Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 01:53

Юрій Костенко

(Рубрика «Точка зору»)

Міф 8. «Україна отримала гарантії безпеки від ядерних держав»

Існує думка, що Україна, відмовляючись від ядерної зброї, отримала гарантії національної безпеки у вигляді Меморандуму, підписаного п’ятьма ядерними державами.

Питання, що і хто гарантуватиме національну безпеку країні, яка добровільно відмовлялася від ядерного потенціалу, можна було вирішувати лише до моменту, як остання боєголовка залишить територію України.

Заміна ядерних важелів на неядерні; укладання багатосторонньої угоди за зразком гарантування безпеки у 1955 році повоєнній Австрії; входження до європейських безпекових структур, – треба було шукати реальні можливості убезпечитися від загрози політичного та економічного тиску ззовні, торгуватися, причому робити це тоді, коли в тебе «повна хата» боєголовок.

«Якщо керуватися емоціями, то можна, звичайно, розпиляти ракетні комплекси, ліквідувати ядерні боєприпаси і отримати в нагороду за «слухняність» черговий ящик гуманітарної допомоги. Але можна і потрібно, спираючись на потужну, сучасну зброю, сідати з стіл переговорів рівноправним учасником, отримати не гуманітарну подачку, а крупні кредити, закуповувати нову технологію, створити свою економічну базу і зберігати її, не остерігаючись загрози чийогось нападу чи політичного диктату. Така загроза буде існувати завжди до тих пір, поки не буде створена єдина система колективної безпеки», – писав у статті в 1993 році народний депутат, начальник Харківського вищого військового командно-інженерного училища ракетних військ генерал-майор Володимир Толубко.

На відміну від військових та парламентарів, український МЗС мав власне бачення «гарантій». «Для України нормальні, доброзичливі відносини з усіма сусідами, пріоритетний розвиток політичних, економічних, науково-технічних відносин з США та іншими країнами Заходу, створення умов для іноземних інвестицій, глибокі економічні реформи на засадах ринкової економіки, подальша демократизація суспільства і передусім наша внутрішньополітична стабільність – усе це є ті складові гарантії національної безпеки України, які можливі лише за умови набуття Україною статусу держави, що не володіє ядерною зброєю», – заявив у парламенті міністр закордонних справ Анатолій Зленко.

Одна з причин, чому дипломатичне відомство не розглядало перерахованих вище варіантів «міжнародної страховки», полягала в тому, що там не розуміли, від кого потрібно захищатися. Адже ні США, ні Китай, ні Франція чи Велика Британія не збиралися нас атакувати. А Росію МЗС (як і СБУ) ніколи не вважало потенційним джерелом небезпеки.

Досить рельєфно демонструє уявлення тодішньої виконавчої влади про геополітичну систему координат стаття очільника СБУ тих років Євгена Марчука. «Інколи у заявах деяких політичних функціонерів можна почути, що саме наявність ядерної зброї є чинником стримування, гарантом безпеки, а, отже – забезпечує передбачуваність українсько-російських відносин. Проте той, хто професійно знає військово-технічний аспект нинішньої ракетно-ядерної зброї в Україні та Росії, розуміє, що це небезпечна ілюзія. Природна секретність цієї проблеми не дає можливості висвітлювати всю темну глибину цього айсберга. Лише узгоджені дії з Росією як з рівним партнером можуть, принаймні деякий час, утримувати Україну під ядерним щитом», – писав 12 грудня 1992 року Марчук. Простіше кажучи – або під ядерний щит Росії, або віддати їй все «ядерне добро» – і чимшвидше.

«Смішно сподіватися, що Росія після одностороннього ядерного роззброєння України надасть надійні гарантії і буде їх дотримуватись. Реальною гарантією нашої безпеки міг би стати вступ до НАТО», – цитує 10 березня 1993 року «Голос України» народного депутата, багаторічного політв’язня Олеся Шевченка.

Якщо переглянути проекти «декларацій щодо гарантій безпеки України», надісланих у травні міністерствами закордонних справ Франції та Китаю, можна побачити, що зміст їх зводився до формулювань, загальноприйнятих у міжнародних документах: не використовувати ядерної зброї, поважати суверенітет, а в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії з боку ядерної держави – домагатися від Ради безпеки ООН негайних заходів допомоги.

Чому пропонували загальні фрази? Читаємо рядок у листі китайського МЗС: мовляв, відомство має честь заявити про таке «на прохання МЗС України». Отже, саме таких «гарантій безпеки» і просили від імені України?

Саме так. Це підтверджує виступ Зленка у червні 1993 року: «Щодо гарантій безпеки України – йдеться про прийняття ядерними державами політико-правового документа, яким підтверджувалися б зобов'язання про неприйнятність будь-якого застосування сили проти України з боку ядерних держав. (…) Тексти таких гарантій ми отримали в попередньому плані від США. Великобританії, РФ, Франції і Китаю».

Пошуки «паперових гарантій» поставили країну на початку 1993 року в незручне становище: з представником України в США розіграли відвертий «водевіль». З «Крісчен сайєнс монітор» 13 січня світ дізнається, що адміністрація США надала «письмову гарантію безпеки» заступнику міністра закордонних справ Борису Тарасюку. А вже через три дні «Нью-Йорк Таймс» делікатно назвала це «запевненням у безпеці».

І ще важлива деталь. Зі слів Зленка, до ратифікації СТАРТу та ДНЯЗ МЗС і не планував добиватися ніяких гарантій. «Отже треба буде вести відповідну роботу в цьому напрямі (компенсацій за розукомплектування – ред.), як і щодо гарантій нашої безпеки, після ратифікації договору», – заявив він у парламенті.

Від перших днів роботи Спеціальної робочої групи, яка розробляла концепцію роззброєння та проекти документів Верховної Ради, ми вели мову про входження в європейську безпекову систему як необхідну умову відмови від ядерної зброї. Я наполягав (і писав про це в програмній статті «Ядерна зброя: благо чи зло», яка вийшла в «Голосі України» 30-31 серпня 1992 року), що остання боєголовка має бути вивезена в той день, коли Україна стане членом європейської системи колективної безпеки.

На початку цю ідею підтримували США. 7 грудня 1992 року заступник Держсекретаря Ф.Уїзнер попросив про зустріч із послом України у Вашингтоні О.Білорусом, і, фактично, переконував Україну вступити до трансатлантичних структур. Агітуючи ратифікувати Лісабонський протокол, Уїзнер обіцяв найближчим часом вирішити в переговорах із Російською Федерацією питання гарантій нацбезпеки Україні, однак наполягав: «Ми знаємо про ваші проблем з Росією, але ядерна зброя не захистить вас від Росії (…). Єдина запорука безпеки – входження в трансатлантичні структури та співробітництво з ними». Так цитував його у своєму звіті Білорус.

Тоді ж «Економіст» писала, що «неядерна, дружня Заходу Україна, як Польща, Угорщина чи екс-Чехословаччина, може стати під захисну парасольку НАТО».

«Залежність України від Росії в енергетичній галузі – чудовий важіль, за допомогою якого Москва часто намагається вирішити суперечливі політичні й економічні питання», – писала у квітні 1993-го «Тайм».

Уже 18 травня 1993 року задзвенів перший дзвіночок: 80% суден Чорноморського флоту (203 судна) підняли російський військовий прапор. Як повідомляла «Нью-Йорк Таймс», на початку травня було зірвано переговори по Чорноморському флоту, бо Росія претендувала вже й на споруди на українській території.

Це чітко продемонструвало, від кого і в яких питаннях потрібні гарантії Україні. Але в США вітер змінився.

Наприкінці травня, під час візиту до Києва заступник Держсекретаря Талбот, за висловом «Вашингтон пост», «намагався уникнути слів «гарантії безпеки», під якими можна було розуміти захист української території в разі зовнішньої агресії, як то передбачено наприклад, пактом НАТО». Окрім того, «Талбот не відповів взаємністю на зацікавленість України у вирішенні цієї проблеми через нову багатосторонню угоду за зразком угоди між СРСР і США в 1955 році, яка гарантувала незалежність і нейтралітет Австрії. На вироблення такої угоди пішло близько 10 років».

Менше ніж за тиждень, інформуючи про візит до Києва міністра оброни США Аспина, те ж видання пише, що він «не готовий запропонувати Україні чогось на зразок залізних гарантій безпеки, яких вимагали деякі українські парламентарі як ціну за те, що Україна позбудеться ядерної зброї». «Вашингтон не планує пропонувати Україні членство в НАТО, захист під ядерною парасолькою США чи розміщення американських військ. США планують дати значно менш чітко визначені гарантії безпеки», – категорично пише видання наступного дня.

Підсумовуючи ситуацію з гарантіями безпеки у жовтні 1993 року, напередодні ратифікації Лісабонського протоколу, я констатував під час звіту робочої групи в парламенті, що США і Росія пішли на розгляд цього питання, але поки ми не маємо прийнятних для нас текстів.

Необхідність отримання таких гарантій була підтверджена 18 листопада законом, яким Верховна Рада ратифікувала СТАРТ-1 і Лісабонський протокол.

Але уже у «Тристоронній заяві» президентів України, США, РФ 14 січня 1994 року Кравчук погодився на «паперові гарантії», записані в Меморандумі ядерних держав: нічого крім слів.

Наслідки не забарилися. 21 квітня 1995 року «Дзеркало тижня» повідомляє, що під час переговорів по Чорноморському флоту в питанні головної бази – Севастополя – російська делегація стоїть на тому, що «усе місто в адміністративних кордонах – база її флоту, а штаб ВМС України має бути звідти виведено». «У цій ситуації згадувати про зафіксоване в Меморандумі положення про неприпустимість економічного тиску на Україну так само смішно, як апелювати до циганки, яка нагадала сто років життя невиліковно хворій людині», – так оцінює видання надійність отриманих гарантій.

Але на той час в Україні залишалася чи не половина її арсеналу. Чи стало це сигналом для прихильників негайного роззброєння? Ні.

5 січня 1996 року «Дзеркало тижня» описує ситуацію, як Україну принижували, не допускаючи до миротворчих дій у складі міжнародного контингенту на території колишньої Югославії. «На територію Росії вивезено понад 70% ядерних боєголовок. По мірі того, як кордони України перетинають ядерні боєголовки, наша країна все менше й менше фігурує на газетних шпальтах західних видань», – писало видання.

Остання боєголовка була вивезена з України 1 червня 1996 року. Країну залишили без ядерної зброї, без будь-яких реальних гарантій безпеки та конкретних фінансових гарантій.

(Наступного тижня читайте на сайті Радіо Свобода»: Міф 9. «Світова преса об’єктивно висвітлювала процес роззброєння України»)

Попередні публікації:

10 міфів про ядерне роззброєння України
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України
Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»
Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту»
Міф 5. «Ядерна зброя могла вибухнути, і її треба було швидше позбутися»
Міф 6. «Україна зобов’язалася віддати всю свою ядерну зброю за 5 років»
Міф 7. «Питання власності на ядерну зброю не мало значення, бо Україна зобов’язалася стати без’ядерною»

Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG