Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 05:01

Цвіт нації, зів’ялий на Соловках (із архіву Радіо Свобода)


Сандармох, 05 серпня 2012 року

Сандармох, 05 серпня 2012 року

У 1984 році в ефірі українських програм Радіо Свобода звучав цикл «Україна на Соловках», присвячений українцям, закатованим у Соловецькому таборі. Нижче – одна з передач цього циклу.

1935 рік привів на Соловки цвіт української інтелігенції, передусім тих, кого ще не заарештували до вбивства Кірова. У кутку барака, завішеному якимось лахміттям, сидів академік із світовим ім’ям Степан Рудницький. Його знає Європа, його праці з географії видано німецькою та англійською мовами. Але йому приписали націоналізм, тероризм, і шпигунство. Старий академік поволі вмирає за купою подертого лахміття.

А в другому кутку – поет-неокласик, знавець античної літератури, професор Микола Зеров. Це йому, Зерову, – тонкому ерудитові, зосередженому у світі науки й поезії, який у своєму житті не зарізав курки, – приписали, буцімто він хотів продати Україну Гітлерові, зірвати Дніпроелектроцентраль з усіма комунікаціями і підняти повстання проти радянської влади.

А там далі – Олекса Слісаренко. О, він дуже небезпечний, цей український поет і прозаїк! Його критикувала партійна преса. Він, Слісаренко, посмів виступити проти самого Горького, протестуючи проти тези, що, мовляв, твори російської літератури на українську мову перекладати не варто, бо українці, мовляв, розуміють російську мову. І НКВД звернув увагу на Слісаренка. Подбав про його творчість. І визначив, що найліпше місце для творчості письменника – це Соловки.

А в соловецькому ізоляторі вмирає видатний український драматург Микола Куліш. У березні 1932 в газеті «Правда» з’явилася погромницька стаття «Про «Патетичну сонату» Куліша», підписана скромно і зі смаком «українець». Отой псевдонімний українець назвав п’єсу Куліша фашистською, а прихильним до п’єси театральним критикам погрожував за втрату так званої більшовицької пильності. «Патетичну сонату» було знято з репертуару театрів. Це був уже 1932 рік – початок організованого Сталіним голоду в Україні. У 1933-му Кулішеві разом із Курбасом вдається поставити в театрі «Березіль» нову п’єсу «Маклена Граса». Дія п’єси відбувається у Польщі, на тлі економічної кризи.

Але партійне начальство вирішило, що п’єса про Україну, а не про Польщу. І п’єсу заборонили. А потім був розгром театру «Березіль», арешти Курбаса і Куліша. А потім були Соловки – обом.

Останній пункт призначення

О п’ятій ранку гула сирена і конвоїри кричали: Давай! Давай! І в’язні, проклинаючи свою долю, йшли до праці. В подертих бушлатах, у постолах, з лопатами на плечах у каторжанських колонах ішли академіки України. Історик Михайло Слабченко, професор Київського університету, історик України Йосип Гермайзе, історик Матвій Яворський. Історія України на каторзі. Навколо соловецького Успенського собору, кидаючи крихітки хліба чайкам-ненажерам, смутний, мовчазний ходить український поет-неокласик Павло Филипович. Щось пише на клаптиках паперу, плаче і кидає до вогню. Навіть приятелям не показує. Навіщо? Адже ніколи не покине він цієї соловецької твердині.

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Вісла –

Його сховає вічності ріка.

Прощай – неокласичну руку стисла

Після Європ досвідчена рука.

Так писав Павло Филипович у 1936 році. А в 1937-му поета таки стисла досвідчена рука НКВД.

А ось розгублено, з каяттям в очах, ходить драматург, українець із Канади Мирослав Ірчан. У Канаді, в Америці і Західній Європі він агітував за більшовиків, і тисячі українців йому повірили та поїхали в Радянську Україну, щоб там безслідно згинути. Мирослав Ірчан проклинає свою і наївність, і свою долю, і тих, хто його так підло обдурив. А з вудкою біля озера сидить нарком фінансів УРСР Полоз і ловить так званих «чортів» – маленьку, слизьку, непридатну взагалі для їжі, але для в’язнів споживну рибу. Колись Полоз виступав проти уряду Української Народної Республіки, бо йому той уряд здавався надто правим. І він був переконаний, що починається комуністичне царство на землі. І опинився на Соловках.

Соловецьке життя йшло своїм убогим, розміреним порядком. У Соловецькому кремлі, за високим зубчастим цегляним муром, у понурих чернечих келіях сиділи тисячі недостріляних. Більшість із них судила так звана «трійка», звинувативши у контрреволюційній діяльності і шпигунстві. Оскільки Соловки були табором, то всім, хто перебував у кремлі, дозволяли зустрічатися один із одним і ходити подвір’ям аж до головної Північної брами, на якій був зображений архангел Гавриїл.

Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.

(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG