються до Бахчисарая, весь склад райкому партії мав піти у ліс, де були підготовлені продовольчі бази, землянки. Мати мала піти туди. Нас, дітей, працівників райкому, наказали відправити по родичам, щоб німці не знайшли нас. Але я відмовився залишати батьків, і разом з мамою пішов у ліс, а потім у працював з нею у підпіллі», – згадує Наріман Казенбаш. Наріман Казенбаш з мамою

Наріман Казенбаш з мамою


11-ти річний Наріман не просто вештався вулицями, хоча зовні це так і виглядало. Він був розвідником, який дізнавався про стратегічні плани, розташування військ ворога та отримував справжні завдання. Про одне з таких ветеран розповів Радіо Свобода.

На Тамані, на іншому боці моря були потрібні дані: де, що, скільки людських ресурсів. Це було друге чи третє серйозне завдання для мене. І я кілька днів ходив посеред німців в Інкермані, вивчав
«Німці почали збирати війська. Севастополь у той час оборонявся, і вони готували великий наступ. Нашим, на Тамані, на іншому боці моря були потрібні дані: де, що, скільки людських ресурсів. Це було друге чи третє серйозне завдання для мене. І я кілька днів ходив посеред німців в Інкермані, вивчав. Майже по-дитячому все розпитував та запам’ятовував: а скільки знарядь із такими стовбурами, а скільки із іншими, скільки коней з великими копитами, тобто важковозів, а скільки вояків у румунській формі, а скільки у німецькій. Ми повідомляли площину військових бараків і наші вираховували: скільки приблизно там може розміщуватися «живої сили», – розповідає ветеран.

Після цього йому доручили роль «гонця»: відомості про стан ворога потрібно було повідомити «своїм», які знаходилися по інший бік моря, у Тамані. Завдання вкрай ризиковане навіть для будь-якого дорослого, адже перетинати скрізь Керченську затоку потрібно було пішки.

«Я одразу ж не зрозумів, про що йдеться мова і погодився. А мені сказали: ти сідай, не поспішай. Прийшли спеціалісти, поклали біля мене дві мапи: контурна без назв, інша з назвами. Мені наказали тренуватися, адже з собою нести будь-які мапи було б неможливо. В мене була дуже добра зорова пам’ять, про це у штабі знали. Мені поклали у торбинку дві пари жіночих туфлів, кофту якусь. За легендою, я ніби йшов, щоб обміняти це на хліб», – посміхаючись, згадує Наріман Казенбаш.
Наріман Казенбаш

Наріман Казенбаш


Так само, із тихою посмішкою він розповідав про те, як вночі один перебирався через покриту кригою Керченську протоку на великому скаті, тобто надутій камері від автомобіля. «На всяк випадок, якщо крига проломиться, цей скат мав би мені допомогти вибратися з води», – роз’яснює ветеран.

Він дійшов, передав всю інформацію і за два дні почалося бомбардування німецького табору.

Пам’ятаю, як ми з Вовкою, хлопчиком, який теж залишився з батьками у партизанському загоні, постійно просили: дайте і нам зброю, ми хочемо вбивати німців
«Пам’ятаю, як ми з Вовкою, хлопчиком, який теж залишився з батьками у партизанському загоні, постійно просили: дайте і нам зброю, ми хочемо вбивати німців. Але зброї нам, звісно, не давали, – згадує він. – Я потім ходив і дивився, як збирають тіла загиблих, що лишилося від бараків. Тоді Василь Ілліч Чорний, комісар загону, мені і сказав: «Бачиш, оце твоя робота. Щоб вбивати німців необов’язково мати зброю».

Депортація: як влада віддячила людям, що боролися із ворогом

Це була зима 1941-го року. Усі «завдання» він виконував, жодного разу не потрапивши до рук німців. До 1944-го року хлопчик разом з мамою працював у підпіллі. Батько вже був на фронті. Його родина побачила лише у1947-му, вже у депортації.

«Пам'ятаю все до дрібниць. Вже прийшли наші війська, мамі навіть виклик прислали, щоб вона повернулася на колишню роботу, в Бахчисарай. А напередодні, 16 травня, у селі Ташке, де ми жили, раптом розбили наметове містечко і близько 30-40 солдатів зі зброєю розташувалися. Ми дуже здивувалися. У наше житло прийшов старший лейтенант з двома солдатами. І завів незрозумілу розмову: «Чому курей не ріжете? Зараз такий час, краще їх порізати ... ». Невміло намагаючись приховати інформацію, він мимоволі частково видав її», – ледве стримує сльози Наріман Казенбаш.

На ранок до їхніх осель прийшли озброєні люди і на машинах відправили до Сімферополя, де завантажили у вагони, призначені для перевезення худоби.

Їхали в жахливих умовах: духота в повністю закритих вагонах, без їжі. У вагоні з хлопцями зробили в кутку туалет за ширмою, проробивши отвір у підлозі. По дорозі в нашому вагоні померли четверо людей. Труп жінки скинули в річку
«Їхали в жахливих умовах: духота в повністю закритих вагонах, без їжі. У вагоні з хлопцями зробили в кутку туалет за ширмою, проробивши отвір у підлозі. По дорозі в нашому вагоні померли четверо людей. Труп жінки скинули в річку. Я спочатку записував всі населені пункти, де ми проїжджали, і назва станції, біля якої це сталося, але потім втратив свій олівець», – згадує він.

Військових кримських татар депортували після повернення з фронту

За неофіційними даними, на фронт пішли 60 тисяч кримських татар, 20 тисяч з них загинули. Ці цифри для народу, чисельність якого ледве перевищувала 200 тисяч змушують замислитися. Але переможців, які вижили і повернулилися додому чекала не нагорода, навпаки – покарання.

«Батько пройшов всю Другу світову війну, дійшов до Берліна. Повернувся в 1947 році в чині майора у Сімферополь, і коли не знайшов нас, пішов до друга. Той йому все розповів, батько, розлючений, пішов у комендатуру, став обурюватися, погрожував іменною зброєю Він потім розповідав нам, що там чули, що когось із кримських татар покарали, виселили, але йому і в голову не могло прийти, що виселили ні в чому невинних дітей і старих. У Чирчику, в міліції, він теж висловив своє обурення. Його направили в Ташкент, в спецкомендатуру, заарештували на півроку, позбавили документів, табельної зброї. А вся сім'я відзначалася в комендатурі до 1953 року, до смерті Сталіна», – розповідає депортований ветеран.

Він каже, що йому досі нелегко згадувати про тему депортації. «Ми були так раді: наші, наші! У нас усіх на вустах було: наші прийшли! Місяць минув і це виселення…Усе воно перекреслило. Найжорсткіша несправедливість. Мені це важко», – зітхає Наріман Казенбаш.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG