Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:24

10 міфів про ядерне роззброєння України. Міф 7


Ілюстраційне фото

Ілюстраційне фото

Юрій Костенко

(Рубрика «Точка зору»)

Міф 7. «Питання власності на ядерну зброю не мало значення, бо Україна зобов’язалася стати без’ядерною»

Право власності на ядерну зброю було найважливішим у цьому епізоді нашої історії. Якщо б ми втратили його, то втратили б і право на компенсацію, а Росія привласнила собі не лише зброю, але й військові підрозділи, які її обслуговували. Саме так пізніше відбувалися події з Чорноморським флотом. Тому настільки важливо було у зовнішніх контактах за точку відліку брати постулат: ядерна зброя на території України – наша власність.

Здавалося б, інакше й бути не могло, бо так визначало українське законодавство та міжнародне право. Але погоджувалися з цим не всі. І не лише за межами України.

З червня 1992 року, відколи я почав брати участь у міжнародних конференціях як спікер від Верховної Ради в ядерних питаннях, постійно озвучував тезу про власність. Уперше – в Москві, потім у Брюсселі та Вашингтоні. І з цього приводу не прозвучало жодного заперечення. Усі наголошували, що ми маємо «віддати», але що ця зброя нам не належить – не казав ніхто.

До речі, і в жодному СНДівському документі, проекти яких готувала Росія, власність України на ядерну зброю не піддавалася сумніву – мова йшла лише про «спільне командування».

Але після підписання Лісабонського протоколу до Договору СТАРТ-1, яким Україну визнано стороною, тобто спадкоємницею СРСР, а відтак і частини союзних боргів, – Росія включила «план Арбатова». Вона намагалася повернутися до питання власності на ядерну зброю, використовуючи то неприхований тиск, то юридичні вихиляси, то відверто вищий професійний рівень своєї дипломатії.

Першою ластівкою зміни підходів з боку Кремля стали українсько-російські переговори щодо ядерного роззброєння, які стартували 26-27 січня 1993 року в Ірпені під Києвом – на них проблема власності вималювалася як ключова. Попри те, що основною темою мали стати угоди про забезпечення безпеки стратегічних носіїв та ядерних боєзарядів (передовсім – про їх гарантійне обслуговування), Росія ухилилася від обговорення питань по суті і ультимативно пов’язувала їх вирішення із визнанням Україною права власності РФ на ядерні боєголовки та належності місць їх зберігання (так званих об’єктів «С») до Збройних сил РФ, тимчасово дислокованих в Україні.

Другий раунд, який відбувся 2-3 березня в Москві, не приніс змін. Мої посилання як керівника урядової делегації на той факт, що ядерна зброя, згідно із законом України і нормами міжнародного права, є нашою власністю і це питання не обговорюється, наштовхувалися на російську демагогію на тему «Україна не є ядерною державою, і Росія не має права передавати їй ядерні секрети». Більше того, російська делегація розпочала з погроз припинити поточне обслуговування ядерних боєголовок, поки Україна не визнає їх російськими. Я відповів, що тоді Україна змушена буде звернутися до інших ядерних країн про допомогу. Після цього мене негайно викликали з переговорної зали до телефону – з Києва дзвонив президент Леонід Кравчук і тремтячим голосом довго переконував припинити лякати росіян.

Пізніше, в аналітичній записці Кравчуку з приводу важливості визнання нашого права власності, я писав, що всі інші варіанти ведуть до негативних наслідків: втрати контролю над ядерною зброєю, відсутності об’єктивної інформації про стан ракетних військ; втрати матеріальних цінностей, які містяться у боєголовках; проблеми статусу російських військ на території України і т. ін.

«Ядерна зброя не може належати неядерній державі, безпека ядерної зброї – неподільна», – так Росія розпочала публічні «бойові дії» за українську ядерну власність заявою уряду 5 квітня 1993 року.

У цей же день в Москві відбулася прес-конференція, на якій заступник керівника російської урядової делегації генерал Громов заявив: «Впервые было заявлено о его (ядерного оружия – ред.) принадлежности Украине. Украинская позиция заключается в том, чтобы заставить Россию признать принадлежность ядерного оружия Украине».

У відповідь 7 квітня «Голос України» надрукував заяву прес-служби українського уряду. Її квінтесенція – що Україна володіє насправді не зброєю, а лише «підтверджує власність на ядерні компоненти зброї». Подальший перебіг подій засвідчив, що цей текст писали в МЗС.

У ті ж дні, під час зустрічі у Києві з американською делегацією, Кравчук сказав, що «українсько-російські переговори про долю стратегічної ядерної зброї, розміщеної на території України, зайшли в глухий кут», тому він запропонував президенту Росії Єльцину вивести їх на вищий рівень. У перекладі на мову дій це означало – змінити керівника української делегації, який «тримає» ці переговори «у глухому куті».

Щоб зняти залежність права власності України на ядерну зброю від «людського фактору» – тобто від особи керівника урядової делегації, потрібно було прийняти такі рішення Верховної Ради, які не допускатимуть жодних різночитань і прямо вказуватимуть: зброя на нашій території – наша власність, а Україна є ядерною державою.

Робоча група підготувала текст заяви, в якій ми вимагали розглянути це питання в парламенті. Під нею підписалися 162 депутати. «Законодавці пишуть, що не можуть ратифікувати жодних міжнародних угод щодо ядерного роззброєння, поки Україна не проголосить ядерну зброю своєю власністю. Без такого акту Україна «знищувала б… ядерні бомби, які їй не належать», – повідомляла 3 травня «Уолл стріт джорнал».

Третього червня, з ініціативи Кравчука, відбулося закрите засідання Верховної Ради. У своїй доповіді міністр закордонних справ Анатолій Зленко всіляко оминав чіткі юридичні формулювання про власність України на ядерну зброю.

«Україна фактично стала спадкоємницею ядерної зброї, дислокованої на її території. Але, як підкреслюють фахівці, у зв'язку з тим, що контроль над цією зброєю ніколи не належав Україні, вона, на їх думку, не може розглядатися як ядерна держава, у чистому вигляді. Як відомо, право власності передбачає наявність принаймні трьох основних умов: володіння, користування, розпорядження об'єктом власності», – заблукав між теорією і практикою міністр-дипломат.

Для ілюстрації «чіткості» позиції МЗС наведу фрагмент засідання із запитаннями депутатів:

МОСТИСЬКИЙ А.Б. (…) Навесні минулого року з якимось дивним поспіхом тактична ядерна зброя була вивезена з України. Сьогодні Росія навіть відмовляється вести з нами мову про якусь компенсацію. (…) Чи оформлено в міжнародному правовому плані питання власності України на стратегічну ядерну зброю?

ЗЛЕНКО А.М. Ви уважно слухали мою доповідь? Там цілий пасаж був. Повторюю. Справді, ми можемо сказати про право власності України на ядерну зброю. Але це ще не означає власність, тому що мати право на власність і реалізувати це право – то різні, звичайно, речі (…).

На тому ж засіданні виступив і прем’єр Леонід Кучма, який однозначно заявив: Україна є власницею ядерної зброї, а щодо приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава – то варто почекати Римської конференції, яка визначить його подальшу долю (тобто до 1995 року).

Уже наступного дня «Вашингтон пост» повідомила ключову думку українського прем’єра: «Україна повинна стати незалежною ядерною державою, принаймні тимчасово». Газета написала, що він «вимагав, аби Україна перейняла повний контроль над тією зброєю, якої вона за угодою не позбудеться», і підсумувала: «Висловлювання Кучми є першою публічною заявою від чільних київських урядовців, що Україна повинна вступити до світового клубу ядерної зброї».

Україну намагалися змусити відмовитися від права власності не лише тиском. Так, від нас вимагали ратифікувати одночасно два документи – СТАРТ і ДНЯЗ (як неядерна держава). Ця комбінація автоматично позбавляла Україну юридичного права володіння ядерною зброєю: якщо ми неядерна держава – то чим ми тоді володіємо і що збираємося скорочувати? А, відтак, робила можливим підпорядкування 43-ї ракетної армії іноземній державі – Росії.

Попри очевидність цієї пастки, про яку наша робоча група ще в 1992 році поінформувала президента та парламент, МЗС продовжував переконувати депутатів чимшвидше зробити цей фатальний крок. З аргументацією, щоправда, було складно. Ось фрагмент стенограми згаданого засідання Верховної Ради:

ЧОРНОВІЛ В.М. (…) Ви подали ці два питання в одному пакеті, я маю на увазі ратифікацію Договору «СТАРТ-1» і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Чи не вважаєте ви за доцільне розглянути ці питання окремо? (…)

ЗЛЕНКО А.М. Я думаю, щоб не мати далі, вибачте, халепи з цією проблемою, бажано було б розглянути одночасно договори «Старт-1» і про нерозповсюдження ядерної зброї. Повинен сказати, що можуть виникнути окремі проблеми. Але це маєте вирішувати ви (…).

Рада оминула цю пастку. Ратифікуючи 18 листопада 1993 року СТАРТ-1, вона роз’єднала в часі ратифікацію з ДНЯЗ та назвала ядерну зброю власністю України. Але це було пізніше.

Після засідання 3 червня Зленко надсилає голові Верховної Ради Івану Плющу «Огляд матеріалів американської преси за 4 та 5 червня 1993 р.», де повідомляється дослівно таке: «Вашингтон Таймс» «зазначає, що в Києві намітився серйозний розкол на різних рівнях влади щодо долі ядерної зброї», а «Рейтер» продовжує цю тему повідомленням про різко негативну реакцію в МЗС України на заяву Л.Д.Кучми стосовно ядерної зброї». МЗС не приховує, що має власну позицію, яка не збігається з позицією ні парламенту, ні глави уряду.

Лише після ухвалення 2 липня Верховною Радою «Основних напрямів зовнішньої політики України» (де є слова «ставши в силу історичних обставин власником ядерної зброї»), МЗС розсилає Послам та постійним представникам України за кордоном рекомендації для (цитую) «роз’яснення позиції України та зменшення можливих негативних політичних наслідків прийнятого рішення». Цей пасаж документує, що МЗС аж до липня 1993 року уникало говорити про власність України на ядерну зброю – а, відтак, і обстоювати це право в міжнародних контактах. Окрім того, це не останній пасаж відомства, в якому воно дозволяє собі публічно виносити оцінки рішенням найвищого законодавчого органу.

Отже, нарешті МЗС рекомендує виходити з того, що таке формулювання «лише фіксує ситуацію, яка з юридичної точки зору була визначена в Законі про економічну самостійність УРСР від 3.08.1990 та Законі «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України від 10.09.1991».

«Наголошуйте на тому, що право власності України на ядерну зброю не суперечить її прагненню в майбутньому набути статусу держави, що не володіє ядерною зброєю, і відповідним положенням ДНЯЗ», – МЗС, нарешті, засвідчує обізнаність у тому, що «ДНЯЗ взагалі не містить поняття «власність»» – там ідеться про зобов’язання не виробляти, не набувати (не приймати) і не поширювати, а «право користування є одним з повноважень власника, нарівні з правом розпорядження та володіння, передбачає право на отримання вигоди від майна…»

Це саме та аргументація, яку ще у 1992 році розробила і оприлюднила наша робоча група. Оскільки норми згаданих законів 1990, 1991 та 1968 року не змінилися – залишається питання: що заважало їх бачити раніше юристам, аналітикам та керівникам МЗС?

**
Отримавши «відкоша» а питанні власності формально, Росія пішла в обхід. «Підвищення рівня переговорів», яке відбулося за особистою вимогою Кравчука одразу після описаних подій, тобто влітку 1993 року, призвело до заміни мене як керівника урядової делегації на Валерія Шмарова – формально тому, що він був віце-прем’єром. Буквально через два місяці, у вересні, Україна підписала Масандрівські угоди, якими де-факто дезавуювала рішення парламенту та здала свою ядерну зброю – Росія отримала повний доступ до неї.

Однак формальне визнання за Україною права власності на ядерний арсенал дало можливість вести переговори про компенсації.

(Наступного тижня читайте на сайті Радіо Свобода»: ДАЛІ: Міф 8. «Україна отримала гарантії безпеки від ядерних держав»)

Попередні публікації:

10 міфів про ядерне роззброєння України
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України
Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»
Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту»
Міф 5. «Ядерна зброя могла вибухнути, і її треба було швидше позбутися»
Міф 6. «Україна зобов’язалася віддати всю свою ядерну зброю за 5 років»

Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG