Брюссель – Об’єднана Європа все частіше мислить не національними, вимірами, а категоріями регіонів. Візьмімо хоча б той факт, що європейські регіони вже сьогодні мають свої постійні представництва у Брюсселі. Провінції та місцева влада у деяких країнах користуються настільки великими повноваженнями, що національні органи управління стають все більше схожі на «весільних генералів», бо виконують тільки дуже загальні функції. Що це, повернення до часів колишніх герцогств чи графств? Чи не означає це, що одного дня на карті замість союзу європейських країн, з’явиться Європа об’єднаних регіонів?
Лондон, Париж, Брюссель чи Берлін – тобто те, що перше виникає в уяві, коли мова заходить про об’єднану Європу, насправді, тільки невеличкий елемент розлогої картини співдружності. Союз європейських держав – це насамперед, багато сотень регіонів, які десь користуються величезними повноваженнями, а подекуди й перебувають майже у повній залежності від центрів.
Характерно, що останніми роками саме регіональні справи все більше займають місця всередині ЄС. А в низці країн – Великобританії, Іспанії, Італії і навіть унітарній централізованій Франції – деякі регіони претендують на широку автономію й навіть незалежність.
Найяскравішим прикладом міцної влади регіонів та передачі майже необмежених можливостей провінціям самим вирішувати свої проблеми, є Бельгія. Тримовна держава з трьома провінціями – Валонією, Фландрією та об’єднанням Валонія-Брюссель – ще декілька років тому була на межі розколу та зникнення. Націоналістичні та сепаративні пориви заможніших фламандців, які хотіли відокремлення від аграрного французькомовного півдня, тоді призвели до глибокої й тривалої кризи. Однак, вихід знайшли у докорінній реформі державно-адміністративного устрою.
«Окреслилася нова Бельгія – більш стабільна і втихомирена, –
пояснює бельгійський політик, лідер соціалістів Поль Маньєт. – Всі тут пам’ятають кризу кількарічної давності, коли на вікнах вивішували прапори та боялися за майбутнє країни».
«Нині, завдяки державній реформі, ми маємо ефективнішу федеральну владу, регіони, що отримали великі повноваження і, головне, Бельгію, яка більше не блукає в конфлікті між спільнотами, а зосереджена на головному – створенні нових робочих місць», – каже популярний бельгійський політик.
Як абсолютно несхожі бельгійці тримаються разом?
Слід зазначити, що безробіття, погіршення рівня життя та втрата довіри світових інвесторів значною мірою й підштовхнули політиків і в столиці, і від кожного регіону піти на поступки та надати найбільшу в історії Бельгії автономію регіонам. Тепер кожен місцевий уряд сам вирішуватиме, як краще організувати свій ринок праці, охорону здоров’я, соціальний захист, транспорт, енергетику та інше. Під опікою федерального уряду залишили тільки засадничі сфери – оборону держави, правопорядок, юстицію та ще деякі галузі.
Зауважимо, що цьому новому устрою Бельгії, що був вимушеним кроком для її порятунку, передував майже цілий рік переговорів та дискусій. Втім, навіть місцеві песимісти були переконані: вихід врешті-решт знайдуть, не дарма ж бельгійці славляться своїм вмінням знаходити компроміс. Тому, ось вже майже 200 років і тримається разом ця держава, де між французькомовними валонцями, нідерландськомовними фламандцями та невеликою німецькомовною спільнотою, здавалося б абсолютно нічого спільного немає. Причому, кожен з них – у першу чергу, або валонець, або фламандець.
Цього не скажеш про сусідів-французів. На півночі, півдні, сході чи заході кожен мешканець почуває себе насамперед громадянином Франції, а вже потім представником якогось регіону. Хіба за винятком двох регіонів, де часом виникають прагнення автономії – в регіоні Бретань, чи навіть сепаратизму – на Корсіці. Саме тому, цим територіям свого часу надали особливого статусу, збільшивши автономію та зробивши невеликі подарунки, скажімо, надали офіційно використовувати в Бретані окрім французької ще й місцеву бретонську мову.
Франція – архетип централізації влади
Втім, згідно із твердженнями експертів, Франція вважається чи не найцентралізованішою в Європейському союзі. Місцеві регіони, отримуючи від центру частину податків на фінансування власних потреб, не мають жодної законодавчої самостійності.
Ален Франко, політичний оглядач французької газети Le Point та радіо RTL каже, що його країна – «це архетип централізованої держави, де більшість рішень ухвалює Париж і передає їх провінціям. Існує система спеціальних представників уряду в регіонах. Наприкінці минулого століття президент Франсуа Міттеран започаткував децентралізацію, однак, головна влада все одно сконцентрована у Парижі, в руках центрального уряду».
Французькі регіони, поділені на адміністративно-територіальні одиниці, або департаменти, згідно із останніми планами нинішньої влади найближчими роками хочуть ще більше згуртувати, скоротивши їх чисельність майже удвічі. Мета – зменшити адміністративні витрати, а не для ще більшої концентрації влади у руках центру, зазначає Ален Франко.
«Якраз через спроби децентралізації влади у 80-х роках, через деякі повноваження, що були передані регіонам, місцеві бюджети використовувалися дуже невміло. Регіони багато витрачають та постійно перебувають у боргах. Тож, ідея полягає в тому, щоб скоротити ці витрати для зменшення державного дефіциту», – сказав в інтерв’ю Радіо Свобода французький оглядач.
ЄС все більше міркує категоріями регіонів
А тим часом, на рівні Європейського союзу вже давно міркують не лише національними категоріями, але й регіональними. Причому, все частіше. У Брюсселі в Європейській комісії розроблена ціла стратегія розвитку та допомоги регіонам. Одразу зазначимо, що тут не може бути й мови про надання якихось додаткових повноважень чи посилення їхнього самоврядування. Як пояснює речниця єврокомісара з питань регіональної політики Шірін Віллер, мова йде не про неповагу чи стирання національних кордонів, а про вирішення на місцях деяких суто регіональних проблем.
«Це може бути охорона довкілля чи боротьба із організованою злочинністю, – каже вона. – У цьому питанні, до речі, й Україна багато допомогла, будучи членом проекту «Дунайська стратегія». Скажімо, співробітництво правоохоронців, адже злочинці кордонів не знають тому й регіональна співпраця теж виходить за рамки державних кордонів».
Шірін Віллер пояснює, що діяльність департаменту регіональної політики не пов’язана з ідеологією, що якимось чином відстоює зникнення національних кордонів чи перехід до мислення категоріями регіонів.
«Мова йде про координацію роботи, яку є сенс здійснювати саме на регіональному рівні, та пошук нових якомога практичніших і конкретніших можливостей для цих територій», – пояснює представниця Єврокомісії.
Лондон, Париж, Брюссель чи Берлін – тобто те, що перше виникає в уяві, коли мова заходить про об’єднану Європу, насправді, тільки невеличкий елемент розлогої картини співдружності. Союз європейських держав – це насамперед, багато сотень регіонів, які десь користуються величезними повноваженнями, а подекуди й перебувають майже у повній залежності від центрів.
Характерно, що останніми роками саме регіональні справи все більше займають місця всередині ЄС. А в низці країн – Великобританії, Іспанії, Італії і навіть унітарній централізованій Франції – деякі регіони претендують на широку автономію й навіть незалежність.
Найяскравішим прикладом міцної влади регіонів та передачі майже необмежених можливостей провінціям самим вирішувати свої проблеми, є Бельгія. Тримовна держава з трьома провінціями – Валонією, Фландрією та об’єднанням Валонія-Брюссель – ще декілька років тому була на межі розколу та зникнення. Націоналістичні та сепаративні пориви заможніших фламандців, які хотіли відокремлення від аграрного французькомовного півдня, тоді призвели до глибокої й тривалої кризи. Однак, вихід знайшли у докорінній реформі державно-адміністративного устрою.
«Окреслилася нова Бельгія – більш стабільна і втихомирена, –
пояснює бельгійський політик, лідер соціалістів Поль Маньєт. – Всі тут пам’ятають кризу кількарічної давності, коли на вікнах вивішували прапори та боялися за майбутнє країни».
«Нині, завдяки державній реформі, ми маємо ефективнішу федеральну владу, регіони, що отримали великі повноваження і, головне, Бельгію, яка більше не блукає в конфлікті між спільнотами, а зосереджена на головному – створенні нових робочих місць», – каже популярний бельгійський політик.
Як абсолютно несхожі бельгійці тримаються разом?
Слід зазначити, що безробіття, погіршення рівня життя та втрата довіри світових інвесторів значною мірою й підштовхнули політиків і в столиці, і від кожного регіону піти на поступки та надати найбільшу в історії Бельгії автономію регіонам. Тепер кожен місцевий уряд сам вирішуватиме, як краще організувати свій ринок праці, охорону здоров’я, соціальний захист, транспорт, енергетику та інше. Під опікою федерального уряду залишили тільки засадничі сфери – оборону держави, правопорядок, юстицію та ще деякі галузі.
Зауважимо, що цьому новому устрою Бельгії, що був вимушеним кроком для її порятунку, передував майже цілий рік переговорів та дискусій. Втім, навіть місцеві песимісти були переконані: вихід врешті-решт знайдуть, не дарма ж бельгійці славляться своїм вмінням знаходити компроміс. Тому, ось вже майже 200 років і тримається разом ця держава, де між французькомовними валонцями, нідерландськомовними фламандцями та невеликою німецькомовною спільнотою, здавалося б абсолютно нічого спільного немає. Причому, кожен з них – у першу чергу, або валонець, або фламандець.
Цього не скажеш про сусідів-французів. На півночі, півдні, сході чи заході кожен мешканець почуває себе насамперед громадянином Франції, а вже потім представником якогось регіону. Хіба за винятком двох регіонів, де часом виникають прагнення автономії – в регіоні Бретань, чи навіть сепаратизму – на Корсіці. Саме тому, цим територіям свого часу надали особливого статусу, збільшивши автономію та зробивши невеликі подарунки, скажімо, надали офіційно використовувати в Бретані окрім французької ще й місцеву бретонську мову.
Франція – архетип централізації влади
Втім, згідно із твердженнями експертів, Франція вважається чи не найцентралізованішою в Європейському союзі. Місцеві регіони, отримуючи від центру частину податків на фінансування власних потреб, не мають жодної законодавчої самостійності.
Ален Франко, політичний оглядач французької газети Le Point та радіо RTL каже, що його країна – «це архетип централізованої держави, де більшість рішень ухвалює Париж і передає їх провінціям. Існує система спеціальних представників уряду в регіонах. Наприкінці минулого століття президент Франсуа Міттеран започаткував децентралізацію, однак, головна влада все одно сконцентрована у Парижі, в руках центрального уряду».
Французькі регіони, поділені на адміністративно-територіальні одиниці, або департаменти, згідно із останніми планами нинішньої влади найближчими роками хочуть ще більше згуртувати, скоротивши їх чисельність майже удвічі. Мета – зменшити адміністративні витрати, а не для ще більшої концентрації влади у руках центру, зазначає Ален Франко.
«Якраз через спроби децентралізації влади у 80-х роках, через деякі повноваження, що були передані регіонам, місцеві бюджети використовувалися дуже невміло. Регіони багато витрачають та постійно перебувають у боргах. Тож, ідея полягає в тому, щоб скоротити ці витрати для зменшення державного дефіциту», – сказав в інтерв’ю Радіо Свобода французький оглядач.
ЄС все більше міркує категоріями регіонів
А тим часом, на рівні Європейського союзу вже давно міркують не лише національними категоріями, але й регіональними. Причому, все частіше. У Брюсселі в Європейській комісії розроблена ціла стратегія розвитку та допомоги регіонам. Одразу зазначимо, що тут не може бути й мови про надання якихось додаткових повноважень чи посилення їхнього самоврядування. Як пояснює речниця єврокомісара з питань регіональної політики Шірін Віллер, мова йде не про неповагу чи стирання національних кордонів, а про вирішення на місцях деяких суто регіональних проблем.
Україна багато допомогла, будучи членом проекту «Дунайська стратегія»Шірін Віллер
«Це може бути охорона довкілля чи боротьба із організованою злочинністю, – каже вона. – У цьому питанні, до речі, й Україна багато допомогла, будучи членом проекту «Дунайська стратегія». Скажімо, співробітництво правоохоронців, адже злочинці кордонів не знають тому й регіональна співпраця теж виходить за рамки державних кордонів».
Шірін Віллер пояснює, що діяльність департаменту регіональної політики не пов’язана з ідеологією, що якимось чином відстоює зникнення національних кордонів чи перехід до мислення категоріями регіонів.
«Мова йде про координацію роботи, яку є сенс здійснювати саме на регіональному рівні, та пошук нових якомога практичніших і конкретніших можливостей для цих територій», – пояснює представниця Єврокомісії.
