Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 08:19

Путін не спроможний знищити українськість, він її лише посилив


Фотографія періоду Революції Гідності

Фотографія періоду Революції Гідності

Протягом майже всіх 23 років із часу незалежності, українці, мов мантру, постійно повторюють схожі меседжі, основний зміст яких зводиться приблизно до наступного: за весь цей час не зроблено нічого по суті для того, щоб українськість не стільки розвивалася, а й хоча б виживала; що нема національної ідеї; а Росія наступає по всіх фронтах: мовному, культурному, економічному, а тепер ще й військовому і так далі. Всі ці роздуми мають наштовхувати на думку, що українська ідентичність вкрай слабка і безпомічна й без сторонньої допомоги ніяк не виживе.

Частина із цих сентенцій справді має під собою реальне підґрунтя. Вкрай важко позбавитися одномоментно тягаря колишньої колонії, тим паче, коли в тебе під боком й далі залишається ця божевільна екс-метрополія з чіткою і хитро продуманою ідеологією. Тим паче, що часто такі меседжі саме вона й продукує усіма своїми каналами інформації, користуючись довірою частини народу до її медіа.

А про те, все не зовсім так, як видається на перший погляд.

Російське правдиво домінує в українському інформаційному та культурному просторах. Воно мало куди кращі стартові позиції і не зле з того скористалося.

Досі більші наклади саме в російськомовної літератури, в рази більше нею найменувань газет та журналів. Зважаючи на все це, а також на потужну пропагандистську машину телебачення з усіма «русско-мірскими» серіалами та тематичними фільмами, українство так і не маргіналізувалося, не зникло з карти світу, а й вижило та, в світлі останніх подій, добряче укріпилося перед кремлівською загрозою, завдяки знайденню порозуміння з дружніми націями: кримськими татарами та євреями, вірменами й білорусами, поляками та грузинами й іншими народами, котрі проживають в Україні.

Коли Росія відбирала Крим, важко було собі уявити, що через деякий час там, в окупації, на останньому дзвонику ялтинські школярі заспівають гімн України, перекрикуючи «Славься, Отєчєство». Чи що курсанти, котрі роблять те саме й не хочуть бачити, як підіймають російський триколор, тому розвертаються і йдуть. І де вони це роблять? Вірно – в Севастополі, в міфічному місті «русской слави» і «русскіх моряков». Звісно, все це неабияк дратує Путіна та його місцевих прислужників, тому непокірних ялтинських учнів та їх вчителів одразу карають.

Чому карають? Бо все це добряче підважує міф про приреченість українськості. Якби вона була правдиво такою слабкою, то за сучасних умов її просто би не ставало потрохи, вона б розчинялася в російській, мімікруючи під тутешність чи вироджуючись.

Але вона виявилася куди сильнішою, ніж здавалося на перший погляд. Також Путіна та компанію лякає й інше – у нас уже вкрай давно не було тяглості традиції державності і от нарешті вона з’являється, 23 роки – це не так вже й мало. Особливо, якщо брати до уваги надто короткі останні періоди, коли вдавалося хоч на трохи отримати незалежність.

Кремль усвідомив, що ще трохи й він може повністю позбутися впливу на події в Україні, що більшість остаточно й безповоротно прийме державницьку позицію і з цим вже нічого не можна буде вдіяти, тому діяти необхідно було вже. Час було обрано вірно, але, заодно Москва сама підігріла антиросійські та антипутінські настрої, підняла патріотичний дух, додала українськості сили.

Ні Валуєвські циркуляри, ні Емські укази, ні ГУЛАГи та Соловки, ні петри I і леніни, ні сталіни з гітлерами не змогли знищити українськість, тому й новітнім їх втіленням це також не вдасться. Лиш жахливо те, що доводити силу свого народу доводиться й смертями.

Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG