Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 01:02
Війна завжди породжує біженців. Це, так би мовити, суспільно-політична аксіома всіх часів та народів. Цивілізовані країни завжди намагалися мінімізувати ризики своїх громадян, яким судилося стати біженцями. Україна, схоже, цей тест на своє входження в коло тих країн ледь-ледь витримує, як, до речі, і за всіма іншими показниками, за якими можна судити – належить та чи інша держава до цивілізованих, або ж ні.

Це добре видно хоча би з того, що Верховна Рада досі не спромоглася ухвалити закон стосовно наших співгромадян-біженців та означити їхній статус, який би давав тим потерпілим від неоголошеної Росією війни українцям якісь соціальні гарантії. Але біженців, між тим, в Україні вже кількадесят тисяч, і їхнє число більшає щодня.

Українська ж держава в особі нібито вже демократичної та проєвропейської влади сором’язливо робить вигляд, що нібито цих нещасних не існує взагалі. І справа тут далі розпоряджень Кабміну головам обласних держадміністрацій підготувати певну кількість місць для тимчасового поселення біженців уперто не йде. Є, правда, вельми потужний волонтерський рух, проте в обох цих випадках про гарантії працевлаштування біженців, не кажучи вже про будь-які матеріальні компенсації та допомогу, не йдеться взагалі.

Але це вже є певним прогресом, бо на самому початку російської військової дестабілізації на Донбасі не було й того, і багатьом українцям просто не було куди від неї подітися. Так, приблизно на початку квітня цього року родина українських патріотів із Луганщини шукала собі прихистку на Львівщині. Голова однієї з тамтешніх райрад відмовив їй у цьому, покликаючись на те, що в нього є тільки розпорядження згори на поселення кримських татар, яких на Галичині на той час було вже понад дві тисячі.

Приблизно через місяць ті луганці отримали відкоша й від Міністерства соціальної політики та від керівництва мерії одного з міст на Київщині.

Формат цієї статті не дозволяє мені розмірковувати над тим, кому з цих двох категорій громадян небезпека загрожувала на той час більше. Але незаперечне одне: держава й досі є не українською, а пострадянською, навіть на Західній Україні, де ту ж таки Львівську облдержадміністрацію очолювала до останнього часу нібито така собі українська супер-патріотка, як Ірина Сех.

Три категорії українських біженців

Але люди, які кидають свої домівки, все ж таки дуже різні. Ту луганську родину, наприклад, можна віднести до нашої національної еліти. До цієї ж категорії біженців можна віднести і громадських активістів. Ці люди є ціллю №1 для російських диверсантів та для підлеглих їм люмпен-сепаратистів із місцевих. Саме цих поодиноких мешканців Донбасу ті нелюди в першу чергу беруть у заручники, а при найменшому їхньому спротиві, непокорі чи демонстрації українськості – просто фізично знищують.

Тому можна припустити, що та розстріляна терористами сім’я з Антрациту, що тікала на початку травня на Харківщину на двох джипах, належала саме до цієї категорії біженців.

Але навіть тут є дуже неприємні винятки. Так, деякі штатні патріоти в Донецьку та Луганську зовсім не збираються покидати свої домівки. Більше того, вони роблять гучні антисепаратистські заяви у ЗМІ, звинувачують у боягузтві інших патріотів-біженців у соціальних мережах. І знаючи їх особисто, я певна, що цим «сміливцям» у «ДНР» та «ЛНР» нічогісінько не загрожує. А ви, шановний читачу, спробуйте вгадати з трьох разів – чому?

До другої категорії втікачів належать ті мешканці Донбасу, які просто хочуть вберегти від «шаленої» кулі чи уламку гранати себе та свої родини. Відразу зазначу, що це найбільш чисельна категорія втікачів. Можна припустити, що виїхати з промислових міст і селищ регіону ладні всі їх мешканці, в яких немає дач або родичів у сільській місцевості в радіусі кількадесяти кілометрів від їхніх домівок.

Ураховуючи це, можна припустити, що якщо так звана антитерористична операція (АТО) й надалі буде провадитися вищим керівництвом України так мляво та перманентно, як досі, то чисельність біженців з Донбасу може зрости в рази і досягнути вже кількасот тисяч. І навряд чи тоді наші пострадянські ОДА в інших регіонах України суто адміністративним шляхом, як було до цього, зможуть розселити таку кількість безпритульних людей. І про це нашому уряду не завадило б замислитися вже сьогодні, до того, як на західних кордонах Донбасу з’являться ті сотні тисяч його мешканців.

І нарешті, третя категорія біженців складається з тих самих донбасянських маргіналів, що й місцеві тітушки, які підняли зброю проти власної держави. І різниця між першими та другими полягає лише в ступені їхньої ненависті до України. Саме такі біженці при спілкуванні зі своїми благодійниками на нових місцях проживання відбивають в останніх бажання надавати гуманітарну допомогу не тільки їм, а й представникам інших категорій біженців.

Куди тікають донбасівці

Куди ж тікають донбасівці? Це питання мої земляки вирішують залежно від свого бачення перспектив завершення конфлікту на Донбасі, а також залежно від своїх статків. Представники середнього класу і так звані грантожери з числа громадських активістів оселяються здебільшого в Польщі, Литві, Латвії і зрідка – в США та Канаді. Немало серед них і таких, хто купує собі нові квартири в Києві та Львові. Ці люди добре розуміють, що того українського Донбасу, який був до квітня цього року, вже ніколи не буде, і тому не планують вертатися на свою малу батьківщину.

Але серед тих же молодих «грантожерів» багато таких, хто «по приколу» не має нічого проти того, щоби «на шару» тимчасово пожити в хоромах Пшонки чи Януковича. Їхня молодість та відсутність родин дають їм можливість дивитись на свої поневіряння як на таку собі пригоду з обов’язковим «хеппі ендом». Вони не хочуть вірити в те, що розлучилися з рідними містами вже назавжди, і щиро вірять в успішне завершення АТО.

Українці ж середнього віку й таких же середніх за вітчизняними мірками статків селяться переважно на Київщині та Галичині. Вони не впевнені ані в успішному завершенні АТО, ані в тому, що їм будь-коли пощастить повернутися додому. Дехто з них намагається продати свої будинки та квартири, але ціни на них на Донбасі сьогодні падають так швидко, що це їм не вдається.

Совкові за своїм менталітетом донбасяни так далеко не їдуть і квартири свої не продають. Вони впевнені, що «все це» скоро скінчиться і вони повернуться додому. Та їхня впевненість здебільшого базується на тому, що совкам нічого не загрожує, незалежно від того, яка зі сторін конфлікту переможе. А тому далі Черкаської та Кіровоградської областей ці біженці не селяться. Якщо ж вони і їдуть до Києва, то з єдиною метою – пожити «на халяву» за рахунок багатеньких та дурнуватих, на їхню думку, «хохлів».

Але ті ж таки донбасянські совки значно більшою своєю кількістю їдуть і до сусідньої Росії, де їх чекають не тільки спеціально підготовлені табори для біженців, але й непогано оплачувана, за українськими стандартами, робота. Саме можливість отримання роботи примушує виїздити туди і декого з ментальних українців, особливо коли «друга половина» в них совкова.

Так чи інакше, але не викликає сумніву, що до військових дій на Донбасі Росія підготувалася краще за Україну. І це не просто таке собі порівняння. Рано чи пізно, біженці повернуться на Луганщину та Донеччину. І не факт, що лише з українськими паспортами…

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG