Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 13:01

Як армію України робили недієздатною


Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк спілкується із вояком під Слов’янськом, 7 травня 2014 року

Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк спілкується із вояком під Слов’янськом, 7 травня 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Події у Криму, а тепер ще й у Донбасі, показали, що силові структури України виявилися неефективними і нефункціональними. Деякі дотепники називають українських силовиків «слабовиками». Йдеться не лише про кадрові, організаційні та фінансові аспекти такого невтішного стану, а насамперед про ідеологічно-виховний, про те, як протягом 20 років виховувався особливий склад армії, СБУ і МВС. Армія так і залишилася уламком радянської армії, дітищем російсько-радянської військової традиції. Це пов’язано також із тим, що у процесі виховної роботи дуже активно акцентували на так званій «спільній» радянсько-російській воєнній історії і героїці, залишаючи на маргінесі власне українське, постійно нав’язуючи наслідування зразків СРСР і Росії.

Навіть однострої військовослужбовців Росії і України недосвідченій людині важко розрізнити, бо моделювання таких у Збройних силах України відбувалося на радянській копил із невеличкими змінами. А це також дуже важливий аспект – власна форма одягу для захисників країни. Однак тут намагалися не дуже відрізнятися від російських колег, мовляв, українське військо – то місцевий варіант російського.

За всієї риторики про євроатлантичну інтеграцію агресії чомусь чекали з Заходу, а не зі Сходу, війська зосереджували на тому напрямку, а на Сході була порожнеча, бо там же «стратегічний партнер». Кажуть, що на Луганщині було дислоковано аж 93 солдати Збройних сил України…

Усій країні навіювали, що ніякої мілітарної загрози для України не існує, а тим більше її геть немає з боку «братньої держави», хоча будь-яка людина, що здатна тверезо і адекватно мислити, не могла не розуміти, що немає для України небезпечнішого ворога, ніж колишня метрополія, де як верхівка, так і загал мріють про імперський реванш.

Щоб мати про це уяву треба було лише дивитися російські телеканали і читати російські газети, тим більше що дефіциту всього цього в Україні не було. Від початку було ясно, що рано чи пізно Росія спробує напасти на Україну, питання полягало лише в тому, коли саме.

Яка ідеологія?

Силові структури України перебували в полоні ідеології «дружби з Росією», хоч в Росії переважали недоброзичливі щодо України суспільні концепти і масові настрої, а антиукраїнська пропаганда набирала обертів ще з часів Кучми і конфлікту навколо острова Тузла. Ця ідеологія протягом тривалого часу була духовною зброєю Кремля, але цікаво, що вона ніколи не заважала йому діяти проти України, проте завжди заважала Україні захищатися.

Влада України всупереч фактам всіляко насаджувала цю ідеологію в армії і флоті, змушуючи, наприклад у ВМС українських адміралів обійматися з російськими і зображувати те, чого насправді не було, адже від самого початку формування українських ВМС у 1992 році російські колеги демонстрували переважно ворожість. Українських військових ідейно виховували на «непорушному братерстві», «російсько-українській єдності», «спільному корінні» та інших витворах політичної міфології. Навіть спецслужби надто тісно співпрацювали, настільки тісно, що за часів Януковича і шефа СБУ Якименка патріотична громадськість України почала єхидно називати СБУ так: ФСБ (У). Однак одна розумна людина справедливо зазначила: «Можуть бути дружні держави, але не може бути дружніх спецслужб».

На відміну від українського, російський офіцерський корпус на цю «дружню» демагогію не купувався і його поведінка під час агресії проти України в 2014 році це засвідчує.

Збройним силам України нав’язувався культ «великої вітчизняної війни» – останній міф кремлівської великодержавності, що й досі всіляко охороняється верхівкою Росії навіть засобами кримінального переслідування. Треба розуміти, що міф «ВВВ» працює виключно на імперські інтереси Кремля, А на Україну, Молдову, Балтію, Закавказзя він ніколи не працював і не буде працювати, адже він уже повністю використаний Москвою на створення потужної ідеологічної машини геополітичної експансії і поділу Європи на сфери впливу. Тому українське військо виховували на ідеології іншої держави, а не своєї власної, тому формувався у ЗС України насправді російсько-радянський, а не український патріотизм, не розуміння того, що українці мають свою власну історію, своє власне місце в Європі та світі і є самостійною нацією, а не доважком до росіян.

Що це було?

Уся система виховання силових структур України з огляду на ідеологічну стратегію була хибною. Чимало військових частин України зберегли радянські бойові нагороди і назви, прапори, що мало нагадувати про воєнну звитягу армії іншої держави і зберігало ідейну наступність з нею. Глорифікація сталінських маршалів, генералів і адміралів, найменування на честь них військово-навчальних закладів незалежної України також відіграло свою роль у процесі деукраїнізації Збройних сил. Саме вже за часів незалежності на будівлі Міністерства оборони з’явилися нагруддя сталінських полководців Жукова і Ватутіна. Для погрудь полководців УНР і УПА там місця не знайшлося… Не відбулося емансипації українського війська від російсько-більшовицької спадщини, наявність якої плекала надії московських відроджувачів імперії на легку інкорпорацію України до складу Росії.

Українських військовиків переконували, що радянська історія – то їхня історія, що радянська армія – то їхня армія, відповідно і правонаступники тієї армії є братами і союзниками. Саме таке ідеологічне навіювання практично унеможливило опір українських військових з’єднань у Криму в лютому-березні 2014 року. Армію України було ідеологічно розкладено насамперед примарами «непорушної українсько-російської дружби». Ідеологічно розкладена армія не здатна воювати.

Тому нині треба робити фундаментальні висновки, у першу чергу щодо докорінної зміни системи виховання особового складу армії та інших силових структур. Все має у цій сфері будуватися на вихованні українського патріотизму, а це не можна зробити на основі комплексу меншовартісної нації, держави і війська, на комплексі молодшого партнера, помічника старшого російського «брата». Таке виховання неминуче формує той людський матеріал, який Василь Стус називав «нацією сержантів».

Армія України сьогодні виявилась саме такою, якою її всі роки незалежності виховувало вище політичне керівництво держави, з офіцерами-заробітчанами, паркетними генералами, голодними солдатами і цілковитим нерозумінням того, для чого вона, ця армія, існує…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG