Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:21
Ми не хочемо визнавати себе відповідальними за війну, яка, на жаль, ведеться і між громадянами нашої країни. А вона триває, і вже давно набрала загрозливих масштабів – і для територіальної цілісності України, і для єдності українських громадян.

Я читаю емоційні сплески у соціальних мережах і в повідомленнях ЗМІ про смерті та похорони «наших» солдат, про вибухи чорної «радості» від м’яса роздертих «терористів» і «сепаратистів», про «тлустих» переселенців з Донеччини та Луганщини, про крики ненависті – якого біса нам годувати Донбас, Луганськ, Крим...

Я читаю зворушливі історії розпачу матерів, які відправляють своїх 19-річних дітей на війну, агресивні коментарі про «правосеків», «майданутих», «бандерівців»... А ще про викрадення й побиття колег журналістів, імена яких для мене не чужий звук.

І тим важче увімкнути мозок й написати рядки нижче.

«Будь-яка війна закінчується миром. Дві-три-чотири сторони конфлікту колись все-таки сядуть за стіл переговорів і домовляться. Питання в кількості жертв», – якось зауважила в приватній розмові Бранка Шесто, голова регіонального представництва Моніторингової місії з прав людини ООН. Бранка з Хорватії, вона знає про що говорить – її країна майже п’ять років була у стані громадянської війни, як і всі інші країни колишньої Югославії.

Зараз важливо говорити, що в Україні йде війна і між громадянами. Адже коли воєнні дії припиняться, «воєнні» настрої людей самі не зникнуть, якщо не розпочати інформаційну кампанії з їх пригашення, каже Бранка. І з нею важко не погодитися, з огляду на той масив інформації, який я отримую зі ЗМІ, соціальних мереж та у розмовах з моїми колегами, друзями.

...Моя колега по роботі – розумна, гарна жінка. Вона – професіонал у своїй сфері. Її українська надзвичайно дотепна й помережана смачними українськими приказками, прислів’ями. Вона хвилюється за долю єдиної країни. У неї є син-підліток, який за півтора-два роки піде в армію.

Моя колега – із Луганської області, але вже тривалий час живе і працює в Києві. Та її старенька мама залишилась там – за 30 кілометрів від Лисичанська і 70 кілометрів від міста Щастя, де ведуться бойові дії.

Окрім загальноукраїнської війни, жінка вимушена вести ще й особисту «боротьбу» за розвінчання стереотипів на кшталт «на Донбасі всі потвори», «скільки можна їх годувати», «вони не хочуть вчити мову», «хай самі захищають себе»...

Коли ми втрачали Крим, щось подібне лунало і в бік кримчан. І тим неспокійніше я спала, чим ближче до моєї рідної Херсонської області вкопували стовпчики кордону з Росією. Я боюсь уявити, яка могла б лунати риторика в бік херсонців, якби, не дай Бог, розгорнулися бойові дії на цій території. Мої хвилювання розділяла і моя подруга з Миколаївщини. Усе це пережила моя подруга й колега з Криму.

Коли я «розпочала» еру закордонних відряджень, тільки тоді я усвідомила – наскільки Україна велика за територією країна, наскільки Україна – різноманітна: за кількістю в ній національних спільнот, за мовою, за мисленням...

Та в інформаційний простір нам не втомлювалися вкидати страшні казки про «татар», нас привчали до «донецьких», лякали «бандерами». Це однозначно вигідно тим, хто розхитує країну. Кому потрібно настроїти захід-південь-північ-схід один проти одного.

Іде війна і між громадянами України. І доти ми будемо в ній брати активну, ба ні – запеклу участь, – доти ми програватимемо в захисті нашої держави.

Наберуся сміливості, щоб написати нижче.

Немає «донецьких біженців» – є люди, які потребують допомогу тут і зараз. Вони не хотіли покидати свої домівки, щоб жити в наметах у лісах Харкова.

Не може бути «фільтрації» переселенців: з проросійськими настроями – в один табір, з проукраїнськими – в інший. Інакше ми ризикуємо «підживити» соціальну бомбу сповільненої дії, яка вже закладена. І закладена проти всіх громадян України.

Слід зрозуміти, що переселенці з Донеччини чи Луганщини проживали в повному вакуумі з боку Центральної та Західної України, й активно закачувалися пропагандою з боку Росії. Щоб цю 20-літню біду вирівняти – потрібно обом сторонам почати спілкуватися, налагоджувати суспільний діалог, а не мірятися, хто крутіший.

Водночас слід брати відповідальність за своє життя й не привчатися, що хтось зобов’язаний годувати мене весь вік. Переставати бути залежним від колективної допомоги.

Допомога переселенцям – це тільки старт, щоб вчитися жити в тих умовах, в яких опинилися через війну. Однак думати, що держава (або швидше за все – волонтери) опікуватимуться нами, бо ми «бідні та нещасні» – це щонайменше принизливо для людської гідності.

Чим довше переселенці будуть залежати від когось і не вирішуватимуть самостійно питання майбутнього житла, роботи, влаштування дітей у школи й дитячі садочки – тим складніше їм буде адаптуватися в нових умовах. Це питання відповідальності за власне життя. Це складно, але це неминуче – ніхто нічим не зобов’язаний. Ми всі – заручники війни.

Не можна кидати напризволяще окуповані регіони. Програш Криму хіба нічому не вчить? Слід забути сором’язливе слово «АТО» й говорити про реальні бойові дії. Відповідальність за зруйновані будинки, жертви цивільного населення, хвилі переселенців – виключно на державі.

Водночас захист країни не може мати «містечковий» інтерес: мовляв, якщо рушать до нас, тільки тоді ми вийдемо на бій, а помирати за «них» не хочемо.

Слід забути про риторику, що вся Україна годує той чи інший регіон. Економіка країни – єдиний організм, і якщо випадає одна ланка – страждають усі інші.

Варто вести не інформаційну «війну», а інформаційну кампанію. Звісно, важливо збирати правдиві свідчення й писати історії. Але якщо мета таких сюжетів – збільшити риторику ненависті один до одного, гріш ціна такій журналістиці. Не хто винен, а що робити далі й як уникнути гуманітарної катастрофи – це мають бути ключовими темами.

Усі ми втомилися від війни. Та якщо вона триває, значить для когось є «матір’ю рідною». Повторюся знову: будь-яка війна закінчується миром.

Навряд чи хтось з нас готовий платити ще більшу ціну за участь у війні, яка ведеться і між українськими громадянами. Чому ж ми її так активно продовжуємо?

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Ірина Виртосу

    Журналістка Центру інформації про права людини, координаторка Журналістської мережі з прав людини

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG