Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 16:30

Вдруге за сто років Росія лікує українців від москвофільства


Президент Росії Володимир Путін

Президент Росії Володимир Путін

(Рубрика «Точка зору»)

Цими днями народи Європи відзначають соту річницю початку Першої світової війни. Вшановують пам’ять полеглих. Чимало було їх і серед українців, які воювали по обидва боки фронту. Стріляв брат на брата. Окупувавши влітку 1914 року Галичину, росіяни, спираючись на п’яту колону щирих галицьких москвофілів, серед провідників яких було і чимало спритних «рубльофілів», у кінцевому результаті вилікували західних українців від москво/русофільства.

В соту річницю початку Першої світової війни ватажки Кремля на чолі з президентом Росії Путіним, самі того не усвідомлюючи, на Донбасі лікують багатьох національно дезорієнтованих українських громадян від совкового мислення та радянсько- і русофільства.

Зі вступом російських військ до Галичини, 21 серпня 1914 року вони зайняли Львів – головнокомандувач російської армії великий князь Микола Михайлович оприлюднив маніфест, в якому, серед іншого, мовилося: «Хай не буде більше під’яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила та Романа, скинувши ярмо, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь своєму помазаннику, імператору всієя Русі Миколі Олександровичу, завершити справу великого князя Івана Калити».

Хворобливим «колекціонерам» чужих земель непощастило! Микола Другий не завершив діло Івана Калити. Більшовики царя розстріляли, а російські «істинноправославні» нащадки згодом оголосили його «святим». Галичина не стала частиною «нероздільної великої Росії». Все свідчить про те, що нині, сто років пізніше, в історію, як «збирач землі російської», не увійде і Володимир (несвятий) Путін...

Про Галичину як «исконно русскую землю» висловився 1914 року також новопризначений з Петербурга російський губернатор Галичини Олексій Бобринський. Перед представниками львів’ян він заявив, що Східна Галичина й Лемківщина є частинами єдиної Великої Русі і що в цих землях корінне населення завжди було російським. Тому тут і устрій повинен ґрунтуватися на російських засадах. Передбачалося запровадження російської мови та права.

Весною 1915 року серйозність російських планів мав підкреслити й візит самого царя Миколи Другого до Львова. Проте вже восени 1915 року авантюра в Галичині безславно закінчилася. Росіянам довелося відступити на Схід.

«Бєлый Царь», на якого, принаймні від 1848 року, надіялася частина галичани, не покарав «наглих поляків», не прогнав «жадібних євреїв» і не відібрав землю у панів, щоб її роздати селянам.

Звісно, москвофільство в Галичині не виникло на порожньому місці. Його плекано-леліяно в петербургських кабінетах, як мінімум, від 1849 року, коли російська армія перейшла Карпати, щоб допомогти Габсбургам придушити угорську революцію і зберегти цілісність Австрійської імперії.

Головно причиною піти на допомогу Австрії було, як висловився Микола І в березні 1848 року, – рішуче перешкодити виникненню окремої самостійної держави в Галичині.

«Якщо мало б до цього дійти, я захоплю Галичину, бо ця територія може бути лише австрійською або російською», – заявив цар Микола Перший.

Моквофіли – «рубльофіли»

Якщо присутність російських військ у Галичині й на Закарпатті 1848-49 років посилила там москвофільський рух, – надію на «Білого царя визволителя», то окупація західноукраїнських земель 1914 року сприяла вилікуванню галичан від москво/русофільства.

Не допомогли російській владі і щедрі субсидії галицьким москвофільським осередкам. Починаючи від 1909 року міністерство внутрішніх справ Росії перераховувало в Галичину щороку 60 тисяч рублів і додатково 25 тисяч – від міністерства фінансів. А для новоствореної тоді реакційної львівської газети «Подкарпатськая Русь» окремо надавалася підтримка на суму 14 тисяч рублів. В підсумку – 99 тисяч золотих царських рублів щорічно. Було, отже, з чого жити галицьким моквофілам – «рубльофілам». Не диво, що вони розповсюджували гасло: «ми не русини, а настоящие русские». Тверде «ядро» москвофілів напередодні вибуху війни переїхало до Російської імперії, щоб там готувати ґрунт для «визволення». У серпні 1914 року в Києві вони заснували «Карпато-русский освободительный Комитет».

В окремому зверненні «Комітет» закликав «Многострадальный Русский народ Галицькой земли», щоб він молитвами зустрічав православне російське військо і щоб «несчастный русский галичанин» у лавах австрійської армії кидав зброю і піддавався православному війську...

За гроші з Петербурга київський «Комітет» оперативно підготував видання довідника під назвою «Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние, в связи с национально-общественными настроениями». Публікація призначалася для офіцерів російської армії. Це була кульмінація діяльності під час війни «потужної армії» москвофілів. Тим часом національно свідома українська громадськість Галичини в той час почала формувати національний легіон «Січових стрільців» із чоловіків, яких не призвано до австрійської армії. Відень дав дозвіл набрати до легіону 2,5 тисячі добровольців. А зголосилося їх 28 тисяч!

Згаданий Довідник подавав детальні інформації про місцевості, в яких активно діяли москвофільські організації та навіть прізвища їхніх провідників і членів у Галичині/Лемківщині й на Буковині. Публікація потрапила в руки австрійцям. Для них це була знахідка! Військові картографи австрійської армії виготовили на основі довідника докладну мапу, на якій позначили всі осередки москвофільства.

Розпочалася нагінка на всіх запідозрених галичан (включно з Лемківщиною) та буковинців, яких автоматично потрактовано колаборантами російських окупантів. Завдяки місцевій адміністрації – здебільшого полякам – полювання на москвофілів у Галичині перетворилося і на переслідування свідомих українців без огляду на «фільство» чи партійну належність.

Талергоф

Австрійські репресії в Галичині під час Першої світової війни мають збірне трагічне поняття – Талергоф. Це концтабір в Австрії, який, на думку істориків, був першим європейським «концтабором» у сучасному розумінні.

Російські «патріотичні» дослідники твердять, що в Талергофі закатовано десятки тисяч осіб, однак австрійська статистика свідчить про інше. Під кінець 1914 року в цьому концтаборі перебувало приблизно 8 тисяч заарештованих. З початку війни і до 1916 року через концтабір Талергоф, згідно з австрійськими даними, пройшло приблизно 14 тисяч осіб. Офіційно зареєстровано 1767 загиблих. Можна припускати, що ця цифра була більшою, та це аж ніяк не 60 чи 80 тисяч репресованих і не десятки тисяч закатованих австрійцями москвофілів, як це твердять «патріотичні» дослідники московського табору.

Прозріння

Український історик Ярослав Грицак підсумовує: «Війна справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема вона сильно зактивізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості».

Російський філософ родом із Києва Микола Бердяєв, вигнаний Леніним в еміграцію, згодом написав, що російська політика в Галичині під час Першої світової війни аж ніяк не зміцнювала велич Росії та її престиж. Навпаки, вона сприяла «посиленню українських сепаратистських настроїв».

Цього року в березні у Криму, а відтак і на Донбасі було чути вигуки деяких місцевих мешканців: «Рассия, Рассия», якими прикликано «братню допомогу» зі Сходу проти «фашистів» та «бандерівців». Нині в обличчі терористичного шабашу путіністів, стоячи біля руїн своїх будинків і квартир, знищених шкіл і лікарень, народ ридає. На Донбасі повторюється літо 1914 року, коли москвофіли в Галичині переконували себе і всіх навколо: «ми не русини, ми настоящиє русскіє», і вітали російських окупантів. Через рік, восени 1915 року, коли «визволителі» зі Сходу покинули Західну Україну, ніхто за ними не плакав. Всі збагнули «привабливість» російських порядків.

Так буде незабаром і на Донеччині/Луганщині. Населення індустріального Донбасу пригадає й усвідомить слова Тараса Шевченка про те, що їм «довелось запить з московської чаші московську отруту!».

Іван Гвать – дослідник, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG