Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 16:09

«Позивний Диверсант». Щоденник анексії Криму


Українські військовослужбовці несуть прапори, аеропорт Бельбек, Крим, 4 березня 2014 року

Українські військовослужбовці несуть прапори, аеропорт Бельбек, Крим, 4 березня 2014 року

Важливо не забути людей, які залишилися у Криму, зазначає Клавдія Буквич, режисер документального фільму про анексію Криму «Позивний Диверсант». Знімальна група потрапила до АРК тоді, коли проросійські сили захопили контроль над півостровом. Найбільше розчарування авторів стрічки – ті українські військові, які говорили спершу про вірність, але згодом присягнули на вірність Росії.

Чи плануєте ще повернутися в Крим?

– Якщо буде потреба, то як інформаційні диверсанти (як ми самі себе називаємо) обов’язково поїдемо в Крим знову.

Коли і як знімали фільм?

Знімалося все на межі якогось психологічного зриву, багато кадрів знімалося просто, коли маєш вільну хвилину і бачиш, що за тобою просто ніхто не стежить

– Ми були в Криму в березні близько 2 тижнів із 6 до 16 березня. Дуже багато відеоматеріалів, які ми знімали (і художник Sociopath і я) було втрачено. Бо коли ми їхали назад, ми боялися, що це буде небезпечно – везти з собою велику кількість небезпечних (як місцева самооборона могла їх ідентифікувати) відео. Знімалося все на межі якогось психологічного зриву, дуже багато кадрів знімалося просто, коли маєш вільну хвилину і бачиш, що за тобою просто ніхто не дивиться, не стежить. Бо ця кримська самооборона, кримські люди, які там ходили, вони бачили, що ми відрізняємося від них.

Як казала Міріам Драгіна в фільмі, ми навіть ззовні відрізнялися, бо ми були, як каже Міріам, як мінімум з інтелектом на обличчі. І тверезі вона каже. Хоча переважно нетверезі були саме самооборнівці. І козаки ці кубанські.

Коли були ми там, у нас основна мета була допомагати військовим

Ми не ставили собі за мету робити фільм. Але, коли ми повернулися, то психологічно зрозуміли, що маємо показати, що в нас є. Принаймні, з того що залишилося. Коли були ми там, у нас основна мета була допомагати військовим. Їздили по військовим частинам, наскільки це можливо було. З багатьма офіцерами зустрічалися в Севастополі, в Сімферополі. Розвозили стрім-пакети, обладнання для онлайн-трансляцій у військові частини в Криму.

– Про що фільм?

– Це фільм-надія. Просто фільм про те, що ті всі люди, які там лишилися (про це говорив у фільмі соціальний художник Sociopath)... ми мусимо про них згадати. Ми, держава, активісти мусять робити все, щоб ці люди почувалися там в безпеці. Ми хотіли про людей згадати, поділитися тим людським, що було в Криму, попри всю складність ситуації.

У стрічці постійно чуєш думку, що Крим здали. Ти сама так вважаєш?

Позиція влади була така: ми мовчимо і нічого не робимо

– Звичайно. Я вважаю, що після тих революційних подій ми були не готові акумулювати сили і боротися і дати відсіч тому, що відбувалося в Криму. Позиція влади була така: ми мовчимо і нічого не робимо. Маючи в Криму зброю, силу, людську, військову, якісь важелі впливу, навіть на державному рівні можна було щось зробити. Можна було хоча б не допустити блокування частин, швидше відреагувати на всі ці закони і так далі.

Чому ця здача відбулася – лише тому, що керівництво України було не готове?

– Причина, мені здається, трохи глибша. Крим завжди був, на жаль, придатком. Там, коли їдеш, ходиш, нема нічого українського, окрім якийсь зрідка плакат українською мовою соціальний. Все решта там проросійське і російське. Ніякої ідеологічної роботи не проводилися. Кримчани в розмові не ідентифікували себе з Україною як з державою, в якій вони живуть.

Війна почалася на побутовому рівні вже: коли сусід сусіда здає

Після їхніх висловлювань складалося враження, що вони навіть не поважають ту країну, в якій живуть. Хоча здається, що молодь все-таки має якусь повагу, але її ніхто не слухає. З молодшими ми спілкувалися. Навіть могла би відбутися зустріч із людьми, які в основному користуються соцмережами, це активна молодь, вони налаштовані проукраїнськи. Але психологічний тиск був таким, що вони відкрито не могли виражати це. Вони просто боялися психологічно, не показувалися ніде, просто переживали. Боялися, що сусіди щось не так подумають. Війна почалася на побутовому рівні вже: коли сусід сусіда здає.

– Як змінилося ставлення до героїв фільму – військових – протягом кількох місяців?

– Змінилося ставлення. Перше, коли ми з художником Sociopath потрапили в частину в Бахчисараї, нам дуже яскраво запам’ятався комбат, який говорив, що вони будуть стояти до останнього. І коли в процесі роботи над фільмом виявилося, що вони перейшли на російську сторону, було велике розчарування. Дуже багато розчарування після цієї кримської історії. Люди вибирали, де їм буде краще, де їм буде комфортніше. Називати їх зрадниками – це дуже голосно. Вони були людьми, які діяли відповідно до своїх моральних якостей. Особисто я, особисто Sociopath – ми перейшли через таку душевну плеяду розчарувань.

– А тепер ви з військовими підтримуєте контакт?

– Моряки з тральщика «Черкаси» і «Генічеськ» (ті, що трималися до останнього, яких штурмували – ред.) поїхали на південь служити далі. Вони за Україну, підтримують її, розуміють ту всю ситуацію. Розуміють, що підтримки від держави потрібної нема. Але вони продовжують служити.

– Міністр оборони Валерій Гелетей нещодавно заявив, що Україна проведе парад перемоги в українському Севастополі. Є у вас оптимізм щодо майбутнього Криму?

Це буде дуже болісний і довгий процес, коли ми будемо юридично і фізично повертати Крим в Україну

– Чесно кажучи, оптимізму щодо заяв політиків майже немає. Ми чули президента, який говорив, що АТО закінчиться за лічені години. Але ми маємо ситуацію, коли понад 200 наших військових перейшли на той світ. Тому я не вірю в те, що ми зробимо там парад. Це буде дуже болісний і довгий процес, коли ми будемо юридично і фізично повертати Крим в Україну.

Але має бути механізм не тільки фізичного і юридичного повернення, скільки морального

Але має бути механізм не тільки фізичного і юридичного повернення, скільки морального. Бо та територія дуже «зболена» тим, що робила Україна 20 років, як вона поступила в такий критичний для Криму момент.

Треба тримати з людьми тими зав’язок, чисто людський, не забувати про цих людей. Держава має вибудовувати якісь механізми підтримки цих людей. Зробити все, аби підтримувати їх морально і матеріально, щоб ми не бачили тиску на них. Бо дійсно ФСБ-шники за ними вже полюють через українську мову. Щоб забезпечити права на їх існування і мінімальну безпеку.

– Що говорити людям, які ще вагаються між Україною і Росією?

Найперші меседжі мають бути ті, які нам народила Революція Гідності

– Я може скажу дуже особистісно, але я вважаю що найперші меседжі мають бути ті, які нам народила Революція Гідності. Це має бути переосмислення своїх людських якостей і свого способу життя. Тут не йде справа Україна чи Росія. Тут іде справа: або ти хочеш бути людиною, яка відповідає за свої дії і має свою систему цінностей і вірить в неї, або ти будеш бовтатися туди-сюди як ручка в стакані.

  • 16x9 Image

    Марічка Набока

     У 2004 році закінчила Український гуманітарний ліцей КНУ ім. Тараса Шевченка. У 2010 отримала диплом магістра журналістики Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка. Має публікації в газеті «Громадський захисник», журналах «Книжник-review», «Київська Русь» та інших виданнях. Працювала в програмі «Підсумки» на телеканалі Ера. На Радіо Свобода – з 2007 року. Коло професійних зацікавлень: права людини, українська культура, волонтерський рух.

  • 16x9 Image

    Андрій Баштовий

    Журналіст Радіо Свобода
    !function(d,s,id){var js,fjs=d.getElementsByTagName(s)[0];if(!d.getElementById(id)){js=d.createElement(s);js.id=id;js.src="//platform.twitter.com/widgets.js";fjs.parentNode.insertBefore(js,fjs);}}(document,"script","twitter-wjs");
    Andrii Bashtovyi | Створіть Свою Візитку

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG