Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 16:11

Українців від росіян відрізняє відсутність імперськості


Президент Росії Володимир Путін

Президент Росії Володимир Путін

(Рубрика «Точка зору»)

Військові дії Російської Федерації в Україні по-суті є війною імперської Росії і козацької України. Адже, як показали результати двох Майданів, Москва не здатна за допомогою своїх ставлеників зломити демократичний дух українців і примусити їх стати рабами путінської неоімперії.

Путін ніяк не хоче зрозуміти того, що Україна – це не Росія. Російське населення за своєю природою є інфантильним. Воно віддає всі владні повноваження наверх і чекає від влади виконання своїх бажань.

Росія за своєю ментальністю подібна тій жінці, яка хоче вдало вийти заміж, слухатися чоловіка, бути покірною і слугувати йому.

Хоча швидше Росія схожа на покинуту стервозну жінку, яка метається між агресією, істерикою і стокгольмським синдромом. Україна ж навпаки, більше нагадує Італію з її нескінченними прем’єрами і політичними розбірками.

«Розлучення» України і Росії було неминучим просто тому, що вони дуже різні за своєю суттю. Проте, головна відмінність між українцями і росіянами – це відсутність в українців імперськості. І, як наслідок цього – те, що, на відміну від росіян, українці не визнають за владою права гнобити себе в ім’я великих фіктивних звершень. Саме тут основна головна відмінність у свідомості Україна-Росія, Європа-Азія.

Ще одна суттєва різниця між українцями і росіянами у тому, що для перших людське життя має велику цінність. Насильницька смерть десяти людей в Україні – це національна трагедія, сотня трупів для Росії, іноді, навіть не привід для новини на передовиці.

Українці більш політично зріла нація, ніж росіяни

Також різниця у тому, що коли Єльцин поставив в Росії Путіна своїм президентом-наступником, ніхто і й не пискнув. А в Україні, коли Кучма захотів поставити Януковича, відбувся перший Майдан.

У Росії Путін може легко й дерев’яного чоловічка Піноккіо призначити на певний час президентом, і всі будуть шукати у нього мізки, нові ідеї і свіжі політичні віяння. В Україні президента вибрали місяць тому і не можна сказати, що йому вдалося опинитися поза полем критики.

Можна констатувати, що зараз українці куди більш політично зріла нація, ніж росіяни. Але це визрівання відбулося за короткий проміжок часу, переважно за останні десять років після Помаранчевої революції.

Бо якщо росіяни в 2000 році повірили у те, що КГБіст Путін найкращий для них вибір, то не варто забувати того, що і українці в 1991 році, у своїй переважній більшості, віддали перевагу комуністу Кравчуку, а не дисиденту й інтелектуалу В’ячеславу Чорноволу.

Як показали останні події, імперськість росіян явище майже невиліковне. Тому й так легко російському «лідеру» вдалося запустити ідеї православно-шовіністичної імперськості у війні з Україною.

Ненависть до України стала чимось на зразок загальнонаціонального вірування. А антиукраїнськість весь час підживлюється за допомогою телебачення і адміністративного ресурсу.

При цьому, в підтримці цього настрою, враховано досвід радянської пропаганди, котра свого часу повністю провалилася. Нинішня пропаганда менш нав’язлива і побудована, в великій мірі, на рекламних технологіях – на підсвідомості і сублімації.

Путін став такою ж символічною постаттю, як мумія Леніна в СРСР

Путін – це дзеркальне відображення характеру більшості російського народу. Народ в Путіні бачить себе. Тому що Путін і є той «середньостатистичний росіянин». Це як той дракон якого, щоб убити, потрібно спочатку вбити себе.

Наразі Росія – це не Пушкін, не Лермонтов чи Лев Толстой. Вони нічого не визначають, бо тоталітарній імперській матриці потрібні лише як приправа до патріотичного гарніру.

Тому сподіватися на те, що Путін сам добровільно здатен відмовитися від запущеної ним неоімперськості – просто наївно.

При цьому, він для багатьох російських громадян сьогодні став такою ж символічною постаттю, як мумія Леніна в часи Радянського Союзу.

Ідеологи доктрини новітньої імперськості в Росії вживлюють у свідомість народних мас постулат, що ідеї Путіна (як і він сам), будуть жити вічно.

На жаль, значна частина росіян, котра зомбована телебаченням, не здатна побачити, що їх непомітно, але впевнено ведуть до катастрофи. А розплачуватися по чужим векселям, як завжди, буде народ.

По-суті, путінізм – це сучасний ленінізм-сталінізм, але його великодержавний шовінізм загорнутий в обгортку російського православ’я.

Крім того, Путін, як до нього – каудильйо Франко, – зробив ставку не на кращі, а на гірші, маргінальні риси російського народу – нетерпимість, агресивність, схильність до мракобісся, шовінізму і великодержавної імперськості.

І саме їх він проголосив найбільш позитивними. Банально, цинічно, але дієво. Це приблизно так, якби сказати безграмотній людині, що їй необхідно терміново вчити орфографію, – вона образиться. А якщо сказати, що безграмотність – це її унікальна гідність, котра виокремлює її серед грамотних і підносить над ними, – зрадіє.

Правда, писати грамотніше не стане. Але тут-то і криється тонка різниця між патріотизмом і «путріотизмом».

Але Путін і путіністи – це ще не вся Росія. Адекватних людей небагато, але вони є. Проте їх ніхто не хоче чути.

Реально виправити зараз ситуацію в Росії зсередини поки що неможливо. Тепер путінський режим розігрує свій останній козир – національну карту.

Імперська істерія – ознака безсилля Москви

Суть режиму путінізму найкраще розкриває той факт, що рік тому в Пермі помпезно «відзначили» 75-річчя Усольлага. А для будь-якої людини, котра знайома з історією репресій, це звучить так само дико, як, наприклад, ювілей Бухенвальда.

Тому санкції світової спільноти просто необхідні Російській Федерації, щоб протверезити людей. Народ одного разу зрозуміє всю мерзенність цього режиму.

Росіянам ще належить побачити таку оборотну сторону влади, що навіть засліплені любов’ю до Путіна «кримлівці» швидко протверезіють і прозріють. Навіть ті, хто найбільше кричав «ура» і славив диктатора.

У першу чергу, будуть проклинати його холуї, які нажилися на обмані свого народу і на його бідах: чиновники та начальники, силовики та інші поліцаї і лизоблюди режиму. Проклинатимуть, щоб самим уникнути відповідальності перед російським народом і світовим осудом.

Водночас, росіяни – це нація, яка починає об’єднувати свої зусилля лише в екстремальних ситуаціях. Потрібні завоювання Сибіру чи анексія українського Криму, щоб росіяни почали нормально функціонувати. Щось на зразок породи дерев, яким для того, щоб пробитися, необхідна лісова пожежа.

Без екстремального навантаження, в тиші і відносному спокої, ця нація починає чахнути. І якщо раніше це в’янення обов’язково було автоматично приписано діяльності ворога – Америки, то тепер з’явився ще один, набагато менший ворог – Україна.

Ця Путінська ненависть має тверду віру – саме Америка винна у всіх наших нещастях, і потайки намагається задушити Росію.

Україні ж Кремль закидає інші претензії. Україна своїми злісними цілями переписує історію Другої світової війни, по вулицях Києва бродять озброєні бандерівці, та й взагалі українці весь час тільки й роблять, що вигадують всілякі жахливі підлості, щоб тільки насолити Москві.

Усе це – не що інше, як патологічне бачення оточуючої картини світу. Але, за визначенням, це щось страшніше, ніж просто патологія.

У випадку з Росією, це не що інше, як працююча система, яка виробилася в процесі еволюції. Система, миттєво мобілізуюча свої сили у разі «лісової пожежі». Тому знищити чи викорінити цю систему, можливо лише у випадку тривалої відсутності самої «пожежі».

Запущений Путіним черговий сплеск російської імперськості – це не лише намагання показати усьому західному світу на прикладі України, що Росія буде робити на міжнародній арені усе, що тільки їй заманеться.

Путін вдався до цього не через надмірну силу, а через безсилля. Коли держава Росія має величезну кількість ядерної зброї, але при цьому не здатна забезпечити своєму населенню гідне життя. Тому путінський останній аргумент – погрожувати всьому світу.

Подібна історія спостерігається і в Північній Кореї, коли місцеве керівництво пригрозило світу в разі ненадання Пхеньяну продовольчої допомоги запустити ядерні ракети. Але намагання когось налякати – це ознака слабкого і убогого...

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Віктор Каспрук – політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2300 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG