Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:05

Кадрова політика яскраво характеризує сутність будь-якого режиму. Досить лише проаналізувати кадрові призначення, щоб усе стало зрозуміло з тим, хто саме прийшов до влади і чиї інтереси представляє. Виходячи зі знання того, хто призначався здебільшого керувати в Україні відомствами, можна відносно непомильно визначити ступінь незалежності, суверенітету й міжнародно-правової суб’єктності Української держави.

Ідеться не лише про громадян Російської Федерації, що керували тут міністерством оборони, СБУ, МВС, розвідувальними структурами за часів Януковича, навіть не присягнувши на вірність українському народові, йдеться про загальний напрямок у кадрових питаннях, починаючи з каденції президента Леоніда Кравчука. Вже тоді люди патріотичні розглядалися як небажані (хоча Кравчук на хвилі національного ентузіазму мас певний час був змушений з ними примирятися), незручні, яких намагалися замінити на антиподів, на людей-флюгерів, здатних коливатися разом із коливаннями «генеральної лінії» чергового начальника головного кабінету країни на вулиці Банковій.

Промосковські настрої, на відміну від українського патріотизму, не вважалися перешкодою для кар’єри у вищому керівному апараті України. Патріотів більш чи менш швидко позбавлялися. Пам’ятаю, як перший начальник управління виховної роботи ЗСУ генерал-майор Володимир Мулява запитував офіцерів ЗС колишнього СРСР, які виявляли бажання служити в українському війську: «Чи будеш захищати Україну від Росії?» О, яке ревіння, яке шалене обурення звучало в ліберально-москвофільських виданнях, мовляв, це ж печерний націоналізм і русофобія, як можна про таке запитувати? Однак події 2014 року в Криму і Донбасі показали, що Мулява вчиняв як мудрий, далекоглядний і відповідальний державний діяч. Адже деякі офіцери ЗСУ зрадили присягу, мотивуючи свою зраду саме небажанням воювати проти Росії…

Мулява недовго керував виховною роботою в українському військовому відомстві. А невдовзі відправили в запас і першого міністра оборони країни генерал-полковника Костянтина Морозова за протест проти здачі Кравчуком позицій України в Криму. Потім у цій царині все стало набагато гірше.

Які кадри все вирішують?

Хоч би хто це сказав: «Кадри вирішують все», але заява є абсолютно правильною. Дійсно, керівники від найнижчих до найвищих здатні забезпечити як успіх справи, так і її провал.

Коли ми сьогодні говоримо про величезні проблеми, що виникли (звісно, не сьогодні, і не вчора, а значно раніше) на Південному Сході, то треба розуміти, що чималою мірою їх створено зусиллями місцевих кадрів районної, міської і обласної ланки у співпраці з донецьким олігархічним паханатом та його київським відгалуженням, що сидить у Верховній Раді.

Всі 23 роки незалежності на сході і півдні України центральна влада на керівні посади призначала майже виключно промосковську публіку, що сіяла в масах москвофільство та ностальгію за СРСР. Український патріот у державній адміністрації Донецької, Харківської, Дніпропетровської областей, міста Севастополя – явище таке ж часте, як злива в пустелі Сахарі. А якщо такі діячі там і траплялися, то мусили переховуватися в глибокому підпіллі. Центральна влада смертельно боялася працівників, яких можна було запідозрити в «націоналізмі». Московська агентура, натомість, її не лякала.

Така кадрова політика дуже показово характеризує саму ту владу в центрі. Вона шукала і призначала в регіонах кадри, подібні до неї самої. Так було за Кравчука, який ще напередодні референдуму 1 грудня 1991 року пообіцяв чиновникам: «Усі залишаться на своїх місцях!» (і такі залишилися!), так було за Кучми (який наївно намагався «українізувати» московського мера Лужкова, всіляко йому догоджаючи нагородами і преференціями), так було за Ющенка, який не провів жодних кадрових ротацій в політичній вотчині Януковича, вважаючи за краще «домовитися». Кучма свідомо заплющував очі на лужковську креатуру в Севастополі, дозволяючи відкрити в українському місті цілу купу філій російських вишів і шкіл. Тож ґрунт для «зелених чоловічків» готувався давно…

А донбаська номенклатура в абсолютній більшості приєдналася (відкрито чи приховано) до сепаратистів і терористів. Однак вона щиро сподівається, що й після визволення донбаських міст і районів знову, як і раніше, залишиться при владі, знаючи, що навіть у новому керівництві в Києві сидять «соціально близькі» їй сили, які страшенно (як і ця номенклатура) бояться проукраїнських діячів Донбасу.

Чи відбудеться кадрова революція?

Якщо українська армія визволить весь Донбас, то таке визволення нічого не буде варте, якщо там залишиться попередня влада. Справді, що змінила б американсько-англійсько-французька окупація Західної Німеччини в 1945 році, якби владу там продовжували б здійснювати нацистські райхсляйтери, ґауляйтери і блокляйтери?

Знову робити в Донбасі ставку на діячів Партії регіонів, КПУ, підлеглих Ріната Ахметова й Олександра Єфремова (чи їхніх бізнес-конкурентів), на таких міських голів як прикрозвісно-карикатурна Неля Штепа у Слов’янську – означає проводити політику національного самогубства України. Найдурніше – це спробувати знову «домовитися» з антиукраїнською, промосковською місцевою верхівкою. Навіть якщо дати їм можливість безкарно красти за лояльність до Києва (так робив Кучма, так робив Ющенко), Кремль завжди зможе запропонувати їм більше.

Треба нарешті повернутися обличчям до постійно зневажених офіційним Києвом місцевих українських патріотів, частина яких нині воює за Україну в батальйонах «Донбас», «Айдар», «Азов», «Артемівськ» і т.д., частина переховується в Донбасі від терору, а частина рятується в інших регіонах України.

Патріоти на місцях центральну владу ніколи не цікавили, вона це пояснювала тим, що, мовляв, вони слабкі й невпливові. Вони були такими саме через ігнорування Києвом. Промосковські сили, приміром, у Криму, завжди були сильні не самі по собі, а завдяки потужній підтримці Москви. Коли Москва про них забувала в силу власних гострих проблем (це дуже рідко, але траплялося), вони демонстрували феноменальну нікчемність («зелені чоловічки» тому й з’явилися на півострові, що в Кремлі чудово розуміли, що всі ці Аксьонови, Константінови і Цекови самі ні на що не здатні). Українські патріоти, жителі Донецької і Луганської областей, є найкращим кадровим резервом для тамтешніх районних, міських і обласних органів влади, для місцевих структур СБУ і МВС. Попередня місцева влада здатна лише зраджувати Україну та загравати з терористами, що вона вже продемонструвала.

На загал, це непомильний політичний індикатор: якщо Київ почне на керівні посади в регіонах призначати українських патріотів, це означатиме, що сама центральна влада нарешті стала патріотичною.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG