Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 13:06

Донбас – ставка Диявола


Група бойовиків з підрозділу «Восток» шматують український прапор, Донецьк, 29 травня

Група бойовиків з підрозділу «Восток» шматують український прапор, Донецьк, 29 травня

«Донбас – ставка Диявола,
а отже, все його оточення перебуває при ньому»
Александр Аксьонов
20 травня 2014 року народні депутати проголосували за ухвалення «Меморандуму порозуміння і миру», в якому зафіксовано: «Поруч із конституційним статусом української мови як державної Верховна Рада забезпечить гарантування статусу російської мови. Держава також гарантуватиме підтримку мов національних меншин у місцях їх компактного проживання».

Що означає єзуїтське формулювання «забезпечить гарантування статусу російської мови», можна лише здогадуватись. «Всім зрозуміло?» – поцікавився у народних обранців в. о. президента України Олександр Турчинов. Депутати промовчали.

«Є всі підстави вважати таку заяву Турчинова не інакше, як спрямовану на втілення мети Путіна: усіма правдами і неправдами легалізувати такий статус російської мови в Україні, який би, щонайменше, дозволяв поступово витісняти українську мову із державного і суспільного життя <…>. Заявлену Арсенієм Яценюком можливість у майбутньому саме рішеннями місцевих рад надавати російській та іншим мовам «статус спеціальної» слід сприймати не інакше як інструмент боротьби зі статусом української мови як державної» (Сергій Головатий)

А тепер уже й Петро Порошенко вважає, що російська мова повинна отримати особливий статус, тоді як українська залишатиметься єдиною державною мовою. Дивна позиція. «Обов’язком держави, як того вимагають європейські стандарти, є навчити кожного громадянина державної мови. Я, так само, як і ви, не маю обов’язку володіти російською мовою. Тому, коли зі мною не хочуть спілкуватися українською, цим самим зневажають не тільки мене як людину, а й зневажають інститут української державності, а отже, і саму державу» (Сергій Головатий).

Готовність зробити російську мову чи то другою державною, чи то офіційною в деяких регіонах України у жодному разі не може бути компромісом Києва з Донецьком чи Луганськом. Твердження про упосліджений стан російської мови в південних і східних областях України абсурдні й спекулятивні. Державна мова – це інститут державності. Саме тому Володимир Путін перетворює українську мову на мішень.

Підтверджень цього достатньо. Лише через те, що четверо парубків на Луганщині, на своїй рідній землі, між собою привіталися: «Слава Україні!», їх було вбито. За те, що кілька разів знімав російський триколор і ставив державний прапор України на будівлі Горлівської райдержадміністрації був закатований український патріот, а разом із ним студент КПІ.

«Я не виновата, что я украинка. Что я – за единую свободную Украину. К сожалению, в этой стране быть украинкой, быть учителем – это страшно», – ці слова були кинуті в обличчя терористові директором однієї з луганських шкіл.

Студентку Дніпропетровського медичного вишу за те, що вона спілкувалася українською мобільним телефоном побив невідомий. Ніхто зі свідків нападу її не захистив…

Відомий американський дослідник Олександр Мотиль у журналі Worldaffairsjournal.org 13 травня 2014 року опублікував статтю «Сепаратисти тероризують, викрадають і б’ють громадян в Україні», в якій нагадав читачам, що кілька тижнів перед тим писав про жінку Г. з міста Дружківка Донецької області, яка надіслала йому електронною поштою тривожний сигнал: «Олександре, вони нас уб’ють». Попервах автор не повірив цьому. Та згодом був змушений визнати: «Я був неправий. Пані Г. та її родина в небезпеці. Власне саме тому, що вони – українські патріоти, їхньому життю загрожують проросійські терористи». Далі Олександр Мотиль у своїй статті подає адресовані йому листи 10 і 11 травня від пані Г. і доходить висновку: «Терористи Путіна займаються зачисткою Донбасу від українських патріотів, а простіше – від українців, котрі в спотвореному ненавистю сприйнятті терористів, вважаються ворогами останніх. За такою логікою, ознаку ворога мають геть усі, хто говорить українською мовою. Такий підхід заслуговує того, щоб назвати це так: супрематизм (шовінізм), расизм і людиноненависництво».

Як і в сучасній Латвії, російська мова в Україні слугує далеко не інструментом культури. «Це військово-політичний таран, яким вибивається членство Латвії в НАТО, її західні орієнтири, її прихильність своїй історії, її ненависть до поневолювачів, – констатувала Валерія Новодворська в ефірі радіо «Эхо Москвы» 8 листопада 2012 року. – Створюється ситуація, за якої росіяни, які компактно проживають, слідом за програшем лінгвістичного референдуму вже вимагають референдуму про нульове громадянство. Ясно, що скоро вони зажадають територіального референдуму». Нічого не нагадує?

Чи знає сучасна молодь, що 1932 року на Донбасі із 2239 загальноосвітніх шкіл 1769 були з українською мовою викладання, а 207 працювали російською та українською мовами? І коли зараз кажуть, що на Донбасі російська мова була завжди, то насправді це не відповідає дійсності. Саме в «русском городє Харьковє» 1951 року за вироком закритого судового засідання було розстріляно 33 студентів тамтешнього університету за відмову складати іспити російською мовою, а 800 юнаків і дівчат було репресовано...

«Путінські терористи» на Донбасі не просто переслідують патріотів, а вбивають і калічать людей, які розмовляють українською мовою, носять українські символіку, виступають за єдину Україну. <…> їх переслідують за національною ознакою» (Богдан Червак, голова ОУН).

Українська православна церква Київського патріархату заявляє про факти погроз життю та здоров’ю духовенства і вірних на Сході України, про вимоги до священнослужителів негайно переходити в підпорядкування Московського патріархату…

Знаменитий народний цілитель Александр Аксьонов, виходець із донецького краю, у книзі «Я – не колдун, я – знахарь» образно, але водночас напрочуд точно, схарактеризував найпроблемніший регіон України: «Донбас – ставка Диявола, а отже, все його оточення перебуває при ньому». Сьогодні цей давній український «фронтир» – Дикий Степ, у XXI століття перетворився на поле бою, на територію з’ясовування стосунків, на територію, де панує право сильного, право озброєного, де відсутній Закон, де править бал Сатана. Підручні Диявола ревно виконують забаганки свого пахана: викрадають людей, сіють смерть, застосовують тортури, здійснюють терор, знущаються над людською гідністю...

Журналіст Павєл Шеремет дивується: «Ніхто не розуміє, як невелика група сумнівних осіб на чолі з якимись бандитами і реконструкторами-монархістами зуміла поставити на вуха дві області і воює з цілою армією».

Дивуватись нема чого. «Дослідження в Інституті психології імені Г. Костюка АПН України та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15 відсотків громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови», – констатував Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі» 2009 року. Інакше кажучи, йдеться про 15 відсотків населення, котре, по суті, ототожнює/визнає/позиціонує себе з нацією-окупантом. Чи не тому «лише в Донецькій області МВС нарахувало близько 17 тисяч зрадників» (Володимир Гриняк, начальник Департаменту громадської безпеки МВС). А ще було звільнено за зраду 12 тисяч кримських міліціонерів. «Зрада працівників міліції становить не тисячі, а десятки тисяч» (Сергій Чеботар, заступник міністра внутрішніх справ).

«Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України» (Ярослав Дашкевич).

28 квітня на мирних активістів, які в Донецьку вийшли на проукраїнский мітинг «За єдину Україну», напали агресивно налаштовані молодчики, озброєні пістолетами, битами, світлошумовими гранатами. «Після жорстокого нападу проросійських молодчиків сумнівів не залишилось – Росія справді завжди хотіла знищити українську націю. Сталося побиття українців російськими нацистами за те, що вони українці. Етнічна чистка». Про це у своєму блозі написав свідок подій, донецький журналіст Денис Казанський

Тепер стає зрозуміло, чому Герой Совєтського Союзу підполковник Ярослав Горошко (один із майбутніх фундаторів ГРУ МО України, який трагічно загинув під час тренування 8 червня 1994 року за не зовсім прояснених обставин) як заступник командира Ізяславської бригади спецназу ГУР під час її українізації на початку 90-х в лоб запитував офіцерів, що прибували в частину: «З москалями воювати будеш?».

Ставка Диявола має бути ліквідована. Але наївно сподіватися, що ухвалений Верховною Радою Меморандум миру та злагоди, авторства олігарха Вадима Новінського з його вельми сумнівними заслугами перед Українською державою, покладе край тероризму/бандитизму. На гадку мимоволі спадає безсмертний вигук Костянтина Станіславського: «Не вірю!».

«Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог», – написав свого часу Редьярд Кіплінг і, схоже, мав рацію. Проблема стосунків між Сходом і Заходом України таки існує. Але сумісність/несумісність проходить не по лінії Дніпра, а в свідомості людей. Цьому, безумовно, сприяла і сприяє інформаційна агресія з боку Росії.

«Чому раніше ми не чули про ворожий Схід, поки того Сходу не став представляти Віктор Янукович? Стало ясніше, коли я натрапив на документ. Фотографія 2004 року. Медведчук, Янукович і Кучма в доземному поклоні: перед ними в кріслі сидить маленький Путін… Тут зрозуміла і політична, і моральна, і економічна платформа. І чому «Схід» проти «Заходу». І чому непримиренно» (Євген Сверстюк).

Підписаний українськими політиками Меморандум миру та злагоди – совкова спроба «рєшить вапрос». Не можуть філологічні загравання з так званим «рускоязичним насєлєнієм» стати надійним підґрунтям для компромісу між українським Сходом і Заходом.

Політична нація універсалами, указами й меморандумами не твориться. Засадничою умовою економічного й соціального успіху є ефективна влада. У нашому конкретному випадку їй нарешті треба стати власне українською владою, що володіє успішною програмою перезаснування країни, в якій, зокрема, крім інформаційного та військового компонентів має бути зафіксований ще й такий: національною ідеєю для українців має стати їхнє всезагальне прагнення стати культурною нацією.

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»,
кандидат філологічних наук

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG