Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 19:22

«Коли настане вирішальна година…»


Телетайпістка Радіо Свобода, 1950-і роки

Телетайпістка Радіо Свобода, 1950-і роки

(До 60-річчя Української редакції Радіо Свобода)

Серед ключових тем українських програм Радіо Свобода (тоді ще – радіо «Визволення») у перші роки – політика й історія. Редакція намагалася аналізувати актуальні події у житті радянської України, але на рівні з цим – розповідати про історичну і культурну спадщину українського народу, духовне багатство якого було на багато століть старшим за саму навіть ідею «дружби народів», що втілилася у 20-му столітті.

Починаючи з 16 серпня 1954 року, Українська редакція готувала щоденні 20-хвилинні випуски, які повторювалися 36 разів на добу. Окрім того, двічі на тиждень в ефір виходили годинні програми. Програми починалися і закінчувалися гімном «Ще не вмерла Україна» – композицією, що асоціювалася не з радянськими буднями, а зі славетною історією й культурою України, обнадіювала рядками «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці».

Історія, політика, економіка, блоки міжнародних новин – редакція прагнула порушити якомога більше тем. У перші десятиліття робота радіо зосереджувалася саме на даних із моніторингу радянської і закордонної преси. Були у перших українських передачах радіо «Визволення» – і репортаж із Всесоюзної сільськогосподарської виставки, і розповіді про угорського письменника Артура Кестлера, який побував в Україні у роки Великого голоду, про систему середньої і вищої освіти у радянській Україні, про знищення у 30-х роках представників української інтелігенції.

Серед пріоритетних тем редакції – трагедія Голодомору. Від найперших програм українська служба говорила про події початку 30-х років, як про акцію, сплановану саме проти українців. Перший ефір на цю тему називався «Голод як засіб політичної боротьби у Совєтському Союзі»: радіо «Визволення» розповідало про річницю горезвісного закону «про п’ять колосків». Про те, як радянська влада проводила «систематичне нищення селянства України», як прагнула «позбутися отого «українського питання», що з ним не міг дати собі ради протягом трьох сторіч царський режим».

Багато уваги у редакції приділяли й літературі. Це були не лише рецензії на нові твори українських письменників, видані у СРСР чи за кордоном, але й безпосередні літературні читання у прямому ефірі (пізніше ця традиція поширилася зокрема й на самвидав). У перші роки роботи української редакції на хвилях «Визволення» прозвучали, наприклад, твори Юрія Клена («Попіл імперій», «Прокляті роки», «Україна»), Докії Гуменної («Діти Чумацького шляху»), Івана Багряного («Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Антон Біда – герой труда»).

Зверталися і до «бюрократів»

Обираючи теми, українська редакція намагалася керуватися інтересами якомога різноманітнішої аудиторії. 11 вересня 1954 року, через майже місяць після початку мовлення, редакція зібрала прес-конференцію, на яку запросили діячів української еміграції у Німеччині. У своєму виступі Микола Ковальський сказав про те, що перед редакцією «з самого початку постало питання: до кого саме говорити на Україні?» Він вказував на те, що редакція орієнтується не лише на безапеляційних прихильників тих ідей (позицій, точок зору), які озвучує радіо «Визволення», але й на всіх «партійних», «безпартійних», «бюрократів» і «старшин».

«Доволі важко приготовляти таку програму, щоб була цікавою і рівночасно впливала на всі ці верстви нашого народу. З тієї причини українська редакція приготовила різні сектори радіомовлення в такий спосіб, щоб охопити всі верстви населення», – зазначав Ковальський. Разом із колегами, казав редактор, вони намагалися «обережно розбивати» «готову синтезу», яку, за словами Ковальського, радянський громадянин одержував із державних засобів масової інформації.

На конференції, організованій у вересні 1954 року у Мюнхені, один із присутніх запитав у Миколи Ковальського, чи встановлювалися для нього і його колег якісь обмеження на теми, які може висвітлювати українська редакція радіо «Визволення». «Є два обмеження, – відповів Ковальський. – Не можна викликати міжнаціональної ворожнечі і не можна давати закликів до повстання та явного спротиву, щоб не викликати непотрібні жертви українського населення».

Аналогічні настанови згадував у своїх мемуарах (1999) і багаторічний співробітник Радіо Свобода Джин Сосін: «Наші диктори не мали права підбурювати слухачів до повстання проти кремлівських правителів. Найбільше, що ми могли сказати: «Коли настане вирішальна година», але і в цьому випадку ми – проти «готових рецептів», залишаючи народам Радянського Союзу можливість самостійно вирішувати, як діяти».

Критика з боку еміграції

Ці згадані Ковальським і Сосіном обмеження (які стали каменем спотикання ще під час створення редакції) неодноразово спричиняли критику з боку різних представників еміграції. Один із провідних діячів закордонного представництва Української головної визвольної ради (ЗП УГВР) Мирослав Прокоп у травні 1955 року писав, що на радіо «трудно говорити про українську державу, а навіть про боротьбу за національне визволення». Газета «Свобода» (США), тональність якої щодо радіо «Визволення» разюче змінилася ще протягом першого року існування українських програм, критикувала редакцію за те, що та нібито подає інформацію про події всередині Радянського Союзу під кутом, який суперечить «українським принципам», і, як вважало видання, вигідним росіянам. А в одному з випусків 1959 року у газеті взагалі написали: «Українська програма радіовисильні «Свобода» в Мюнхені не є українською і називатися такою не має ніякого права. Справі визволення уярмленого московським большевизмом українського народу вона не допомагає, а гальмує її».

У 1956 році українська редакція радіо «Визволення» випустила перший збірник матеріалів, що прозвучали у його ефірі за перші два роки існування. Редакція мотивувала публікацію збірника, насамперед, потребою донести свою справу до українців із еміграції. «Впродовж нашої праці ми встановили зв’язок із нашими земляками за «залізною заслоною» і маємо досить доказів, що наше слово доходить на Батьківщину і що там його слухають. Але українське громадянство на еміграції не має змоги слухати наші програми, тому ми хочемо бодай частинно знайомити його з характером і змістом нашої діяльності», – йдеться у передмові до збірника.

Однак у появі цього видання була й інша причина – редакція хотіла дати відсіч вищезгаданим критикам. Працівники українського відділу радіо «Визволення», ймовірно, пов’язували незадоволення еміграції зі своїм політичним минулим, яке, можливо, з позиції еміграційних осередків, накладало на них певний ідеологічний обов’язок. У передмові до першого збірника редакція нагадувала критикам, що частина її співробітників свого часу пішла працювати на новостворену американським комітетом радіостанцію саме за рекомендаціями виконавчого органу УНРади – «щоб у рамках існуючих можливостей дати наш скромний внесок для визволення України від її найстрашнішого ворога». «Наші ідеали і завдання ні в чому не різняться від ідеалів і завдань кожного українського патріота, де б він не був», – наголошували тоді в українській редакції.

Критика діячів УНРади, ймовірно, мала під собою і політичне підґрунтя: у 1955 році еміграційна преса писала про внутрішню кризу всередині цього основного органу Української Народної Республіки в екзилі. Критика полягала зокрема у тому, що Микола Ковальський та Михайло Добрянський – чільні співробітники радіо «Визволення» і на той момент ще члени Українського національного державного союзу – опинилися в опозиції до більшості цього самого УНДС, яка вимагала від виконавчого органу УНРади жорсткішої і радикальнішої позиції «у засадничих справах української закордонної політики». Закінчилося все тим, що УНДС просто виключив Ковальського і Добрянського зі свого складу. Приблизно у той же час від активної діяльності в УНРаді відійшли ще кілька осіб, які також були задіяні у передачах радіо «Визволення». Серед них, наприклад, – Михайло Воскобійник, один із провідних членів Української революційно-демократичної партії, заступник її лідера Івана Багряного. Він віддав перевагу роботі диктором і, зрештою, переїхав із Німеччини до США, де його робота на радіо «Визволення» тривала до 1964 року.

Перші роки діяльності Радіо Свобода, по суті, сформували той дискурс, в якому корпорація (і, зокрема, сама українська редакція) працювала щонайменше до першої половини 80-х років, – критика від еміграції, несприйняття у деяких політичних колах у Вашингтоні і прагнення радянського керівництва заглушити, дискредитувати і, зрештою, знищити радіо.

(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG