Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 14:38

Недитячий табір, або як Харків приймає переселенців із Донеччини


Понад 30 переселенців із Донеччини знайшли тимчасовий прихисток у колишньому дитячому таборі «Ромашка», що в Харкові.

В’їжджаю на територію табора. У купі свіжої зелені помічаю розбиті, занедбані будівлі. Де-не-де йде ремонт і відбудова старих приміщень. Біля них – будівельні матеріали й обладнання.

«Тут – кухня, працює кухар... Їдальню тільки ремонтують», – почала «екскурсію» Тетяна Науменко, активістка громадського формування «Громадська самооборона». Тут вона «своя»: за неповний тиждень, відколи несподівано запрацювала «Ромашка» як табір для переселенців, Тетяна поселила не одну сім’ю зі Слов’янська, Краматорська, Донецька, Луганська, Макіївки. Переважно – мами з дітьми, які просто тікали з дому, рятуючись від війни.

«По суті, власники цього табору на свій страх і ризик прихистили утікачів, яким нікуди було діватися. Однак саме держава має забезпечити належний медичний захист, безпеку, порядок для переселенців. Та від місцевої влади поки жодної допомоги», – каже Тетяна.

Активістка пояснює, що зараз важливо об’єднати зусилля волонтерів, які надають велетенську допомогу для переселенців, із представниками державної влади.

«Навіщо ми робимо подвійну роботу й часто відправляємо людей по колу: ми до держслужбовців, вони – до нас... Зараз важливо налагодити взаємну роботу. Ми як громадські активісти готові в цьому допомогати. Але наших зусиль зовсім не достатньо. Це відповідальність держави. Із неперевіреної інформації, даїшники на блокпостах по трасі Юзюм – Харків розказують, як щодня кілька автобусів із людьми їдуть у бік Харкова. Це велика кількість людей. Але де вони? Наче розчиняються у місті», – занепокоєна Тетяна. За її словами, досі державою не створений єдиний табір для переселенців, де міг би вестися облік і надаватися первинна допомога.

Нас зустрічають власники Володимир та Оксана – втомлені, заняті, стурбовані. Минулого року, як купували територію, мріяли тут організувати дитячий літній табір або центр дозвілля для дітей, узимку – пансіонат. Шукали грошей на відбудову. Усе, що їм залишилося від колишніх власників – це напівзруйновані будівлі.

«Ліжка, які раніше були тут, до нас поразкрадали, здали на металобрухт... Маємо тільки 40 ліжок, тридцять з яких уже зайняті. Та вже сьогодні, ось кажуть, що їде ще сім сімей», – не відволікаючись ані хвилини на світські бесіди, розповідає про головне Володимир.

За словами власника, завдяки роботі волонтерів їжі достатньо. Однак вони просять краще або домовлятися про те, що купувати, або передавати грішми. Бо є вермішель, або стара картопля, а ось за що купити молока чи сиру для дітей, потрібно думати.

Та найболючіше питання – ліжка, постільна білизна, ковдри, подушки. І чим швидше вирішиться це питання, тим краще: більшу кількість людей можна буде розмістити.

«У мене склалося в житті так, що я сам півроку жив у машині. Тож ці умови, які ми пропонуємо – де переночувати і що поїсти – це краще, аніж нічого. Однак якщо буде більше переселенців, ми просто не впораємося», – каже Володимир.

Роботу в таборі, окрім волонтерів, організовують і самі мами: приймають пакунки з продуктами й речами, ведуть «перепис населення», дізнаються про потреби від «новеньких».

Дві такі мами – Ольга (ім’я змінено) та Яна – нас зустріли відкрито, але дозволили фотографувати тільки зі спини. Як і дітей. 37-річна Ольга з шестирічним сином приїхала з Донецька, 42-річна Яна з сином-підлітком – із Макіївки. Добиралися потягом, найбільш безпечно. Через знайомих дізналися про табір «Ромашка», і були щасливі тут опинитися. Надзвичайно вдячні тим, хто їм допоміг.

Яна – приватний підприємець, виготовляє українські сувеніри, символи, обереги. Жінка каже, що бізнес може налагодити будь-де. На жаль, уже не вдома.
Синові уже 16, він вищий від мене. А там хто розбирається – дитина це, чи солдат. Я за нього злякалася

«Моєму синові уже 16, він вищий від мене. А там хто розбирається – дитина це, чи солдат. Я за нього злякалася. Тим більше, коли він заявив, що хоче піти в армію, українську армію... Так ми опинилися тут. Але ненадовго. У Харкові мій колишній чоловік. Він взагалі хороший... Ми хотіли на якийсь час роз’їхатися, а потім нам це сподобалося... Та як таке трапилося, він запросив нас до себе. Син дуже радіє, що нарешті мама й тато будуть разом», – розповідає Яна.

Жінка залюбки організувала б тут майстер-класи, якби були матеріали – тканина, стрічки, гудзики... І для дітей, і для мам – чудове дозвілля, можливість заспокоїтися і хоч на трохи забути про війну.

«Ми ніяк не можемо зрозуміти, чому досі не оголосять про евакуацію»

Ольга, показучи нам нехитрі умови проживання, встигає заспокоювати дітей, які щось не поділили.

«У нас тут переважно хлопці, – усміхається жінка. – від 6-місячного малюка до 16-річного парубка. Учора заходив психолог, не всі мами хотіли говорити... Я приїхала сюди одна, мої знайомі і друзі не захотіли – хтось боїться лишати свої квартири без нагляду, хтось не знає, куди їхати... Квиток на електричку, який ще «вчора» коштував 120 гривень, я через Ощадбанк купувала – за 220 гривень... Ледь не за останні гроші. Наша електричка виїхала із запізненням у п’ять годин», – розповідає Ольга.

...В одній із кімнат, куди нас запросили, пахло полуницею. У кімнаті – пакунки з продуктами, в іншій кімнаті – склад, купа старих дитячих речей і взуття. Для першої нагальної допомоги тим, хто «вискочив», устигши захопити лише документи.
Люди ж нічого не знають, що відбувається. Скільки чуток, скільки провокацій

В очах жінок я помічаю втому. «Знаєте, ми ніяк не можемо зрозуміти: чому досі не оголосять про евакуацію? Люди ж нічого не знають, що відбувається. Скільки чуток, скільки провокацій», – кажуть наші нові знайомі.

За вікнами чути сміх дітей і галасні суперечки. Ці діти вже знають, що таке вибухи і стрілянина і що вони змушені кудись тікати. Однак вірять, що це тимчасово.

13-річна Вікторія з Луганська тут, у туборі, разом із хлопчаками грає у футбол, лазить по деревах і допомагає мамі виховувати двох молодших братиків – шестирічного Романка та майже дворічного Олексійка. Скоро у їхній родині з’явиться четверта дитина. Їхній тато лишився дома, поки що...

«Я не хочу в школу, адже канікули... – усміхається дівчинка. – Сподіваюсь, у вересні піду в школу вдома. І взагалі... Може, і літо проведу в Луганську. Сподіваюсь, все буде спокійно...».

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини спеціально для Радіо Свобода. Фото авторки
  • 16x9 Image

    Ірина Виртосу

    Журналістка Центру інформації про права людини, координаторка Журналістської мережі з прав людини

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG