Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 20:25

ЗМІ і війна. Журналістика часто стає однією з перших жертв конфліктів


Лондон – Коли ллється кров і чиниться несправедливість, засоби масової інформації мусять долати спокусу стати «на бік своїх», хоча дії своїх також можуть бути помилкові, несправедливі, а то й шкідливі.

Тиск на ЗМІ чинять політики й уряди, вимагають патріотичності та допомоги державі.

Професійні журналісти намагаються захиститися поясненням, що саме в умовах конфліктів найбільше потрібна повна інформація з усіх сторін, щоб розуміти, що відбувається насправді і діяти адекватно.

Історія британської журналістики підтверджує, що згадані дилеми постають у всі часи і в різних країнах.

Війна, яку мало-хто бачив

Фолклендська війна спалахнула навесні 1982 року, коли аргентинська армія взяла під свій контроль острови, які в Аргентині називають своїми Мальвінськими островами.

Аргентинські військові одразу ж захопили місцеву радіостанцію і наказали передавати звернення військового командування.

Тим часом і в самій Британії було дуже непросто висвітлювати бойові дії на відстані 13 тисяч кілометрів.

Упродовж 54 днів війни, що тривала загалом 94 дні, британські ЗМІ не мали жодної фотографії, не кажучи вже про відеорепортажі із зони конфлікту.

Кореспонденти могли дістатися туди лише військовим транспортом. Пересилати свої репортажі також можна було, лише використовуючи військові засоби зв’язку, і всю інформацію контролювали військові цензори.

Один із найавторитетніших тогочасних британських репортерів Філіп Найтлі назвав журналістику «першою жертвою війни» і звинуватив рідне міністерство оборони у «блискучих маніпуляціях», які часом полягали у захисті «честі мундира» військових, які не завжди діяли найкраще.

Після завершення тримісячної Фолклендської війни 1982 року парламентський комітет з питань оборони у Лондоні проводив розслідування того, як військові поводилися з пресою та з інформацією загалом.

Частина цензурних обмежень були визнані необхідністю в умовах війни, зокрема для збереження військових таємниць, але також були визнані і «перегини» військової цензури.

Приглушені голоси Ольстера

Починаючи з 1968 року в Північній Ірландії і навіть за її межами упродовж близько 30 років гриміли вибухи, лунали постріли і гинули люди: загалом понад три з половиною тисячі убитих і десятки тисяч поранених і травмованих.

Британський уряд оголосив озброєні організації Ольстера зокрема Ірландську республіканську армію терористичними.

1988 року міністр внутрішніх справ Дуґлас Герд повідомив, що організаціям, які підтримують тероризм, буде «заборонено мовлення» у засобах масової інформації.

Прем’єр-міністр Тетчер наголошувала на тому, що вона називала відповідальністю ЗМІ загалом і зокрема Британської телерадіомовної корпорації як громадського мовника.

«Бі-Бі-Сі, на мою думку, ніколи не повинна показувати нічого, що би допомагало тим, хто намагається досягти своєї мети з допомогою насильства, а ми ніколи не застосовуємо цензуру, хоча деколи у нас є окремі вимоги», – заявила Маргарет Тетчер в одному з тогочасних інтерв’ю.

Уряд, який проголошував себе захисником демократичних цінностей і прав людини, не міг заборонити журналістам повідомляти про події і не міг впливати на зміст їхніх репортажів.

Натомість була запроваджена особлива заборона на трансляцію радіо й телебаченням заяв і висловлювань представників понад 10 організацій, які були визначені як такі, що причетні до тероризму.

Британське радіо й телебачення вийшло з цієї ситуації, використавши буквальну інтерпретацію заборони на трансляцію в ефірі голосу окремих осіб.

Упродовж близько десятка років, коли на екрані з’являвся, наприклад, лідер партії Шин Фейн (котру вважали політичним крилом ІРА) Джері Адамс, то слухачі й глядачі чули його слова, але начитані іншою людиною.

Заборона протрималася до 1994 року. Офіційним приводом для скасування стало оголошення ІРА про перемир’я.

Обмеження інформації шкодить

Роками згодом критики наголошують, що у демократичному суспільстві, яке проголошує себе вільним і гарантує законні права громадянам, подібні заборони не лише не мають сенсу, але й можуть шкодити, створюючи враження, що в умовах конфлікту припустимі будь-які методи, навіть ті, якими послуговують насильники і диктатори.

Здавалося б, що зараз в умовах майже непідконтрольного інтернету й інших засобів зв’язку подібні проблеми неможливі, але у 21-му сторіччі журналісти опиняються в умовах, коли влада намагається маніпулювати інформацією з метою пропаганди, або обмежувати доступ громадян до інформації.

Британський професор сучасної історії публіцист Тімоті Ґартон Аш вказує на нові умови, які сприяють свободі інформації.

«86 зі 100 людей у світі мають мобільний телефон. Чотири мільярди мають доступ до інтернету, і тому старе класичне уявлення про свободу слова, яке зосереджується на законі в окремій країні, спрацьовує вже не до такого ступеня, як раніше. Інформація й ідеї долають межі й перешкоди», – каже Тімоті Ґартон Аш, який належить до тих, хто вважає повну свободу інформації, а отже і свободу слова у пресі одним із найважливіших чинників для схвалення правильних рішень.

«У будь-якій справі, якщо ми не знаємо справжніх фактів і не чуємо аргументів протилежної сторони, як можна будувати міцну громаду, здатну керувати собою і розвиватися, якщо ми не чуємо усіх голосів?» – зазначає професор Тімоті Ґартон Аш.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG