Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 05:09
(Рубрика «Точка зору»)

В Україні – війна. Як і на будь-якій війні, в Україні гинуть журналісти. У Києві їх вбивали і на Майдані, де формально війни не було, але було сильне бажання колишньої влади розігнати протестувальників, застосовуючи до них силу – зброю і сльозогінний газ. Тепер через деякий час організатори вбивств переховуються в Росії. За весь час протестів з Кремля не було ні звуку з приводу гонінь на журналістів. Тоді не було вигідно. Тепер, коли на Сході України йде справжня війна і туди стали приїжджати російські журналісти, реакція Кремля стала набагато жорсткішою. Кремль став закликати до засудження нової влади України, маніпулюючи власною дезінформацією.

За весь час конфлікту в Донецькій і Луганській областях були викрадені й утримувалися в примусовому ув'язненні понад два десятки українських журналістів. Із Москви не було ні слова осуду, жодного заклику звільнити незаконно утримуваних. Ніякої реакції не було і після того, як сепаратисти почали захоплювати редакції газет і телеканалів. Для російської влади це звично: в самій Росії за останні 14 років захоплення, напади і вбивства – норма ставлення влади до журналістики. Поняття «свобода слова» цілком можна замінити на «свобода слова влади».

У ніч на 30 червня в Донецьку загинув оператор Першого російського каналу Анатолій Клян. Сталося це під час захоплення сепаратистами військової частини, і, за свідченням журналіста Орхана Джемаля, те, що сталося, – провина сепаратистів. Вони вирішили зробити «картинку» для російських журналістів, показати, як «солдатські матері» вимагатимуть від солдатів повернутися додому, дезертирувати. Посадили в автобус і повезли до частини. Там їх зустрів шквальний вогонь. Був поранений водій автобуса та оператор, який отримав кулю в живіт.

Звичайно ж, з Москви понеслося – заяви, протести та погрози. Надійшла абсолютно безглузда пропозиція першого заступника секретаря Громадської палати Росії Владислава Гриба – приставити до російських журналістів збройну охорону. «Потрібно забезпечити збройний супровід наших журналістів, тому що це очевидне цілеспрямоване знищення російських журналістів», – вважає Гриб. На його думку, «загибель журналістів на території України стає системою».

Важко собі уявити журналіста з охороною, але російські чиновники, здається, зовсім перестали розуміти специфіку роботи журналістів. Втім, Владислав Гриб не перший, кілька років тому депутат від «Єдиної Росії», в минулому хабаровський журналіст Борис Резник пропонував журналістів озброїти пістолетами. У відповідь правозахисники запропонували владі ретельніше ставиться до розслідування фактів убивств журналістів на території Росії, кількість яких за час правління Путіна перевищила 50.

На війні журналісти перебувають в особливих умовах – вони не захищені ніким. Колись у Центрі екстремальної журналістики ми намагалися написати підручник для репортерів, які працюють у зонах військових конфліктів. Не вийшло: всі професійні журналісти, які пройшли війни в різних регіонах світу, наголосили, що врятувати колег може тільки досвід. Але є непорушні правила, яких дотримуються військові репортери в усьому світі. Не носити військову форму, не мати зброї, не пересуватися на військовій техніці, носити каску і бронежилет. Не завжди рятує і мітка «Преса», оскільки багато учасників конфліктів побоюються розголосу, і напис може стати мішенню.

Ми зібрали всі поради і видали «Довідник для журналістів, які працюють у зонах військових конфліктів», з порадами, як надати першу медичну допомогу, що потрібно знати про використовуване в конфліктах озброєння, який зручний і практичний одяг і взуття використовувати в екстремальних ситуаціях. У довіднику є навіть глава про те, що репортери мають знати традиції та звичаї жителів конфліктних зон. У першу чеченську війну ми видавали журналістам напрокат бронежилети і спеціальні фільтри для очищення води. Якусь кількість життів ми змогли врятувати.

Але журналісти продовжують гинути. На війні кулі та снаряди не відрізняють ні національності, ні державної власності, ні статусу журналіста – пропагандист він чи незалежний. За час конфлікту в Східній Україні загинули вже п'ятеро осіб, четверо росіян та італієць. І ставлення російської влади до всіх смертей було різним, про загибель Андрія Миронова в Москві ніхто не шумів, не погрожував, не протестував. Його доставили в Москву тільки через тиждень, поховали тихо і забули. Тому що він був не пропагандист.

Ставлення до журналістських смертей у Росії завжди було своєрідним. Гинуть багато, по 20–30 осіб на рік, багато вбивств не пов'язані з професійною діяльністю, вони побутові або кримінальні. Країна така – небезпечно жити всім. За час правління Путіна за професійну діяльність вбиті понад 50 журналістів, що ставить Росію на перше місце в скорботному списку тоталітарних держав. І проблема безпеки полягає не в тому, що журналісти стикаються з агресією, а в тому, що влада ці злочини не розслідує належним чином. А в цьому випадку з'являється цілком логічне запитання – чому? І– кому це вигідно?

Замовчування злочинів – тактика влади. Інакше доведеться заарештовувати і судити представників влади, зацікавлених у тому, щоб журналісти замовкли назавжди. Відчувала Аня Політковська небезпеку від влади? Так, і вона мені про це не раз говорила. Побоювалася Наташа Естемірова? Так, і не приховувала. Щороку в Росії відбувається до 150 нападів на журналістів, часто публічно при свідках їх б'ють. Але коли нападає чиновник, представник влади, то зазвичай не порушується кримінальна справа, немає ні осуду, ні вибачень. Безкарність породжує нові злочини, про що міжнародні організації постійно нагадують російській владі.

Кому як не МЗС Росії, зайнятому зараз складанням нових заяв про проблеми російських журналістів в Україні, не знати про внутрішні проблеми у власній країні. Щороку міжнародні організації – від ОБСЄ і Ради Європи до Комітету захисту журналістів та «Репортерів без кордонів» нагадують Сергію Лаврову і Володимиру Путіну, що в Росії журналістам стає працювати смертельно небезпечно. У відповідь – традиційне мовчання. Замість вирішення власних проблем пишуть таке: «В Україні продовжується жорстоке і абсолютно протиправне переслідування російських журналістів».

Українські прикордонники не впустили в країну кілька десятків російських журналістів. Не тому, що хотіли зберегти їм життя, а тому що сучасна російська журналістика перетворилася виключно на пропаганду. Переважна більшість з них їде цілеспрямовано до бойовиків-сепаратистів і робить репортажі про них. У принципі, це справа будь-якого журналіста і його редактора – як, де і навіщо він працює. Але пропагандисти працюють у зоні бойових дій, перебувають серед озброєних бойовиків, по яких веде вогонь українська армія. Що тут МЗС Російської Федерації не зрозуміло?

Ще в квітні, коли українська влада почала видворяти російських журналістів з країни, залунав голос Спілки журналістів Росії. «Це стає якоюсь тривожною закономірністю. Спочатку журналісти «Ехо Москвы» і «Росія-24», тепер Life News. Постійні порушення прав журналістів, неможливість для них виконувати їхній професійний обов'язок, – обурювався Ашот Джазоян. – На секретаріаті зробимо запит до Спілки журналістів України і напишемо лист Турчинову з приводу цієї нетерпимої ситуації. Одночасно підготуємо звернення до Міжнародної федерації журналістів, в якому змалюємо всі випадки порушення прав журналістів в Україні, і лист представнику ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуні Міятович», – сказав Ашот Джазоян.

Дивно, коли про це говорить секретар Союзу журналістів Росії, організації, яка давно перетворилася на напівурядову установу і забула про існування журналістської етики. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоб СЖР зажадав від редакцій телеканалів чи газет припинити маніпулювати інформацією і займатися відвертою пропагандою. Навпаки, я очікую, що на черговому балу преси всі ці «потерпілі журналісти» отримуватимуть премії, а Путін підпише черговий указ про нагородження орденами і медалями.

Загиблий Анатолій Клян, як і багато інших російських журналістів, потрапляли в Україну без проходження прикордонного контролю, тобто, незаконно. Сумніваюся, що про це не знають в російському МЗС і Спілці журналістів Росії. Репортерів посилають як бойовиків, розуміючи, що з ними може трапитися все що завгодно. І щоб потім написати ще пару десятків заяв і протестів, якщо трапиться трагедія.

Коли дописував текст, в інтернеті побачив фотографію – кореспондент РЕН ТВ Денис Кулага стоїть в оточенні луганських терористів. Вони його обіймають, він посміхається. Через деякий час Кулага був поранений. У Росії традиційно сказали, що «в Україні переслідують російських журналістів». І ні слова про те, що він перебував серед людей, яких Кримінальний кодекс Російської Федерації називає «найманцями», тобто, злочинцями. А якби Денис загинув, то оголосили б його новим героєм. І дали б орден. Втім, орден йому напевно дадуть – за поранення. А я б дав звання:«За зраду професії».

Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000–2010)

(Оригінал публікації на сайті Крым.Реалии)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG