Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 07:53

Вибори Верховної Ради. Прихована суть відкритих списків


Засідання Верховної Ради 31 липня 2014 року

Засідання Верховної Ради 31 липня 2014 року

Михайло Поживанов

(Рубрика «Точка зору»)

«Геть старі писки – даєш відкриті списки!», – скандували минулого четверга під Верховною Радою. Але спитай у будь-кого з пікетників, що означають відкриті списки, і чітка відповідь навряд чи буде отримана. Для багатьох це – ідеальна, але туманна система виборів, малозрозуміле рейтингове голосування, за підсумками якого до парламенту проходять політики не в тому порядку, який визначив партійний лідер, а в тому, в якому їх розставив виборець.

Прикметно, що ані старі, ані нові «писки» за останні кілька років так і не завдали собі труду пояснити, що в дійсності представляє собою подібна новація. Чомусь вважається, що це зрозуміло й так – «за замовчанням». Насправді ж в цьому питанні бракує не лише виразної дефініції, а й додаткових тлумачень того, як корелювати суть такої виборчої системи з нашими реаліями.

Партійні списки: види та підвиди

Згідно із класичним визначенням, відкриті списки – це форма волевиявлення, яка надає право виборцям висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Такий принцип діє в Австрії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та низки інших країн. Але як висловити своє ставлення? За ідеєю, це відбувається дуже просто: виборець бере список тієї чи іншої партії і робить позначки навпроти прізвищ кандидатів.

Після підбиття підсумків партія дізнається, кого з її представників громада воліє бачити на першому, кого – на другому, третьому, двадцять п’ятому місцях. Паралельно підраховуються і голоси, віддані в цілому за ту чи іншу партію. А вже після співвіднесення набраних нею відсотків з рейтингом популярності її членів, вибудовується остаточний список осіб, що були обрані від цієї партії до парламенту.

Дієво? Безперечно. Демократично? Ще б пак. Кандидат у депутати більше не залежить від настроїв чи уподобань лідера партії, а виборцям не треба хапатися за голову, дізнаючись пост фактум із розслідувань у пресі, яких «достойників» вони провели до Ради. Кожен сам за себе і всі за одного – якщо людина гідна, вона отримує мандат депутата, та ще й рідній партії плюсує один голос, а якщо ні – тоді до побачення.

От тільки, приміром, в Австрії, де я перебував у вимушеній еміграції, Національна рада (Nationalrat), тобто одна з двох палат Федеральних зборів (Bundesversammlung,) складається зі 183 депутатів, а не з 450, як в Україні. Саме до Національної ради й проходять вибори на пропорційній основі й за відкритими списками. Та й партій в Австрії, котрі традиційно беруть участь у виборах, не так багато, як у нас.

А тепер уявимо собі середньостатичну виборчу дільницю в Україні – в тісному приміщенні школи або ЖЕКа, де з самого ранку стоїть нервова черга. Цьогоріч у Києві через видачу відразу чотирьох бюлетенів, які треба було заповнити, черги до урн стояли мало чи не до ранку наступного дня. Але тоді йшлося лише про чотири бюлетені. А тепер уявимо собі 22 бюлетеня (саме стільки партій брали участь на попередніх виборах), в кожному з яких – 450 прізвищ, котрі слід розтасувати по релевантності.

Зайве й казати, що подібна картина не має нічого спільного з реальністю. Такі відкриті списки в Україні просто неможливі. А які можливі? Варіанти, в принципі, є. Окрім того, котрий вже описано вище, можна спробувати ще декілька форматів. Можна зробити списки напіввідкритими, тобто все-таки довірити їх формування партіям (саме партіям, а не вождям!). Починати з «низів», із партконференцій найнижчих ланок, а відтак переходити до міських, районних, обласних осередків.

Пройшовши весь шлях, отримати наприкінці список, сформований рядовими членами партії, а не її топ-менеджерами. Але й у цієї системи є серйозні недоліки. По-перше, в такому випадку список все одно складає партія, а не виборець. А по-друге, мало яка партія (за виключенням, хіба що «Партії регіонів» та «Батьківщини»), може похвалитися розгалуженою мережею на місцях. Все таки партійна система у нас сурогатна, а не справжня, і з цим не посперечаєшся.

Можна також задіяти такий собі партійно-регіональний принцип, за яким у виборців, що проживають в різних областях, будуть різні списки (а не один уніфікований). Це дасть можливість пройти до парламенту локальним партіям, котрі представлені в масштабі окремого регіону, а не країни в цілому. Однак тут є небезпека засилля саме цих локальних партій. Крім того, підготувати регіональні списки на порядок важче, ніж звичайні.

Нарешті, можна було б звернутися по допомогу до знаних соціологів із незаплямованою репутацією – на щастя, такі в Україні ще лишилися. Хай би долучилися до визначення фаворитів кожної партії. Однак, знову ж таки, що робити з отриманою картиною? Писати на її основі список і пропонувати виборцю? Як не крути, а наразі немає відповіді на питання, якими саме мають бути відкриті списки, як організувати їх підготовку та як провести голосування, аби не перетворити кожну окрему дільницю на Ходинське поле.

Безумовно, залишати партійну систему із закритими списками, яка діяла на виборах 2007 року, не можна також. Але простий і прийнятний механізм відкритих списків, пророблений за допомогою конституціоналістів, фахівців з виборчого права, знавців міжнародного досвіду, сьогодні соціуму не запропонований. Не буде він запропонований і завтра чи навіть післязавтра, бо завтра вже – вибори, а післязавтра – новий парламент прийматиме присягу.

Про іменні блоки, фінансування та скорочення чисельності Ради

До того ж, є ще деякі нерозв’язані моменти, дотичні до теми відкритих списків. Головний з яких – наявність чи відсутність виборчих округів. Після виборів 2007 року мажоритарних округів не було, але кожен з депутатів закріплювався за певною територією – партії заздалегідь готували плацдарми для наступного волевиявлення. Якщо залишити округи, то чи не означатиме це, що висування по них кандидатів буде цілком і повністю прерогативою партійних лідерів?

Крім того, яким в такому випадку має бути механізм відкликання депутата? (Бодай гіпотетично). І хто пройде в парламент замість парламентаря, котрий з якихось причин буде позбавлений мандату, піде у виконавчу вертикаль чи, не приведи Господи, помре? Його місце посяде інший списочник чи на окрузі будуть оголошені додаткові вибори? І чи не стануть виборчі округи в такому разі предметом торгів в середовищі політичних партій?

А що буде з невеликими партіями, котрі не нашкребуть відразу 450 кандидатів? Вони братимуть участь у виборах частково, лише на певних округах? І як діяти в тому випадку, якщо на своєму округу лідер партії програє вибори, а в цілому по країні його політична сила переможе та пройде до Ради? Особисто я виступаю за скасування мажоритарних округів в сьогоднішньому їх вигляді, котрий був успадкований Україною ще від Радянського Союзу останніх років його буття.

Якщо ми вже відмовляємося від мажоритарної системи і переходимо до пропорційної, то виборчі округи не потрібні – для полегшення процесу виборів достатньо виходити з адміністративного-територіального поділу України, коли є області і є обласні виборчі комісії, котрі й вибудовують під себе необхідну вертикаль. Що ж стосується комунікації з виборцями, то при потребі партія може скерувати котрогось зі своїх «багнетів» на роботу в такий-то регіон. Саме на роботу, а не на роздачу гречки. Там і буде зона відповідальності депутата – тимчасова чи постійна – в залежності від ситуації.

Хочу наголосити на важливому моменті: без перетворення виборчої системи на 100-відсотково партійну не можливі жодні позитивні зміни. Це необхідно в першу чергу для самих політичних партій, які поки що залишаються придатком до імені лідера. Так вже в Україні повелося, що на виборах змагаються не партійні програми, а перші особи політсил. Партії до парламенту потрапляють не тому, що мають дійсний потенціал для перетворень в країні, а тому, що їхній лідер видався електорату красивим чи сильним, чи просто таким, хто має «свіже» обличчя.

Між тим пропорційна система створить здорове конкурентне середовище для політичних партій. Але це конкурентне середовище ризикує вбити інша пропозиція, а саме – повернення до іменних блоків, які вже мали місце під час виборів Ради V та VI скликання. Іменні блоки нівелюють весь ефект від 100-відсотково партійної системи, про який я зазначив вище. Адже це знову акцентуація на персоні лідера, котрий в українських умовах ніколи не несе відповідальності за програш своєї партії і ніколи не подає у відставку після провалу на виборах.

Серед українських партійних лідерів не знайшлося жодного Шрьодера чи Саркозі, котрі залишили б керівну посаду після програшу на виборах. Створення іменних блоків лише посилить їх впевненість у незмінності свого статус кво за будь-яких обставин. Хоча я розумію зацікавленість партійних «топ-менеджерів» у саме такому порядку речей. Тоді як значно краще було б, якби вони потурбувались про інший момент – абсолютну прозорість у питанні фінансування кампанії партіями та блоками.

Питання, «хто платить за цей банкет» під час виборчої кампанії, стоїть особливо гостро. Якщо всі суб’єкти процесу не розкриють джерела доходів, над ними завжди нависатиме підозра, що олігарх Ім’ярек проспонсорував їхню перемогу, а відтак з ним розплачуються лобізмом його бізнесових інтересів абощо. Що, погодьмося, ніяк не сприяє довірі між виборцем і його делегатами у парламенті.

До речі, кількість останніх вартує скоротити до 300 «душ». Завеликий по кількості і занадто мізерний з точки зору якості парламент України занадто вибивається з загальноєвропейського тренду. Так, Україна – найбільша держава у Європі і кількість депутатів має відбивати пропорційне представництво населення у законодавчому органі, але утримувати таку армію чиновників, частина з яких з’являється у Раді лише у день ухвалення присяги, є цілковито недоречним. Менше «тіл» і більше діла – таким має бути один із пунктів виборчої реформи.

Зрозуміло, що за 45 днів до дня голосування всі ці проблеми не вирішити і нову систему не запровадити. Тому є велике побоювання, що все залишиться, як є. Відтак постає питання доцільності виборів, які лише законсервують теперішній парламентський бедлам. З одного боку, дострокові вибори – не полігон для випробувань законодавчих «новинок». З іншого – й відкладати далі перезавантаження законодавчої влади просто нікуди.

Український парламентаризм нагадує нині хворого, якому поставлений правильний (здебільшого!) діагноз. І який щиросердно хоче вилікуватися і вже планує те, що він робитиме після повного одужання. Але немає ані протоколу лікування, ані необхідних препаратів. В такому випадку лишається сподіватися хіба що на диво. А раптом ми не робитимемо нічого корисного для свого організму, але прокинемося наступного ранку цілком здоровими?

А раптом?..

Михайло Поживанов – народний депутат 2,4,5 і 6-го скликань

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG