Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 02:41

(До 60-річчя Української редакції Радіо Свобода)

Перші два десятиліття діяльності Радіо Свобода контролювало Центральне розвідувальне управління США (ЦРУ). Ці зв’язки – тема, якою спекулюють і донині, тож, імовірно, варто пояснити, як усе було насправді.

Витяги зі звітності ЦРУ про діяльність Радіо Свобода можна знайти у деяких зовнішньополітичних документах США кінця 1960-х років – тобто тоді, коли про причетність цього управління до діяльності медіа-корпорації ще ніхто публічно не говорив. Із цих документів зокрема можна дізнатися, що ЦРУ почало надавати підтримку радіо «Визволення» ще у 1951 році, тобто за 2 роки до початку мовлення. Під підтримкою зокрема варто розуміти те, що саме від ЦРУ «Амкомліб» (комітет-засновник) отримував фінансування на радіостанцію (яке, у свою чергу, надходило в розвідувальне управління за статтею асигнувань Конгресу).

Дослідники того періоду Радіо Свобода стверджують, що багато співробітників намагалися відмежуватися від впливу ЦРУ – настільки, наскільки це було можливо. «Ветеран» радіо Джеймс Крічлоу у своїй книзі Radio Hole-in-the-Head (2006) згадує, як у 60-х роках корпорація зажадала дізнатися більше про обсяги своєї аудиторії і найняла для цього Макса Райліса – людину, яка зголосилася інтерв’ювати радянських громадян, які отримали від влади дозвіл на мандрівку за кордоном.

«Для Макса безпека його респондентів була першочерговою… Він нічого не розповідав ЦРУ, бо не вірив, що там можуть захистити цих людей. Роками потому один із співробітників ЦРУ пожалівся мені: «Цей сучий син ніколи нам нічого не розповідав!» – писав Крічлоу.

Президент із принципом

Американські співробітники, які, зрештою, описали досвід «раннього» Радіо Свобода у своїх мемуарах, сходяться на тому, що вплив ЦРУ на редакційну політику був мало відчутним зокрема завдяки першому президенту радіостанції Гоуленду Сардженту. Він очолював Радіо Свобода якраз у двадцятиріччя «протекторату» з боку розвідки і, згідно зі спогадами колишніх співробітників, завжди ставав на бік журналістів у випадках, коли ЦРУ мало якісь претензії до їхньої роботи.

Так, Сіг Мікельсон (один із наступників Сарджента на чолі Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода) писав у своїх спогадах (America's Other Voice, 1983), що той встановив «правила гри» у відносинах із ЦРУ ще коли заступав на посаду президента Радіо Свобода.

«Він був сповнений рішучості: якщо він береться за цю роботу, він керуватиме організацією одноосібно. Він не збирався бути на других ролях так само, як і не збирався бути тим-ким-таємно-керує ЦРУ чи хтось із його агентів», – розповідав Мікельсон.

Ажіотаж створили колеги-журналісти

Формально зв’язки радіостанції з ЦРУ тривали до 1973 року. Однак їхньому офіційному розірванню передували кілька дуже непростих для корпорації років.

У лютому 1967 року журнал Ramparts опублікував на своїх сторінках статтю про ймовірні зв’язки з ЦРУ Національної студентської асоціації. У матеріалі не було жодної згадки ані про «Амкомліб», ані про Радіо Вільна Європа чи Радіо Свобода. Однак у статті йшлося про методи і канали непублічної співпраці ЦРУ з різними організаціями. Це спричинило значний розголос і привернуло увагу решти засобів інформації, які почали шукати інші приклади такої співпраці.

На статті про причетність ЦРУ до фінансування Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода довго чекати не довелося: з перервою у кілька тижнів, наприкінці лютого – у березні, розповіді про це з’явилися у Washington Post i Times, а телеканал CBS зняв про це ціле розслідування.

Ажіотаж, який виник довкола цієї теми, змусив президента США Ліндона Джонсона створити спеціальний комітет. Глава держави вимагав від нього пояснень і рекомендацій щодо виходу з ситуації, що склалася. Члени комітету (серед яких – зокрема й тодішній директор ЦРУ Річард Гелмс) зрештою визнають: існування Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода під протекторатом розвідувального управління надалі неможлива.

Переповідаючи події тих років, Сіг Мікельсон стверджує, що ЦРУ не наполягало на збереженні старого формату існування радіокорпорацій, однак наголошувало, що радіо має працювати і надалі. Водночас яким буде майбутнє Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода – і чи буде у них майбутнє взагалі – наприкінці 60-х років не знало навіть їхнє керівництво.

Трохи політики

Окрім загальної потреби в реформуванні (з огляду на вердикт президентського комітету) до проблем радіо додалася також підвищена увага кількох впливових американських законодавців. У січні 1971 року сенатор-республіканець Кліффорд Кейс виступив із доповіддю, в якій засудив зв’язки Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода з ЦРУ і запропонував такий формат існування корпорацій, за якого обидва радіо підпорядковувалися б Державному департаменту.

Попри несприйняття цього сценарію у РВЄ/РС, Кейс принаймні не заперечував потребу в існуванні радіостанцій – на відміну від сенатора-демократа Джеймса Фулбрайта. Він наполягав на закритті радіостанцій і робив усе для того, щоб скандал довкола РВЄ/РС завершився саме їхнім фіналом. Формально Фулбрайт, голова комітету у закордонних справах, мотивував свою позицію тим, що радіостанції нібито шкодять налагодженню відносин між США і СРСР. Неформально його активність у цьому питанні пов’язували з зусиллями зберегти вплив в американській політиці.

Боротьба за радіостанції тривала ще протягом 2 років. Зрештою, чергова спеціальна комісія, яка перевіряла РВЄ/РС, у своєму звіті порекомендувала Білому дому зберегти обидві радіостанції. Комісія пропонувала Конгресу фінансувати їх через Раду з міжнародного мовлення. У 1973 році, після ухвалення відповідної постанови, залежність РВЄ/РС від Центрального розвідувального управління добігла кінця.

Далі буде…

(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG