Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 12:28

Коли для Росії настане день розплати?


Плакат на майдані Незалежності у Києві

Плакат на майдані Незалежності у Києві

«Щодо Росії, то її можна згадати тільки
як окупантку величезної кількості украденої власності,
яку їй доведеться повернути в день розплати»
.
Фрідріх Енгельс

Коли під час Революції Гідності українці почали жертовно виборювати «украдену власність» (Ф. Енгельс), то у відповідь отримали неспровоковану агресію з боку Москви. Путінська Росія, яка вважає себе спадкоємницею царсько-більшовицької імперії, прагне будь-якою ціною втримати у своїй євразійській держматриці «величезну кількість украденої власності» (Фрідріх Енгельс).

Володимир Путін напередодні відзначення століття початку Першої світової війни вирішив будь-якими засобами й способами реставрувати імперію в кордонах, що існували на 1 серпня 1914 року, вмонтувавши у новітній неототалітарний комплекс, сконструйований спеціалістами з Луб’янки і Ясєнєво, Українську державу, яка щодень, починаючи з листопада 2013 року, набуває дедалі виразніших рис і ознак справжньої демократії.

Ведучи мову про світову масакру 1914–1918 років, російський президент у червні 2012 року заявив, що Росія програла війну стороні, яка програла. Висновок дивовижний. Ірраціональний. Але для Росії звиклий, традиційний. Так, із царини ірраціонального світосприйняття постало й спровоковане Кремлем воєнне протистояння на південному сході України – через усілякі фобії та комплекси, через воскреслу маніакальну ідею всесвітньої гегемонії ВВП чекістськими методами взявся реанімовувати імперський СССР. Путін добре розуміє, що без інкорпорації України в євразійське тіло Московії ці плани нездійсненні. Однак судячи з ірраціональних вчинків, «Путлєр» так і не усвідомив, що силоміць затягнути Україну в лоно «єдіной і нєдєлімой» вже не вийде. Тому й нервує, робить помилки, прагнучи помпезно відзначити столітню дату початку Першої світової війни, прилучивши для цього бодай ілюзорну «Новоросію».

«Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог», – написав свого часу Редьярд Кіплінг. І мав рацію. Ця думка із знаменитої балади англійського письменника не втратила актуальності донині. Мусимо визнати, що проблема взаємин (сумісність/несумісність) між Україною та Росією існувала завжди. Це навіть не географічна проблема. Проблема на ментальному, культурному, світоглядному рівнях. Ми надто різні – росіяни та українці. І на те нема ради.

Підтверджень несумісності таких соціально-економічних систем, як Україна і Росія – предостатньо. Приміром, особливості психології, ментальності, поведінки росіян у різні часи помічали різні народи, що відображено в численних книгах, щоденниках, дорожніх нотатках. Не залишився осторонь й український народ, який дав напрочуд влучні характеристики північно-східному сусідові. Ось лише кілька зразків прислів’їв і приказок, зібраних і впорядкованих Матвієм Номисом:

« – Тату, лізе чорт у хату!» – «Дарма, аби не москаль»; «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане»; «Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай, як звали»; «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи»; «Москаль тоді правду скаже, як чорт молиться стане»; «Казав москаль право, та й збрехав браво»; «Москва на злиднях збудована та й злиднями годована»; «Звичне, московська напасть»; «Бов, бов по московській брехні!».

Ці афористичні висловлювання – своєрідна соціологія, ретельна систематизація величезного масиву прикладів/фактів вимушеного співіснування українців з іншою соціально-економічною та світоглядною системою, об’єктивний вислід тривалих спостережень наших предків за далеко не найкращими виявами «загадкової російської душі».

Ми й справді відмінні: росіяни та українці. Бо є представниками різних (несумісних) систем. Ось як характеризує Росію всесвітньо відомий російський історик та етнолог Лев Гумільов: «Росія самостійний суперетнос, який виник на 500 років пізніше від західноєвропейського, у XIV столітті. Ми і західно-європейці завжди цю відмінність відчували і «своїми» одні одних не визнавали. Якщо ми на 500 років молодші, то як би не вивчали європейський досвід, не зможемо зараз добитися добробуту і звичаїв, характерних для Європи. Наш вік і рівень пасіонарності передбачає зовсім інші імперативи поведінки».

А ще Лев Гумільов ввів поняття етнічної антисистеми, визначивши її як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям – специфічним ставлення до матеріального світу, що виявляється у прагненні до спрощення систем. Інакше кажучи, до знищення системи – чи то держави, ландшафту або етносу. Антисистема виробляє для своїх членів спільне світосприйняття. Для антисистеми незалежно від конкретної ідеології її членів існує одна об’єднувальна настанова: заперечення реального світу як складної і багатоманітної системи в ім’я тієї або іншої абстрактної мети. Росія – яскравий приклад етнічної антисистеми.

Підтвердженням цьому є прецікаві висновки/спостереження видатного російського історика Василя Ключевського, який відзначав, що впродовж двохсот років клас російського суспільства, який виховувався впливом Західної Європи, неодноразово переживав дивні кризи: «вдруг закроет свои учебники и, высоко подняв голову, начинает думать, что мы вовсе не отстали, а идем своею дорогою, что Россия сама по себе, а Европа сама по себе, и мы можем обойтись без ее наук и искусств своими доморощенными средствами. Этот прилив патриотизма и тоски по самобытности так могущественно захватывает наше общество, что мы, обыкновенно довольно неразборчивые поклонники Европы, начинаем чувствовать какое-то озлобление против всего европейского и проникаемся безотчетной верой в необъятные силы своего народа».

А ось що констатують вже наші сучасники – відомі російські соціологи Л. Гудков і Б. Дубін з Центру вивчення громадської думки: «Жители России являются архаичными и примитивными людьми. Рабочие представляют собой пьяниц и воров, которые не хотят честно и интенсивно трудиться и постоянно жалуются на низкую заработную плату. У них отсутствует мотивация, они не способны к творчеству… Россияне пассивны и сопротивляются переменам. <…> Культурный уровень россиян крайне низок. Жители России старадают комплексом неполноценности и отличаются пессимизмом. Они не любят и не уважают себя… Мы словно застряли психологически и ментально на пороге современного мира.<…> И на все вызовы, связанные с глобализацией, миграцией и нашествием иноверцев, публика тупо реагирует: бей, выселяй, загоняй в гетто, «пусть знают, кто в доме хозяин!», сползла в зоологический, пещерный расизм. Власть можно поменять. Можно переписать законы. Устройство мозга поменять гораздо сложнее. И последствия деградации в этой области могут – увы – оказаться для России фатальными».

Про це саме попереджав Ніколай Бердяєв ще 1925 року, розмірковуючи про євразійство як про напрямок насамперед емоційний, а не інтелектуальний. В результаті «такого рода душевная формация может обернуться русским фашизмом».

Передбачення російського філософа збулося: спершу народився сталінський фашизм, який через століття трансформувався у фашизм путінський.

Підтверджень цьому предостатньо. У царині культури також. Так, видавництво «Эксмо», представлене в Україні дистриб’ютором російських книжок «Эксмо-Украина», мережею книжкових супермаркетів «Читай-город», «Книжный супермаркет», а також видавництвом «Країна Мрій», випустило серію фантастичних антиукраїнських книг. Лише назви чого вартують: «Украина в огне. Эпоха мертворожденных», «Украина в крови», «Дикое поле 2017. На руинах Украины», «Украинский фронт. Красные звезды над майданом», «Поле боя – Украина. Сломаный трезубец», «Поле боя – Севастополь. Город-герой против НАТО». Одна з анотацій: «Ближайшее будущее. Русофобская политика «оппозиции» разрывает Украину надвое. «Свидомиты» при поддержке НАТО пытаются силой усмирить Левобережье. Восточная Малороссия отвечает оккупантам партизанской войной. Наступает беспощадная «эпоха мертворожденных»…

Маємо не лише специфічний відгомін антиукраїнської істерії в Росії. Перед нами своєрідне белетристичне віддзеркалення «загадкової російської душі», психологічний стан російського культуртрегерства, яке нахабно і, на жаль, все ще безперешкодно підгодовує п’яту колону в Україні.

Тож для Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (голова В. В. Костицький), яка має вживати заходи щодо «зупинення навали інформаційної продукції з ознаками онтидержавної пропаганди, закликів до зміни шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України», роботи сила-силенна.

Перефразовуючи геніальну думку Фрідріха Енгельса, винесену в епіграф, можна констатувати, що день розплати наближається. Для Росії. Для новітнього російського фашизму…

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»,
кандидат філологічних наук

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Олег Романчук

    Олег Романчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка, член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів. За першим фахом – радіофізик. Від 1993 року – шеф-редактор (засновник) журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум». Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства». Лауреат міжнародної літературної премії 2009 року імені Дмитра Нитченка. Лауреат конкурсу українського фонду Воляників-Швабінських за навчальний посібник «Системний аналіз у журналістиці». Лауреат обласної премії імені В’ячеслава Чорновола 2012 року за публіцистичну збірку «У пошуках універсуму». Автор книги публіцистики «Перезаснування України» (2013).

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG