Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 07:43

Олександр Дубина

(Рубрика «Точка зору»)

У першій половині 1960-х років батьки зазвичай посилали мене на оздоровлення до дитячого санаторію «Зміна» в Євпаторії. Санаторій належав тоді до найкращих, а отже там часто влаштовувалися всілякі конкурси й вікторини, на яких переможці отримували призи. Як правило, це були книжки. Здебільшого – «Легенди Криму», які видавалися майже щороку величезними накладами. Мені поталанило виграти кілька таких книжок і я відразу ж із захопленням їх «проковтнув». Переважна більшість легенд оповідала про татар (тоді я ще не знав, що їхніми героями були кримські татари, які суттєво відрізнялися від інших татар). Нас також возили на екскурсії до Бахчисарая, де, побачивши у ханському палаці знаменитий Фонтан сліз, я на все життя був зачарований його красою й оповіданням про його створення старим ханом Кирим-Ґіреєм. Та жодного татарина, ані в Євпаторії, ані в Бахчисараї я не побачив. Коли ж спробував запитати у вихователів про те, куди ті татари поділися, один із них запропонував мені зіграти партію на більярді й ухилився від пояснень, а інший (медсестра Любов Іванівна якось в серцях обізвала його «клятим чекістом») прошипів: «вони всі зрадники», так і не пояснивши, кого і як вони зраджували.

Минуло кілька років і я, вже студент істфаку, запитав про долю кримських татар у батькового доброго знайомого, фахового лікаря, який хворів на сухоти й переселився до Ялти у 1944-му, одразу після сумнозвісної депортації. Віктор Васильович, дуже порядна людина, відверто відповів, що багато татар в роки окупації Криму підтримували німців, проте історія ця темна й подробиць він не знає. Сказав тільки, що після депортації татар його вразила величезна кількість голодних бездомних корів і облишені порожні житла колишніх мешканців. «А що, давай я тебе відведу до одного татарина», – з доброзичливою посмішкою запропонував Віктор Васильович. І відвів… до пам’ятника одного з найкращих асів Другої світової війни, двічі Героя Радянського Союзу Аметхана, уродженця Алупки.

– На жаль, він тобі нічого не в змозі розповісти, сумно посміхнувся мій екскурсовод.

– То виходить, що не всі татари – зрадники, були й герої?

– Виходить, що так, але, вибачай, подробиць я не знаю і тобі не раджу ними цікавитися… Розумієш?

Я зрозумів, і відразу ж після повернення до Києва побіг до своєї улюбленої Історичної бібліотеки в Лаврі. Єдине, на що я там натрапив, був Указ Президії Верховної Ради СРСР № 493 від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». З нього я дізнався, що «після визволення в 1944 році Криму від фашистської окупації факти активного співробітництва з німецькими загарбниками певної частини проживаючих у Криму татар були необґрунтовано віднесені до всього татарського населення Криму». А у ІV томі видання «Очерки по истории Крыма (Симферополь: «Крым», 1967), здійснюваного під редакцією тодішнього першого секретаря Кримського обкому КПУ І. Чирви, про депортацію кримських татар взагалі не згадувалося. На цьому мої пошуки в даному напрямку припинилися на багато років. Хіба що, час від часу до рук потрапляли публікації самвидаву й статті англійською мовою.

Тільки в роки перебудови, коли відкрилися утаємничені архіви (незабаром більшість з них знов закрилися), почала вимальовуватися загальна картина депортації 1944 року. Та згодом виявилося, що вона була далеко не першою в історії багатостраждального кримськотатарського народу.
* * *
Перші достовірні дані про населення Криму опублікував видатний німецький вчений-енциклопедист Петер Симон Паллас (1741–1811 роки), який більшість свого життя провів у Росії, а майже всі останні роки – на Кримському півострові.

«В Криму раніше нараховували понад півмільйона мешканців», – писав він у своїй праці «Спостереження, зроблені під час подорожі по південних намісництвах Російської держави у 1793–1794 роках». «Перше їх зменшення відбулося в 1778 році, коли після миру з турками понад 30 тисяч християн, греків або вірмен, які жили в Криму… були переселені за Азовське море на землі між Доном і Бердою (варто зазначити, що ті землі на той час вже були заселені українцями; отже, маємо характерний приклад заселення українських етнічних земель іншими народами. – авт.). Значно більш відчутним було виселення татар, після того, як росіяни оволоділи Кримом у проміжок між 1785 і 1788 роками. Тисячі татар у цей час, але в особливості тих, які заселяли місця поблизу приморських міст, продали своє майно за безцінь і пішли до Румелії та Анатолії, куди відправились також члени правлячої родини Гіреїв і багато дворянства», – писав учений по свіжих слідах. Далі він наводив дані кількох переписів населення, згідно з якими на кінець XVIII століття татар чоловічої статі нараховувалося 120 тисяч. Якщо припустити, що жінок було трохи більше, ніж чоловіків, то загальна чисельність татар на той час становила десь близько 250 тисяч. А було ж понад півмільйона!

Цифри вимушеної еміграції кримських татар з батьківщини, які випливають з праці Палласа, повністю збігаються з даними, наведеними в Доповіді Кримських ЦВК і РНК (1925 рік). «Перша хвиля масового панічного нещастя, що почалося відразу же по приєднанні Криму до Росії, охоплює 17-річний період, протягом якого емігрувало й було виселено адміністративним порядком близько 300 тисяч людей, переважно в Анатолійську й Румелійську провінцію Туреччини», – зазначалося в Доповіді.

Вельми промовистим є той контингент, яким російський уряд намагався замінити емігрантів. «Крим… потрапив, після приєднання в 1783 році до Росії, під найтяжчий гніт і розгул нічим не стримуваного царату, який прагнув у найкоротший строк, не гребуючи самими нелюдськими заходами, з коренем вирвати тубільне татарське населення Криму з рідних попелищ, переселивши на його місце вершки й покидьки військової й цивільної бюрократії й придворної камарильї, ворожі, або нейтральні стосовно Туреччини народи, …підневільних переселенців-селян із густонаселених областей імперії, корпус Кубанських козаків і різну іншу військову силу, церковників-місіонерів у кількості 4000, злочинні, з погляду «святійшого» синоду, елементи (духоборів, молокан, та інших сектантів), засуджених на каторгу й на поселення в Сибір кримінальних елементів, збіглих селян, дезертирів і, нарешті, жінок, доставлених з Росії в кілька прийомів і завбачливо розданих неодруженим солдатам, збіглим і дезертирам. По військовій і цивільній лініях усі посади були заміщені російською бюрократією», – йшлося в Доповіді. І писали її не якісь кримськотатарські бандерівці, а радянські високопосадовці, більшість з яких були членами комуністичної партії. І описані ними методи імперської російської влади й досі використовуються нинішніми московськими можновладцями, які уявили себе новими «царями». Так, нащадки колись переселених у Крим кубанських козаків проявили себе в усій красі не тільки під час останніх подій, але й протягом усього періоду після розвалу СРСР, дестабілізуючи ситуацію на півострові в інтересах Кремля вже понад 20 років. З’явилися вже і російські кримінальні авторитети та бюрократи, і українські дезертири. На підході загони підходящих їм жінок.

Друга хвиля вимушеної масової еміграції здійнялася після Кримської війни. Якщо когось не переконали факти, наведені радянськими чиновниками, то звернемося до підрахунків чиновників царських.

За офіційними даними лише за два роки (1860–1862), по паспортах і посвідченнях переселилося 181 тисяч 177 душ обох статей. Та була ще й нелегальна еміграція. Щоб хоча б приблизно уявити розміри цієї переселенської хвилі, достатньо сказати, що в одному Перекопському повіті спорожніло 278 селищ, і за даними земства до 1870 року 244 із них залишалися в руїнах; усього ж у колишніх чотирьох кримських повітах татари покинули 687 селищ, із яких 315 зовсім спорожніли (Памятная книжка Таврической губернии за 1889 г. под редакцией Вернера – том IХ).

Із наступних еміграцій найбільший розмах мав масовий вихід 1889 року, коли Крим залишили до 200 тисяч татар.

«Таким чином, – роблять висновок автори цитованої вище доповіді, – по самому скромному підрахунку, протягом останніх 1 1/2 сторіччя, Крим втратив 800-900 тисяч душ корінного населення».

Ті самі автори щиро вірили, що рідна радянська влада докорінно змінить долю кримських татар, зробить їх справжніми хазяями на своїй землі – заможними та щасливими. Та не так сталося, як гадалося.
* * *
Внаслідок голоду 1921–1922 років кримські татари втратили ще 80 тисяч осіб.

Але їх нові, радянські ватажки, не втратили віри у світле майбуття свого народу.

На початку 1925 року на адресу Президії ЦВК СРСР за підписами Голови КримЦВК Велі Ібраїмова й Голови КримРНК Османа Дерен-Айерли була направлена Доповідь «про рееміграцію кримських татар з Болгарії й Румунії в Крим і про причини еміграції татар», про яку згадувалося вище. Головною тезою документа було прохання про дозвіл на матеріальне забезпечення повернення на батьківщину кримських емігрантів. Усього-на-всього 20 тисяч чоловік. Протягом наступних кількох місяців ця проблема всебічно обговорювалася на сторінках партійної преси, була в центрі уваги кримського загалу. Та після поїздки В. Ібраїмова і наркома землеробства Криму С. Меметова до Москви питання закрилося само по собі. Про рееміграцію ніхто вже більше не згадував. Одного з підписантів Доповіді, О. Дерен-Айерли у березні 1926 року зняли з посади, а згодом стратили. Трохи довше протримався В. Ібраїмов – визнаний на той час лідер кримських татар. Його зненацька заарештували 15 січня 1928 року. Після показового судового процесу 28 квітня «за сукупністю кримінальних і політичних злочинів» він був засуджений до розстрілу. Серед іншого йому інкримінували «випинання національних інтересів на шкоду класовим». Страчений 9 травня.

Вельми показово, що розправа над кримськотатарськими націоналістами майже співпала в часі з фабрикацією справи проти «зловісної» Спілки визволення України (1929 рік). Якщо доти радянська влада вимушена була рахуватися з національними почуттями тих або інших народів і проводила політику «коренізації», то в міру її стабілізації наприкінці 1920-х вона скинула маску й продемонструвала свою великодержавну пику. Мечеті й медресе в Криму були перетворені на стайні, в кращому випадку – на бібліотеки, де можна було почитати в ленінській «Правді» статтю Сталіна «Головокружение от успехов». А успіхи були й насправді запаморочливими, навіть приголомшуючими. «Коренізацію» як вітром здуло; її місце посіла суцільна русифікація.

Отже, немає нічого дивного, що певна кількість кримських татар у листопаді 1941-го зовсім не вороже зустріла німців, які перш за все повернули мечетям їх первісні функції. Діти знов почали вчити рідну мову у медресе. І не треба було ніяких пропагандистських кампаній. «Татари відразу ж стали на нашу сторону. Вони бачили в нас своїх визволителів від більшовицького ярма, тим більше що ми поважали їхні релігійні звичаї», – свідчив генерал-фельдмаршал Манштейн, який брав Севастополь в грудні 1941 року.

Про колабораціонізм кримськотатарських «зрадників» у роки «Великої Вітчизняної війни» останнім часом ми почули й прочитали стільки, що я не буду детально зупинятися на цій темі. Скажу тільки, що кількість тих колабораціоністів становила за різними даними від 9 до 19 тисяч. Так, це чимало. Не встигли темні татари усвідомити всі переваги радянського способу життя, що тут поробиш! І все ж, дехто таки усвідомив: у лавах Червоної армії з 1941 по 1945 рік проходили службу понад 35 тисяч кримських татар. П’ятеро з них стали Героями Радянського Союзу, а уславлений ас Аметхан був удостоєний цього звання двічі.

Ще одна дрібничка: російськомовний Крим поставив лише 11-й німецькій армії 45 тисяч вояків, які брали участь, зокрема, в штурмі Севастополя. А були ще й інші військові формування, утворені з росіян у Криму, в тому числі й багатотисячний 15-й козачий корпус СС. То ж цілком логічно було б разом із кримськими татарами депортувати з півострова й росіян! Проте не склалося: все ж таки свої!
* * *
А може ми, українські та кримськотатарські «бандерівці», щось не так зрозуміли?

Та доброзичлива Москва розкрила нам, нерозумним, очі. Днями Міністерство освіти та науки Росії рекомендувало школам провести уроки, присвячені Криму та Україні і оприлюднило директивні методичні матеріали по темі. Виявляється, що в 1783 році, з «приєднанням Криму на півострові починається бурхливий розвиток промисловості й торгівлі… Будуються нові міста Сімферополь і Севастополь». Та не зрозуміли темні татари того щастя, що їм привалило. «Звичайно, значна частина кримськотатарського населення не могла прийняти зміни. Пов’язане це було і з релігійно-культурними моментами, і з припиненням практики набігів, работоргівлі й системи відкупів в економіці. За кілька десятиліть велика кількість татар переселилася в Туреччину, а Крим став заселятися вихідцями з Росії, Польщі, Німеччини», – зазначається в Директивах. Ну що з тих недолугих татар візьмеш: їм би промисловість і торгівлю бурхливо розвивати, а вони знов за своє – набіги, работоргівля, відкати, пардон, відкупи в економіці… А про якісний склад новоприбулих вихідців з Росії ми вже знаємо: добірні вершки російського суспільства!

Згадана в Директивах і остання депортація 1944 року. Двома рядками. І жодного слова про те, як вона здійснювалася, жодного пояснення, чому вона була «необґрунтованою», як пишеться в документі, жодного натяку на вибачення перед безневинними жертвами сталінського режиму.

Що ж, російський мінобраз продемонстрував себе гвинтиком у всеохоплюючій путінській системі правди. Ну не стане ж він згадувати усілякі неприємні дрібнички. Наприклад, що величезна й «велика Росія», на той час ще офіційно Московія, аж до 1700 року сплачувала данину маленькому Криму! За державу все ж таки прикро!

Підбиваючи підсумки, необхідно наголосити, що депортація кримських татар із їхньої Батьківщини розпочалася відразу після приєднання півострова до Російської імперії й відтоді здійснювалася у різних формах протягом тривалого часу, аж до повного виселення корінного населення. Ця сумна практика відроджується нині, коли визнаного лідера кримських татар – Мустафу Джемілєва – не пускають в Крим.

Насамкінець уявимо собі, яким би був Крим сьогодні без тієї перманентної депортації. Немає жодних сумнівів, що його талановитий і трудолюбний народ нараховував би сьогодні кілька мільйонів і неодмінно б реалізував свій величезний потенціал. Будемо сподіватися, що так воно врешті-решт і станеться.

Олександр Дубина – кандидат історичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG