Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 19:19

70 днів у катівнях полковника Гіркіна (Стрєлкова)


Ігор Стрєлков цілує ікону, 10 липня 2014 року

Ігор Стрєлков цілує ікону, 10 липня 2014 року

Київський театральний режисер Павло Юров і художник Денис Грищук 70 днів провели в заручниках у сепаратистів у Слов’янську, якими командував російський полковник Ігор Гіркін (Стрєлков), так званий «міністр оборони» угруповання «ДНР».

Павло – уродженець міста Антрацит Луганської області, Денис народився в Донецьку. 25 квітня дорогою з Донецька до Києва вони вирішили заглянути в Слов’янськ і подивитися, що відбувається в місті, захопленому сепаратистами. Необережно сказане слово призвело до того, що їх схопили підручні Пономарьова – у той час так званого «народного мера» (пізніше Стрєлков його арештував), затягли в захоплену будівлю СБУ і почали бити.

У підвалах СБУ, а потім СІЗО міськвідділу міліції, Павло та Денис залишалися до звільнення Слов’янська українськими військами. Весь цей час про їхню долю нічого не було відомо. Лист із проханням їх відпустити підписали російські театральні діячі – Євген Миронов, Ксенія Раппопорт, Олександр Калягін, Валерій Фокін, Михайло Пореченков, Кирило Серебренніков, але їхні звернення, як і багато інших, залишилося без відповіді.

Зараз Павло та Денис проходять у Києві курс психологічної реабілітації й відновлюють здоров’я. На Павла чекає операція – в підвалі СБУ йому зламали ніс.

Павло Юров і Денис Грищук розповіли Радіо Свобода про те, як коротка подорож до Слов’янська обернулася жахіттям, що тривало понад два місяці.

Денис Грищук

Денис Грищук

Грищук: Все почалося в кафе, куди ми зайшли поїсти. Там були журналісти та місцеві жителі. Ми дивилися новини на планшеті, і жінка запитала, які новини. Ми їй відповіли. Можливо, щось сказали, що видало нашу прихильність єдиній Україні, вже не пам’ятаю. І вони почали на нас кричати: «бандерівці». Ми їм показали паспорти, сказали, що ми мешканці цього регіону. Вони сказали, що ми їх купили, кричали на нас. Ми зібралися і пішли. Метрів через триста підійшли люди зі зброєю, сказали, що ми затримані за наказом «мера», і відвезли нас в СБУ. До 9 травня тримали нас в СБУ, в підвалі, а потім перевели в ізолятор тимчасового утримання.

– Вас підозрювали, як і всіх, що ви учасники «Правого сектора» або якісь шпигуни з Києва? Часто допитували?

Грищук: Вони по-різному це називали: «Правий сектор», координатор Майдану. Знайшли у мене відео з Майдану, коли він тільки починався, листопад-грудень. Знайшли один контакт у телефоні харківського Євромайдану – це їх дуже обурило. Вони бачили шпигунів абсолютно в кожному, хто не був із ними. Навіть тих, хто був у них, підозрювали. Кругом вороги, кругом «правосеки», кругом майданівці; зараз бандерівці прийдуть, нас усіх повбивають. Один раз, 26 квітня, допитали мене, я їм розповів усе, що знав. Вони пішли перевіряти інформацію, нічого не знайшли, мабуть. Більше вони мене ні про що не питали.

– Ніяких контактів із родичами, з близькими вам не дозволяли? Чому? Просто з садизму або у них були причини?

Грищук: Ні, категорично вони стояли на цьому питанні. Ми просили їх неодноразово хоч якось зв’язатися, вони говорили, що вам заборонено: комусь можна, а вам не можна.

Павло Юров

Павло Юров

Юров: На третій чи четвертий день ми хотіли передати записку своїм близьким: товариша одного мали випустити, ми йому дали номер телефону, щоб наші друзі попередили рідних, що ми в порядку і перебуваємо в СБУ. Охоронці дізналися, нас потім 12 годин за це били. Вони дуже багато вигадали шпигунських пристрастей, ігор. Хтось боявся, що ми дійсно з кимось пов’язані і можемо передати якусь інформацію.

– Це тоді Вам зламали ніс?

Юров: Ніс зламали – це був перший удар, коли нас завели на територію СБУ, почали складати опис речей, і тут же я отримую в ніс. Починає капати кров, у мене шок. Потім нас відтягують в гараж, там били руками, ногами, по голові, по корпусу. Денису порізали руку – не знаю, випадково чи ні. Покликали якогось медбрата, він з одного боку перекисом обробляє йому руку, а з іншого боку, його б’ють по ребрах. Мені точно так само вставляють тампони в ніс, щоб кров не капала, і продовжують в спину штовхати.

Залякували всіляко: ці всі приколи з відрізанням вух. Говорили, що прийде якийсь Гогі і нас зґвалтує, придумували, що хочуть з нас зняти штани. Це було в той вечір, коли нас прийняли і потім спустили в підвал. І потім, коли ми хотіли передати записку: це була зміна одного товариша-садиста, який приходив і просто кожні 15 хвилин бив палицею по плечах, з боків, по ребрах, по колінах. А весь інший час протягом тижня я отримував один-два удари кудись в корпус, скажімо так, профілактично. Хтось спускався в підвал із тих, хто нас приймав, бачив знайомі обличчя, типу – ви тут ще сидите? Отримайте. Коли 4 травня були під Слов’янськом якісь бої, заскочив товариш, почав кричати, що його командира сьогодні вбили, почав гамселити, там сидів товариш із батальйону «Дніпро», його били дуже сильно. Били так, що він навіть ходив під себе, не просився в туалет. Побив ще одного «свободівця». Я лежав і просто поворухнувся, і він стукнув мене по ребрах. А так, щоб цілеспрямовано били, – це було два рази.

– З тюремниками була можливість спілкуватися, вони з вами розмовляли?

Грищук: Так, ми спілкувалися з тими, хто нас охороняв. Вони нас використовували у всілякій побутовій роботі. Ми з Пашею розносили їжу, прибирали територію в СБУ, потім в міськвідділі фарбували вікна, мили підлоги або камеру. Деякі мені навіть казали: ми знаємо, що ви сидите ні за що, але доведеться ще посидіти.

Юров: Ця вся історія мені дуже нагадує театр. Той же Стрєлков, який влаштовував реконструкції попередніх воєн. Хлопці, які у нас їздили в штрафбат, говорили, що вони риють окопи, зміцнення або щось ще для того, щоб створювати видимість бойових дій. По суті, окопи і зміцнення не здатні когось захистити і допомогти у війні. Перебуваючи всередині, ми бачили інший бік цього страшного театру, який був звернений до заручників. Ми це називали «невільно конвертована валюта Донбасу», тобто люди, яких можна на когось обміняти, якими можна прикритися, яких можна в разі чого в якісь дірки заткнути і самому з цього щось отримати.

Основний контингент людей, які беруть активну участь у цьому русі, – це босота, гопота, кримінал, колишні менти, військові, люди, які вживали важкі наркотики. Підозрюю, що всім цим керують російські товариші, як офіційно, так і неофіційно. Хоча у нас прямого контакту не було і російський говір я не чув: в основному, це були місцеві люди. Багато жінок їм на той момент співчувало. Основний інструмент маніпуляції, який використовують для проведення цього руху, – невігластво цього регіону і невміння людей, які там перебувають, сприймати критично інформацію, якось її аналізувати.

– Ви сказали, що вони вживали важкі наркотики. Вони прямо у вас на очах у в’язниці кололися?

Юров: Я бачив людей у неадекватному стані. Хлопці бачили шприци з первітином, всякі інгредієнти для виготовлення «гвинта». Я думаю, що тилові вживали, тому що їм нічого було робити, а ті, які на всякі вилазки ходили, грали в такий «контер страйк», коли він рухається і думає, що у нього кілька життів, і він погнав.

– Хто ще з вами сидів?

Юров: Сиділи люди, які просто повз їхали на машині; сиділи люди, які приїхали підтримувати це ж ополчення, просто у них не було якихось документів; хтось був п’яний, і вони затримували як підозрілого. Праворуч від нас сидів якийсь кримінальний авторитет із Артемівська, ліворуч – місцевий бізнесмен-олігарх слов’янського рівня. Три дні сидів священик, якого взяли на барикаді п’яного з двома тисячами начебто вкрадених грошей. Два дні сидів американський кришнаїт, який кожен день співав мантри. Сиділи «ополченці». Коли нас перевезли з СБУ, через тижнів два, посадили чоловіка, який нас ескортував із СБУ, тобто одного з охоронців, і він сидів до нашого звільнення. Сиділи прості жителі. Схопили одну жінку, яка їздила на машині, щось фотографувала. Цього вони не любили найбільше і затримали цю жінку, у якої було два паспорти, український і російський, вона влаштовувала цілий тиждень істерики, кричала, била тарілкою об стіни, об двері. Зрештою, нібито перевели її в Донецьк в якусь психлікарню. Сиділи солдати української армії, яких вони десь хапали в зоні бойових дій. Сиділи журналісти: журналісти і РИА «Новости», Russia Тoday, українські журналісти. Журналіст Сергій Лефтер в підвалі СБУ теж був.

Грищук: З нами був ще Ігор Опря, студент із Красного Лиману, їхав до батьків на канікули, проходив повз СБУ, його затримали 2 травня, і він разом з нами звільнився. В’ячеслав Маланчук зі «Свободи», його теж довго тримали. Був мер Слов’янська, який був до Неллі Штепи, Валентин Рибачук, теж навпроти нас сидів, вони за нього вимагали викуп.

Підвал СБУ в Слов'янську, де сепаратисти тримали ув'язнених

Підвал СБУ в Слов'янську, де сепаратисти тримали ув'язнених

– «Народного мера» Пономарьова, коли його заарештували, до вас не посадили?

Грищук: Ні, його посадили через дорогу до райвідділу міліції.

– А Неллі Штепа де сиділа?

Грищук: У міськраді, вони нам так говорили. Вийшов такий мерський трикутник, в кожній будівлі по екс-меру.

– Тобто як у часи сталінізму: кат міг у будь-яку хвилину стати жертвою...

Юров: Так. Кожен переслідує і свої особисті цілі: хтось щось грабує, а хтось грає в Робін Гуда, зводить рахунки з якимись людьми.

– Коли влада у сепаратистів змінилася, коли прибрали Пономарьова, ви помітили цю зміну?

Грищук: Ми були не обізнані про те, що відбувається за стінами нашої камери, взагалі міськвідділу, вкрай мало інформації до нас надходило, тому ми не знали, що когось змінили. Знали тільки, кого вибрали президентом і коли було перемир’я, вони нам говорили.

Юров: Основну зміну в їхньому настрої я відчув після того, як провалився проросійський референдум, коли їх Росія злила, тоді вони вже перестали бути впевнені у своїй силі і почали складати ще більш фантастичні історії. Охоронець ходив і нам розповідав про те, що України немає, що вони на танках дійдуть до Києва та Львова. Один спец (вони офіцерів, які з позивними, називали спецами) говорив, що він дасть три дні на розграбування Києва. Але при цьому вони були більше на «стрьомі», ніж раніше. Хоча, в принципі, це був такий контингент, який діє з припущення «нічого втрачати». Вони скільки могли тирили до останнього моменту, а вночі 4 липня просто втекли. Генератор допрацював до останнього, солярка закінчилася, світло згасло, і настала тиша й темрява. Тоді я зрозумів, що для них втеча Януковича теж не була прецедентом, тому що вони зробили так само.

Грабували до останнього, скільки могли, тримали свою владу, а коли їх затиснули в кільце, втекли. Янукович вчинив так само: він грабував до останнього, коли його затисли, він втік. Хоча вони теж були проти Януковича. Як не дивно, вони стверджували, що хотіли його зміни демократичним шляхом. Мабуть, тут діє така ментальність, коли він все-таки пахан, то все одно, навіть якщо нам не подобається, але він пахан. Його потрібно або вбити і самому стати паханом, або... – не знаю, які у них розклади на зоні. Там було дуже багато саме зонівських понять у тому, як вони ведуть свою внутрішню політику.

– А Путіна сприймали як пахана?

Юров: Після цього провалу охоронець наш, який відповідав за всіх затриманих спочатку в СБУ, потім в міськвідділі, висловлювався і проти Путіна. Він у якийсь момент почав говорити, що не існує росіян, українців, білорусів, є один народ – слов’яни, і повинен бути слов’янський світ. У Києві неонацистська хунта, є гади, зрадники в Росії, в Москві. Але ми звідси відбудуємо Новоросію мало не від полюса до полюса. Я довго намагався зрозуміти, яким чином він політично, економічно хоч якось це бачить. Але з чоловіком, у якого під пахвою висить пістолет і який замикає твою камеру, особливо не подискутуєш відкрито.

Були й люди, яких змушували там працювати. Наприклад, кухарки, які нам готували їжу, їх теж там тримали. Або хлопці, які на кухні чистили картоплю чи носили каструлі, їх теж там тримали, як і нас, як свого роду заручників. Знову ж, був штрафбат, куди теж деяких людей відсилали рити окопи навколо Слов’янська і будувати фортифікаційні укріплення для мінометів. За три дні до того, як вони пішли, я змивав кров із ніг у хлопця і підлоги мив від крові. 25-річний хлопець зі Слов’янська, він сидів удома, до нього прийшли ополченці, сказали: йди в ополчення. Він сказав: не піду. Вони прострелили йому ногу і забрали до в’язниці. Коли у них не стало добровольців, щоб умирати десь під бомбами, то вони діяли і таким чином.

– За яким принципом вони розділяли ув’язнених і штрафбат?

Грищук: Всіх спочатку затримували, садили в камеру, потім розбиралися, звідки, чому, «ступінь вини», як вони говорили, встановлювали, відправляли когось на 10, когось на 20, когось на 30 днів у штрафбат, а когось безстроково. Їм можна було виходити у двір, вони не були зачинені в замкнутому просторі. Але при цьому вони все одно були як ув’язнені, мали вкрай мало свобод.

– Багатьох відпускали через день-два, а ви провели у в’язниці мало чи не найдовше – 70 днів. Чому саме вас не хотіли відпускати?

Юров: Справа в тому, що за нас підписувалися з усіх боків. За нас і українці, СБУ проводила якісь домовленості, і місцева донецька влада, через росіян теж намагалися домовитися, був лист від діячів культури Росії, мої знайомі актори домовлялися з московськими колегами, і ті теж намагалися щось вирішити. І ці хлопці, які нас тримали, просто не розуміли нашої цінності. Пацани начебто нічого собою не представляють, а все підписуються, і не зрозуміло, скільки вони коштують. Тому вони тримали нас до останнього. У червні вони хотіли поміняти нас на гуманітарну допомогу якусь, але не вийшло. Це воєнізовані угруповання, кожне працює автономно, і хто як вирішить у кожному з них, так воно і буде. Ось цим ще ускладнюється ситуація, що це не єдина армія, що не єдиний рух, а язики полум’я хаотичного.

– Що було найстрашнішим за ці 70 днів?

Грищук: Найважче було усвідомлювати, скільки я заподіяв неприємностей і переживань своїм друзям, своїм рідним.

Юров: Найстрашніший момент був для мене в підвалі, коли я відійшов від шоку первісного і став спостерігати за тим, що відбувається. Тому що я розумів, що це унікальний досвід і людський, і режисерський. Я відстежував, намагався запам’ятати і відстежити якісь діалоги, мізансцени, сцени, колізії, якісь конфлікти. І найстрашніший момент був тоді, коли проскакувала думка: а раптом нікому потім це не розкажеш і не покажеш. Тому що, з одного боку, я логічно розумів, що ніхто нас розстрілювати не буде і немає за що, хоча вони багато кричали про це, але з іншого боку, це люди некеровані, у кожного є вогнепальна зброя. Абсолютно не зрозуміло, що може статися. Знову ж, коли нас довго били, я думав, що нас можуть забити дійсно. Хоча останні півтора-два тижні, коли ми сиділи в міськвідділі перед звільненням, навіть ходила медсестра щоранку, перевіряла здоров’я.

Пікет на підтримку Павла Юрова і Дениса Грищука біля будівлі СБУ в Києві, 28 травня 2014 року

Пікет на підтримку Павла Юрова і Дениса Грищука біля будівлі СБУ в Києві, 28 травня 2014 року

– Як пройшли останні дні в полоні, і як вас звільнили?

Грищук: Нас з Пашею не пускали в штрафбат, сказали, що нас тільки на обмін і нічого вам бігати під кулями. А Ігоря та Ярослава з нашої камери відправили, їх там бомбили, вони копали окопи. 4 липня вони розповідали, що сили АТО вже підійшли до міста, скоро будуть війська в Слов’янську. Буквально через 6 годин тюремники зібралися дуже поспішно. Закрили всі камери, усі віконця для вентиляції, було дуже душно в камерах. Через 20 хвилин ми почули, як машини почали виїжджати з міськвідділу. І потім десь о першій ночі нам відкрив камеру місцевий слов’янський олігарх, вони його так називали «олігарх», у нього свій бізнес, він теж з нами сидів протягом двох місяців. Відкрив, каже: вони втекли, треба кудись іти з цієї будівлі, тому що може бути атака. У нас були ключі, бо ми роздавали їжу, і була можливість отримати ключі від камер. Відкрили всіх ув’язнених, відкрили 40 осіб штрафбату і покинули будівлю. Зв’язалися з Києвом, нас з’єднали з керівниками АТО, вони нам пояснили, куди йти, звідки нас заберуть. Приїхали вранці українські військові і відправили нас на блокпост, потім в Ізюм, потім до Харкова, а потім вже в Київ.

У міськраді Слов'янська, колишній штаб-квартирі сепаратистів, після звільнення міста українськими військами

У міськраді Слов'янська, колишній штаб-квартирі сепаратистів, після звільнення міста українськими військами

– Чи йде зараз розслідування, чи допитували вас в СБУ?

Грищук: Ми дали свідчення відразу після звільнення ще в Ізюмі. В СБУ нас не викликали поки. Ми працюємо з правозахисниками, які займаються позовом до Європейського суду з прав людини проти Росії. Поки опам’ятовуємося, лікуємося, намагаємося звикнути до навколишнього світу, тому що адаптуватися тут виявилося складніше, ніж там.

Юров: Мене поки ще з позовом не ознайомили, але я радий тому, що це буде проходити через міжнародні інстанції. Тоді, на мій погляд, це позитивно позначиться на євроінтеграції. Чим більше ми будемо разом із Європою здійснювати правові процедури, тим далі будемо від Росії.

– Ви вважаєте, що в першу чергу винна Росія?

Грищук: Я вважаю, що всі винні. Не можна на когось категорично перекласти провину, Росія це, олігархи, бандерівці або Схід України – винні всі. Мені здається, ми винні самі, допустили те, що у нас такий розкол в суспільстві стався, який дав привід взяти людям зброю.

– Що б Ви побажали цим людям, які вас тримали в полоні?

Грищук: Нехай вони залишать нас у спокої, нехай ідуть до себе додому, звідки вони, більше не займаються подібними речами.

– Чи не виникало «стокгольмського синдрому», коли ув’язнений починає симпатизувати терористам?

Грищук: Ні. Категорично ні. Ми це теж обговорювали неодноразово і там, і після того, як повернулися. Ні, не виник у нас цей синдром, не знаю, погано це чи добре, але ні.

– Ви готові їм пробачити?

Грищук: Я їх давно пробачив. Ми багато міркували, багато говорили про Бога, багато молилися, багато займалися психоаналізом, намагалися знайти, чому ми тут і для чого нам це дано. Нам це допомагало впоратися або звикнути до цієї реальності, працювати над собою.

Юров: Перший місяць я хотів всіх випалити напалмом. Тобто у мене була така лють, злість, безпорадність. Потім я трохи змінив свої погляди, нарешті прочитав Новий заповіт від початку і до кінця, серйозно до цього поставився. Виходить така штука, в останні дні я про це думаю теж, що під впливом наркотичних речовин і пориву боротьби за справедливість ці люди створювали ірраціональне несвідоме поле, в яке потрапляли і жертви – ми, які боялися смерті і вважали, що скоро кінець. У цьому ірраціональному полі відбувався якийсь контакт, і виходило так, що охоронці і ополченці до кожного виробляли індивідуальний підхід. І кожен з нас отримував не за те, що він «правосек» або щось ще, а за своє ставлення до життя і за свої, умовно кажучи, гріхи. Я особисто це так сприймав і бачив у цьому можливість знаходження якогось вищого сенсу, для того, щоб не рушити, не впасти у відчай, не піддаватися паніці і залишитися здоровим і цілим. Тому покарання всім одного, мені здається, не може бути – це в будь-якому випадку має бути індивідуально. Зрозуміло, що самим затятим прихильникам потрібно тюремне ув’язнення. Але там є і багато людей, яким потрібна психотерапія, реабілітаційні центри від тієї ж наркоманії та таких речей.

– Як Ви думаєте, чим ця війна скінчиться?

Грищук: Мені здається, що Україна переможе в цьому протистоянні, ми залишимося цілісною державою і якось розберемося з усім цим. Якщо не буде відкритої підтримки з боку Росії, вони довго не протримаються.

– Яке майбутнє, на Ваш погляд, чекає Схід України?

Юров: Проблема в тому, що це проросійський регіон – за рахунок промисловості, яка орієнтована була, в основному, на російські ринки, за рахунок страху людей, які там живуть. Я не живу там 17 років, мені легше, хоча багато речей, які там відбуваються, відчуваю як свої власні. Страх перед свободою вибору, перед тим, що немає пахана, який повинен говорити, що мені робити. Ось це дуже складні моменти для цього регіону. При цьому гординя і нарцисизм, коли, забери у них «Донбас годує всю країну» або російський триколор, гімн і весь цей пафос, їм доведеться визнати, що вони живуть у злиднях, що вони розумово не те що не розвинені, але не використовують свої можливості. І мислять вони при цьому статично: або стабільність раз і назавжди, або нестабільність раз і назавжди. Тому вони не думають про те, що можна чогось навчитися, можна щось змінити в житті. Плюс скупий інтерес до того, що відбувається зовні, зовні цього регіону.

Я ще в березні був на одному круглому столі, присвяченому проблемам шахтарів, там один із представників профспілки говорив, що це техноцентричний регіон. За рахунок того, що це виробництво найважливіше, за рахунок того, що повинна бути п’ятирічка, норми виробітку, то це важливіше від людського життя. Люди з цим змирилися. Виходить, що тонна вугілля важливіше, ніж людське життя, а це неправильно, і так бути не може. Плюс знову ж історично – це такий Дикий Захід, тобто Дикий Схід у нашому випадку, це регіон, в який посилалося багато каторжників, які якщо й загинуть у шахті, нікому особливо шкода не буде. Тому я б хотів, щоб була грамотна і ефективна соціально-культурна політика в Україні і, зокрема, в цьому регіоні. Я б хотів прибирати всі ленінські пам’ятники, всі ці назви вулиць типу «50-річчя СРСР» і робити місцевий і загальноукраїнський культурний фонд, культурну базу. Я давно хочу про шахтарів зробити виставу чи кіно. Виходить, люди насправді там працюють і гинуть, але при цьому відчувають себе нікчемами, хоча повинні відчувати себе героями. І їх героїзм у підсумку впирається в те, щоб у них було трохи більше грошей, ніж у інших, для того, щоб жити і все. Але мені здається, що є можливість щось змінити.

– Ви сказали, що спостерігали за тюремниками як режисер. З досвіду вашого ув’язнення театрального проекту не вийде?

Юров: Звичайно, є думки різні. Я зараз не поспішаю, я адаптуюся до мирного життя, звикаю до того, що можна вільно пересуватися, вільно говорити, і тобі за це нічого не буде. Але матеріалу достатньо і для театру, і для кіно, і для літератури, і для сучасного мистецтва. Буду пробувати щось з цим зробити. Бог дасть, щось вийде.

Мешканка Слов'янська вітає українських солдатів, 15 липня 2014 року

Мешканка Слов'янська вітає українських солдатів, 15 липня 2014 року

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG