Доступність посилання

(Рубрика «Точка зору»)

(Відкритий лист до Українського ПЕН-Центру)

Шановний пане Президенте, шановні колеґи,

скандальний заклик від ПЕН-центру Словенії «просити Росію вреґулювати український конфлікт», якщо розглядати його «в пакеті» з іншими численними сьогоднішніми актами пропутінського тиску на Україну з «західного фронту», незаперечно потверджує: попри очевидний провал сценарію «поділу України», Кремль зовсім не збирається капітулювати, і «проект Новоросія», наразі зірваний ціною непомірних жертв і страждань українського народу, всього лиш тимчасово «відкладається», до кращих для Кремля часів. Які, можна не сумніватись, не забаряться, якщо українці не почнуть врешті переходити до кроків «на випередження».

У зв’язку з чим хочу внести на ваш розгляд пропозицію, яка давно назріла і «висить у повітрі», – а нині, на мій погляд, могла б стати з нашого боку саме таким кроком.

Спершу трохи контексту. Гадаю, ні для кого з нас уже не секрет (це років 4-5 тому ще можна було сумніватися!), що «проект Новоросія» цілеспрямовано підготовлявся Росією насамперед через програмову, багаторічну, послідовно здійснювану «деукраїнізацію» т.зв. «Юговостока» – коли нижче, сказати б, «лінії Керзона», взятої з електоральних мап 2004 року, культурний та інформаційний продукт з виразно українським маркером у мейнстрім не допускався (лише влітку минулого року, коли стартувала «агітація за ЄС», намітились були тенденції до зрушення: концерт Положинського в Донецьку, гастролі з «Солодкою Дарусею»…), а всякий такий продукт місцевого походження – інформаційно глушився й витіснявся на марґінеси (умовно кажучи, шансів у Донецького університету носити ім’я Василя Стуса було не більше, ніж у дніпропетровського проспекту Карла Маркса – ім’я Валер’яна Підмогильного, а потрапити в київський ефір україномовній співачці, коли вона, як Ольга Акулова, з Донецька, а не з Івано-Франківська, годі було й мріяти: навіть про Олега Скрипку якось на ТВ-шоу оголошено було, ніби він «представляє Західну Україну», – тільки «Західній», за цим сценарієм, дозволялось у нас «бути українською»!). І так з року в рік усе робилося для того, щоб у суспільства в цілому (і в міжнародної спільноти також) склалося стійке враження, ніби поза Західною Україною («Галичиною») – України нема (мене й саму в європейських ЗМІ не раз іменували «західноукраїнською письменницею» – sic! – так що владу пропаґандистського стереотипу можу оцінити напряму). Активна медіалізація, в т.ч. в Росії, Сергія Жадана як «винятку з правила» це саме правило тільки потверджує – і в найдрімучіші «щербицькі» часи на партійних з’їздах обов’язково мав бути один україномовний виступальник, тож «одного україномовного поета» на всю проектовану «Новоросію» якраз і мало вистачити сповна.

Говорити про все це, відтворюючи «по цеглинці» загальну панораму «зачистки», можна до нескіченности (історія одеського каналу АТВ, який 8 років, від 2006-го по 2013-й, утоптував мізки одеситів на суцільне «Куликове поле», може тут слугувати за case study!), а про історію багатолітньої, як у мур головою, боротьби наших видавців за доступ української книжки на Донбас (а від 2009 року – і на Південь: на Миколаївщину, Херсонщину...) впору вже монографії писати, – нагадаю лише, що коли в Луганську торік відкрилась була українська книгарня, її закрили одразу ж, як тільки вона виявилася комерційно успішною і власник необачно похвалився пресі, що «міф про непопулярність української книжки на Сході розвіяно». Паралельно весь цей час у центральних ЗМІ накручувався мем «двох Україн», «проросійського Донбасу», і т.д. – словом, інформвійна «за Новоросію» велася системно і по-спецслужбівському професійно – килимовою атакою. І, ясна річ, не могла лишитися без наслідків.

Одним із таких наслідків стало те, що й досі – по трьох місяцях війни на Донбасі – ніхто з українських журналістів не спромігся не те що відвідати в Луганську і взяти інтерв’ю в одного з найвидатніших українських поетів 20-го століття – Василя Голобородька, а бодай би поінформувати громадськість, чи він там іще живий, чи кудись виїхав, і чи йому нічого не загрожує ( минулого тижня мелькнула піврядочком згадка в «Урядовому кур’єрі», з якої випливало, що таки живий – і, як переважна більшість жителів Донбасу, яких якраз ніхто «не чує», бо їм «вимкнено звук», і ніяка Тальявіні до них не приїде, хоч би скільки вони, важачи життям, чіпляли на себе жовто-блакитних стрічечок, – нікуди з рідного міста не поїхав: що ж, добре знати, спасибі й на тому!). У свідомості пересічного українця (бо саме його представляють ЗМІ) поета Василя Голобородька – нема, «зачищений», вкупі з усім його німим-непочутим – приреченим на мовчазне страждання – українським Донбасом. Зате часу й місця на різної міри витончености філіппіки проти Донбасу, який буцімто «ненавидить усе українське», в інформпросторі й далі з подостатком, тема «не закрита», – і от уже німецькі колеґи переказують мені слова галицької поетки, що «пора вже той Донбас віддати Росії», а австрійське телебачення приїздить розпитувати (для окремого фільму!), чому в нас «тільки в Галичині існує українська культура». (Можна хіба пожаліти тих галичан, які роками радо «таскали набої» для таких «мінометів», не розуміючи, як дешево – всього лише за підігрів «п’ємонтського еґо», за почухане самолюбство! – путінські режисери їх купують і використовують – незгірше, ніж призначених «на м’ясо» озброєних тубільців на «лугандонських» блокпостах.)

Зрозуміло, що в образ «антиукраїнського Донбасу» поет формату Голобородька не вписується («неформат», як кажуть на ТБ українським музикантам!), – як не вписувався він свого часу і в УРСРівські ідеологічні лекала, і тому ні в радянській, ні в пострадянській Україні належного йому місця на літературному Олімпі так і не посів. За його біографією взагалі можна скласти графік українських «свобод» за останні півстоліття: як тільки в Москві заходить «лібералізація» (Хрущов, Горбачов, Єльцин) – Голобородька в Україні друкують, читають, преміюють і визнають за видатного поета; як тільки Москва починає чергову масштабну «спецоперацію із замирення України» – Голобородька звідусюди викреслюють, заганяють у шахту, в робітничий гуртожиток і визнають уже тільки за кордоном (востаннє – в 2010-му, на Болонському книжковому ярмарку, де його дитяча «Віршів повна рукавичка» одержала «Білого крука»). Гадаю, саме час нарешті виправити цю велику історичну кривду в стосунку до так по-шевченківському «архетипально» національного Поета – заодно довівши тим і самим собі, і всьому українському народові, що його інтелектуальна верства – не лише підмет для чужих політтехнологічних маніпуляцій, а має власну суб’єктність. Зокрема і в тому, щоб, як то належить інтелектуальній верстві в кожній європейській нації, самостійно виставляти й боронити національні ієрархії культурних цінностей.

Звідси й моя пропозиція: щоб Український ПЕН-центр ініціював номінування Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Це, зрештою, досконало збігається з нашими статутними обов’язками: адже замовчування – одна з найпоширеніших форм контролю за інформацією, а в цьому випадку контроль здійснює на нашій території ворожа держава, послуговуючись ним як інструментом терористичної війни. Кому ж, як не нам, повертати тепер Донбасу його непочутого Поета?..

Додатковий плюс тут у тому, що кращої кандидатури від України нині взагалі годі шукати – у Голобородька, крім любимої Нобелівським Комітетом дисидентської біографії «ідеаліста в пейзажі століття», є поетичні книжки в якісних перекладах європейськими мовами, є міжнародні відзнаки, а значить, уперше за роки нашої незалежности Шведська Академія отримала б не просто «нове ім’я в списку», як то було з раніше номінованими Ліною Костенко та Борисом Олійником, – а таки реального кандидата для серйозного вивчення (і напевно зраділа б його внутрішній спорідненості з Транстрьомером!). А Україна, своєю чергою, відкрила б, яким дивовижним поетичним голосом, за всі свої німі муки, обдарував її Донбас – цей трагічний український «Гулаг-лайт» (вічно-зяюча, всім нам на пам’ятку, «непромита-знеславлена» рана сталінської індустріалізації!), що з ним його Поет так символічно розділив його долю, – і через ту долю багато що змогла б зрозуміти про себе-сьогоднішню, з того, що їй так довго не давали зрозуміти за гуркотом чужих «інформбатарей».

На цьогорічну номінацію, зрозуміло, вже запізно, а от заходитися коло новорічної – саме впору. Впевнена, що така кампанія, коли до неї належно взятися всім миром, буде мати неоціненну культурно-символічну вагу. Ба більше, вона могла б покласти початок найтруднішому (і, припускаю, найзатяжнішому) етапу нашого визволення: визволенню свідомости українського суспільства від вживлюваних у неї за роки інформаційної окупації, як чіпи, чужих міфів – і наскрізь сфальшованих уявлень про себе самих. Саме за цю – найвитонченішу і найнепомітнішу – форму поневолення (за Мілошем, «поневолений розум»!) Україна й змушена нині розплачуватися такою страшною ціною. Бо коли у висліді багатолітньої повзучої «інформвійни за Новоросію» уже ні донбаський журналіст, ні галицька поетка не асоціюють Луганська з Василем Голобородьком, це означає, що в міста (і цілого реґіону) украдено «культурний паспорт», перетворено на «нічийну землю». І тоді вже обстоювати «паспортну належність» такої землі залишається тільки фізично – людською масою, живою плоттю і кров’ю.

Авжеж, ту багатолітню «повзучу» інформвійну, яка передувала нинішній воєнній агресії, Україна програла путінській імперії «за неявкою», попросту вчасно її не розгледівши, – і в тому, безперечно, є вина інтелектуальної верстви, нас усіх. Нині, коли українці, в т.ч. й призначені на «віддання в Новоросію», вкотре в історії героїчно довели свою готовність ставати в обороні свободи й незалежности своєї країни «живим щитом», прямий обов’язок інтелектуальних середовищ – так само об’єднатися, для повернення країні її потрощеної й закаламученої самосвідомости, без чого жодна військова чи політична перемога ніколи не буде остаточною. Ініціювавши висунення Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури 2015 року, Український ПЕН-Центр міг би стати каталізатором цього процесу. Зрештою, як відомо, дорога в тисячу лі починається з першого кроку.

Щиро сподіваюся, що ця пропозиція знайде у вас відгук і підтримку.

Сердечно,

Оксана Забужко

Оксана Забужко – письменниця

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Оксана Забужко

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG