Доступність посилання

ТОП новини

Не кожний шукач притулку для України біженець


За оцінками правозахисних організацій, щорічно в Україні статус біженця просять близько 1500-2000 осіб, з яких статус отримують лічені особи. Ті, яким відмовлено, намагаються отримати захист в інших країнах; а дехто вимушений жити і нелегально, оскільки повертатися їм нікуди.

Згідно з Конвенцією ООН 1951 року про статус біженців, «біженець» – це людина, яка «через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни».

Іншими словами, громадяни певної країни вимушені її покидати, оскільки з різних причин їм там уже небезпечно. Якраз Всесвітній день біженця – 20 червня – був запроваджений Генеральною асамблеєю ООН 2001 року з метою привертати увагу очільників держав, політиків, громадськість до цієї проблеми.

Україна, яка цього року вперше «захлинулася» проблемою внутрішніх переселенців, протягом попередніх років систематично порушувала права утікачів з інших країн.

Ба більше – українські правозахисні та міжнародні організації неодноразово наголошували, що Україна є країною, небезпечною для біженців. Ще минулого року Агентство ООН у справах біженців (УВКБ ООН) у своєму звіті про притулок в Україні заявило: біженцям в Україні – небезпечно. І не лише тому, що шукачам притулку українська влада не допомагала. А передовсім тому, що їх час від часу примусово видавали до тих країн, звідки намагалися втекти.

Михайло Маглов
Михайло Маглов
«Коли викрали Розвозжаєва, довелось заявити, що я в Україні. До того – не світився...»

Росіянин Михайло Маглов – один з тих, хто брав участь в акції протесту на Болотній площі в Москві 6 травня 2012 року.

«Поліція жорстоко розігнала демонстрацію, але чомусь кримінальні справи порушили не проти правоохоронців, а проти учасників демонстрації», – так розпочинає свою історію поневірянь 25-річний Михайло. Чоловік розповідає, що в червні того ж року його викрали працівники слідчого комітету Російської Федерації й доправили на допит в приймальню голови Олександра Бастрикіна.

«Мене допитували упродовж дня, а потім, на диво, відпустили. Та вже через місяць стало зрозуміло, що слідство збирає документи, щоб мене заарештувати й перевести з категорії свідка у категорію підозрюваного», – розповідає Михайло. Оскільки закордонного паспорту хлопець немав, то єдина країна, де міг сховатися, стала Україна. Тут він опинився у серпні 2012 року.

Він мав право перебувати в Україні упродовж трьох місяців, тож особливо «не світився». А в вересні подав документи на отримання статусу біженця.

«Стався жахливий випадок, коли російського опозиціонера Леоніда Розвозжаєва викрали з території України за участю тодішніх представників українського СБУ й передали Росії. Тоді із заходів безпеки мені довелося оголосити, що я в Україні і що прошу статусу біженця», – пригадує мій співрозмовник.

Однак уже у квітні 2013 року міграційна служба України відмовляє Михайлові в отриманні статусу. Зазвичай пояснень відмови не надають.

Цікаво, що водночас УВКБ ООН, де процедура визначення статусу біженця значно жорсткіша, аніж національна, стверджує, що у Михайла Маглова є всі підстави вважатися біженцем і повертатися до Росії для нього небезпечно.

Маглов звернувся до адмінстративного суду, щоб оскаржити рішення міграційної служби, і суд приймає сторону позивача.

«Було п’ять засідань. Ми нарешті мали змогу почитати обґрунтування відмови – вони були абсурдні. Ще й такі, які порушували закони й Конвенцію про статус біженців, які ж Україна сама й підписувала. Більше того, міграційна служба сама порушила кілька законів стосовно шукачів притулку. І це було доведено в суді», – розповідає Маглов. Він навіть був здивований, що суд скасував рішення міграційної служби, зобов’язуючи його переглянути.

«Звісно, міграційна служба не зробила цього, пішла по вищим інстанціям, почала затягувати процес... Стало очевидно, що скоро мені тут буде небезпечно залишатися. Окрім Развозжаєва, були й інші спроби викрадення шукачів притулку в Україні... Мені довелося їхати далі, і я обрав Литву», – завершує свою розповідь Михайло.

У Литві Маглову за півроку таки вдалося отримати статус біженця, де він нині й проживає.

Денис Солопов
Денис Солопов
«Уявляв біженців як африканських знедолених»

26-річний Денис Солопов тікав з Росії від арешту, щоб... потрапити в українське СІЗО.

«Я з антифашистів... Чули про голосну справу захисту Хімкінського лісу? Мого брата вже «забрали», мене встигли попередити – тож у чому я був, у тому й утікав», – пригадує мій співрозмовник. Спочатку хлопець опинився в Білорусі, потім – перетнув український кордон.

«Що я знав про біженців? Уявляв хіба їх як африканських знедолених, або політичні біженці такі, як Березовський», – каже Денис. Тільки пізніше усвідомив, що сам є одним із них. Не визнавав проти себе обвинувачень, тому відкрито пішов в українську міграційну службу й подав документи.

В Україні Солопов не жив, а виживав. Маючи професію ювеліра, та не маючи «дозволу», шукав неофіційні роботи як-то вантажника чи кур’єра... Дуже допомагали друзі. Каже, що без них не впорався. Та їх самих неодноразово наражав на ризик. Так, зареєструвавши своє місце перебування в знайомої, до цієї дівчини кілька разів навідувалася міліція, розшукуючи Дениса.

«Коли настав час рішення, я пішов у міграційну службу на свій страх і ризик. Мене вже на той час оголосили в міжнародний розшук. Міграційна мені відмовила. І мене одразу затримали українські правоохоронці спільно з російськими, які там перебували на якихось підставах», – пригадує Солопов.

Його доправили в СІЗО, поки проводилася процедура екстрадиції. Зазвичай у такій справі тримають не більше ніж 40 днів, однак Солопов відсидів близько півроку. Це пов’язано з тим, що майже одразу його «справою» почалися займатися громадські організації і представники УВКБ ООН, намагаючись зупинити процес екстрадиції й захистити його права як шукача притулку.

«В якийсь момент УВКБ ООН почали шукати для мене третю безпечну країну, бо Україна вже перестала такою бути. Тоді ж я й отримав статус біженця в Нідерландах. І коли ж нарешті мене випустили – я полетів в Амстердам», – каже співрозмовник.

Айдос Садиков
Айдос Садиков
«Не приймаємо громадянство, віримо, що повернемось додому»

45-річний опозиційний активіст із Казахстану Айдос Садиков разом із дружиною, опозиційною журналісткою, Наталею та двома малолітніми дітьми перебувають в Україні з 9 березня 2014 року. Вони тільки подали документи на отримання статусу.

На батьківщині, звідки довелося тікати, Садиков тривалий час зазнавав репресій – на нього завели кримінальну справу, били. Чоловік усе витримав.

«Та коли кримінальну справу почали порушувати проти моєї дружини, ми вирішили покинути країну», – пояснює Айдос. Наталя колись в одному з інтерв’ю сказала, що не так її лякали стіни тюрми, як те, що вона не зможе бачитися і бути з її дітьми.

Україну обрали не випадково. «Україна – демократична країна. Після України із країн СНД лишається хіба що Грузія... Тут ми можемо сподіватися на незалежну систему й у нас є шанс, що нас не видадуть представникам режиму Назарбаєва. Особливо зараз, після революції... Сьогодні в Україні я почуваюсь в безпеці. Поки що так», – каже Айдос.

Чоловік розказує, що вони підтримують зв’язки зі своїми колегами та друзями з Казахстану. Дружина продовжує займатися журналістикою.

«Утисків чи дискримінації стосовно нас ми не відчуваємо. Цілком почуваємо себе комфортно, у нас складаються добрі взаємини з місцевим населенням», – розповідає Айдос.

Він також зауважує, що місцева міліція до нього не чіплялася й не намагалася його затримати, навпаки, він сам підходив до правоохоронців, коли хотів уточнити дорогу.

«На статус біженців ми сподіваємося. Хочемо мати постійний документ, щоб проживати тут, в Україні, на законних підставах, щоб могли влаштуватися на роботу... Та не приймаємо громадянства, віримо, що повернемося додому», – трохи із сумом додає Айдос.

«Довідка виглядає як звичайний «папірчик» формату А4»

Співрозмовники в один голос кажуть, що всім біженцям нелегко, особливо тим, хто має мовний бар’єр. Забюрократизована система отримання статусу біженця забирає всі життєві сили й майже не лишає надії.

«Коли людина подає документи і вступає в процедуру отримання статусу, йому видають так звану «довідку». При цьому забирають документи, із якими перетнув країну. Довідка – це, звісно, офіційний бланк із печаткою... Та виглядає вона... як звичайний папірчик А4. І ні для кого вона не є документом – ані для працівника міліції, ані для банківської установи, ані для роботодавця», – ділиться Михайло.

Каже, що чиновники просто не знають, що це за документ і не визнають його.

«Тож в Україні людина потрапляє в ситуацію, коли вона фактично без документів, не може отримати від своїх родичів грошовий переказ, вона не може знайти роботу, а працівники міліції, коли бачать цей папірчик, вважають таку людину нелегалом», – наголошує Маглов. При чому порівнює, що в Литві йому також видали «замінник» ідентифікаційної картки, але по ній він зміг без проблем уже через місяць офіційно влаштуватися на роботу.

Відмічатися кожні місць-два у міграційній службі, щоб продовжити дію «довідки» – ще одні безглузді ускладнення для шукачів притулку. Процедура розгляду прохання про статус біженця нетривала, максимум – півроку. Та людям кілька разів за цей період доводиться вистоювати довгі нервові черги.

Айдос Садиков каже, що мав проблему з отриманням грошей у банку: «Працівники банку, де я хотів отримати гроші, перевіряли все – уточнювали момент в’їзду в країну, потім довго дивилися, чи ми законно тут проживаємо. Потім вимагали ще якісь документи. Питали конкретно – звідки переказ, з якого точно місця... Створили купу додаткових умов, тож гроші довелося отримувати в іншому банку».

Для Дениса Солопова найважче було справитися із психологічним тиском.

«Ти постійно перебуваєш... навіть не в страхові, до цього звикаєш, а під якимсь нереальним психологічним напруженням. Починаються навіть пароноїдальні штуки: коли біля під’їзду свого дому помічаєш незнайомих людей, і вже здається, що за тобою. А невизначенність свого становища – просто вибиває», – наголошує Денис.

Зрозуміти проблему страшною ціною

Правозахисники і громадські активісти неодноразово різко відгукувалися про недотримання Україною зобов’язань щодо захисту біженців відповідно до Конвенції ООН 1951 року.

«Те, що існувало, і дотепер існує в Україні — це часто не система притулку, а система відмови у притулку», – переконаний Максим Буткевич, співкоординатор Проекту «Без кордонів», який опікується проблемами біженців уже впродовж багатьох років.

«Комусь відмовляють з незрозумілих причин; комусь — через очевидний непрофесіоналізм співробітників міграційної служби. Іноді видається, що існує просто установка: не давати статус біженця. Особливо це стосувалося утікачів з колишніх радянських країн, зокрема Центральної Азії та Росії», – зауважує Буткевич.

Скинення попередньої владної системи дало надію на реформування існтитуту притулку в Україні, на «перевертання його з голови на ноги», каже Буткевич. Однак поки що процес реформ серйозно загальмовано.

«Мешканці України дотепер часто ставилися до біженців як до далекої й чужої екзотики, забувши, що чимало українських історичних постатей, політиків, письменників самі були біженцями в інших краях. Більше так не є, на жаль. Події на окупованих терторіях і на Сході України змусили багатьох людей виїхати до безпечних регіонів, проти власної волі. Тож вимушене переселення більше не є абстракцією для українців – і долі біженців з інших країн зараз виглядають зрозумілішими й ближчими», – коментує експерт.

І додає стиха: «Але ніколи не думав, що нам доведеться опікуватися цією проблемою у власній країні. І що це розуміння буде сплачено такою страшною ціною».

(Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини)

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG