Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 02:52

Юрій Костенко

(Рубрика «Точка зору»)

Міф 9. «Світова преса об’єктивно висвітлювала процес роззброєння України»

Існує уявлення, що ядерне роззброєння висвітлювалося західною пресою відповідно до загальновизнаних стандартів журналістики – всебічно і об’єктивно. Однак найбільш жорстокою в 1992-93 роках була саме інформаційна війна, розгорнута проти України. Зібраний у ті роки архів публікацій дає можливість чітко побачити прийоми, до яких вдавалися наші опоненти, аби змусити нас грати за визначеним сценарієм.

Переглядаючи західні публікації того періоду, можна чітко побачити «точку відліку» майже кожної з них. Висвітлюючи міжнародну політику, преса виходить із того, що вигідно їхній країні. В США можуть критикувати республіканців, демократів, але критикувати загалом країну, тим більше принижувати її – ніколи. Їм не треба цензури. На відміну від України, вони знають практику: якщо це шкодить інтересам країни, то і газеті – теж.

Із російських рук

Була ще одна проблема, яка створювала нерівні стартові умови для боротьби. Після розпаду СРСР усі інформагентства, всі посольства, вся система радянської розвідки, які базувались по світові, – стали надбанням Росії. Тема української ядерної зброї стала темою номер один, причому в російському трактуванні. «Більшість західних засобів масової інформації все ще повідомляють про події в республіках так, як їх трактує Москва, в подачі агенції ТАСС», – визнавала у травні 1993 року «Індепендет».

Ситуація погіршувалася тим, що Україна не лише не створила власної системи поширення інформації, але й не транслювала назовні чіткої позиції з ядерної тематики. На відміну від США чи Росії, в Україні довкола ядерної зброї точилася «громадянська війна», яку акуратно підігрівали зовні.

Діяльність українського МЗС (який і повинен був тримати інформаційний фронт) переважно зводилися до констатації того, що говорив про нас світ. У мене збереглися їхні моніторинги, які регулярно надсилалися керівництву Верховної Ради. Вони рясніють цитатами з публікацій, де прямо перекручуються факти. Але МЗС ніколи не звітував про здійснені заходи для спростування цього шквалу дезінформації – окрім хіба зустрічей у посольствах із дипломатами. Більше того, МЗС переважно виправдовувався за поведінку Верховної Ради, яка, з точки зору керівництва відомства, не розуміла необхідності негайного і повного роззброєння.

Тож боротьби в інформаційному просторі Україна фактично не вела.

За сценарієм голлівудського бойовика

Фабула, яку вибудували наші опоненти і послідовно доносили через інформаційний простір, майже голлівудська.

У світі з’явилася нова держава – «дикун з ядерною булавою». Вона не може сама обслуговувати зброю, бо отримала її випадково, тож не має ніяких кваліфікованих кадрів. Поки що ядерна кнопка під захистом цивілізованої Росії, але «дикун» прагне заволодіти кодами – і тоді може скинути ядерну бомбу в будь-якій точці планети. Росія готує вторгнення на українську територію, аби запобігти цьому і врятувати світ. США, як світові миротворці, занепокоєні можливістю конфлікту двох найбільш озброєних радянських республік. Усі дружно спонукають Україну чимшвидше вивезти до Росії ядерну зброю – заради миру на землі.

Маразм? Головне не те, що відбувається; головне, що про це пишуть ЗМІ.

Інформацію про публікації у західних ЗМІ допомагав нам отримувати Інститут демократії ім. Пилипа Орлика та Консультативно-дорадча рада при Верховній Раді – вони регулярно випускали бюлетені з перекладами статей. На сьогодні завдяки цим бюлетеням збереглися дані про десятки найпомітніших публікацій у найбільших світових виданнях.

Ось декілька типових заголовків: «Націоналістична Україна тягнеться до ядерної булави», «Дикун із ядерною булавою», «Україна: перешкода ядерному миру», «США чинить тиск на Україну щодо ратифікації угоди про ядерну зброю», «Україна гальмує ратифікацію Договору про СНО», «США не мають наміру набавляти ціну», «Малоросія готова до сварки», «Ядерні ракети в Україні викликають нову стурбованість у США й Росії» і так далі. І це не «Известия» – а Financial Times, «Вашингтон пост», «Таймс», «Нью-Йорк Таймс»…

Кампанія велася в усіх найавторитетніших виданнях Західної Європи та Північної Америки. В окремі періоди американські видання ставили матеріали на українську тему щодня, бувало навіть – по дві публікації в номері. Тиск був шалений, розрахований лише на перемогу, і – блискавичну. Засобами особливо не перебрали.

Розкручуючи тезу про небезпечність України, Росія запустила в інформаційний простір анонімний коментар про нібито роздобуту її розвідкою інформацію, що українці працюють над отриманням кодів до ядерної зброї. Ось як це спливло в листопаді 1992 року у «Нью-Йорк Таймс»: «Немає доказів того, що Україна близька до встановлення прямого контролю над ракетною зброєю, тобто до спроможності самостійно нанести ядерний удар. Але є турбуючі ознаки того, що республіканські організації, якщо не сам уряд, можуть намагатися отримати таку спроможність. Секретний урядовий дослідний інститут у Харкові працює над розробкою кодів активізації боєголовок. Як повідомили російські військові експерти, інститут навіть намагався залучити до цього росіян. Ці експерти також занепокоєні тим, що спроба України застосувати пускові коди може привести до неядерного вибуху з викидом радіоактивних речовин».

Мова йшла про харківський «Хартрон», який в СРСР дійсно був залучений до розробки елементів управління СНО. Під час засідання РНБО 4 квітня 1992 року ми розглядали «питання кнопки», але не з точки зору запуску, а, навпаки, його блокування. Оскільки Росія здійснювала безпосереднє управління і нашою ядерною зброєю, вона мала змогу запустити її без нашого відома. Існування можливості нам підтвердив директор «Хартрону» Яків Євгенович Айзенберг.

А ось як трансформувалася ця ситуація в заголовок повідомлення «Інтерфаксу»: «Гендиректор НПО «Хартрон», разрабатывающего системы управления для ядерных ракет: Никто в Украине не знает, куда нацелены ракеты, расположенные на ее территории».

Пізніше виявилося, що «качка» про агресивні наміри України була не лише кремлівською «стравою». «Урядовці США вважають, що Україна таємно вживає технічних заходів для забезпечення незалежного контролю над своїми ядерними ракетами, хоча Кравчук заперечує це», – назвала «Вашингтон пост» ще одне джерело цієї ж інформації.

У травні 1993-го це видання вело дуже активну кампанію в українському напрямку. Воно називало навіть термін – 18 місяців – необхідний Україні для набуття «фактичного оперативного контролю» над 176 міжконтинентальними ядерними ракетами. «За оцінками російських фахівців, може знадобитися набагато менше часу для того, щоб модифікувати і перенацілити ракети й отримати можливість їх запуску – значно менше року, як вони повідомляли недавнім американським відвідувачам Москви», – не приховує джерело «Вашингтон пост», так і не представивши українську точку зору.

«Вашингтон має діяти швидко. Адже спроби України отримати контроль над ядерними боєголовками можуть завершитися успіхом протягом якихось 1-2 років»; «Адміністрація Клінтона побоюється можливого зіткнення між Росією та Україною з приводу ядерної зброї»; «У США вважають за можливе, що українські військові можуть встановити оперативний контроль над цією зброєю, яка дотепер запрограмована проти Північної Америки», - формувала американська преса громадську думку про необхідність якомога швидше відібрати «ядерну іграшку» у агресивної й непрогнозованої країни.

Страшно?

Логічний, як для цієї змодельованої ситуації, розвиток – Росія готує по Україні превентивний удар, аби та не заволоділа можливістю використовувати зброю та випадково не знищила увесь світ. Для здорового глузду – дурниця, але який інформаційний привід! І є джерело, на яке можна послатися. «Московські оглядачі натякають на жахливий сценарій – превентивний удар Росії по Україні з метою захопити або навіть знищити колишні радянські ракети до того, як Україна спроможеться на власні кроки», – поширювала далі цю «новину» у травні 1993-го «Вашингтон Пост».

Інформуючи про причини, чому Держдепартамент відкидає зацікавленість України у вирішенні проблеми її ядерного роззброєння за зразком багатосторонньої угоди між СРСР і США в 1955 році, яка гарантувала незалежність і нейтралітет Австрії, чесно написала: «На вироблення такої угоди пішло близько 10 років. Сьогодні набагато стрімкіший плин часу зіштовхує ядерні амбіції України з готовністю Росії до випереджувального військового втручання. США мусять вжити увесь свій авторитет світового лідера щоб відвернути ці жахливі перегони». Погодьтеся: чудово розписані ноти для двох партій («хорошого» та «поганого» поліцейського) – для досягнення спільного результату: роззброєння України.

Для ведення інформаційної війни було застосовано навіть суто радянський жанр. Так, «Інтернешнл Геральд Трибьюн» опублікувала «лист читача з Франції Пітера Б.Мартіна», який виявився надзвичайно обізнаним у тонкощах обслуговування ядерної зброї та ролі Росії в цьому процесі. Більше того, він висловлював свою читацьку думку суворо у фарватері тез, які просувала Росія: «Єдині справжні ліки проти цього ядерного шантажу – це байдужість і бездіяльність відносно України. Якщо Україна залишиться наодинці зі своїми ракетами і ядерними боєголовками, то вони з часом стануть непридатними через брак кваліфікованого обслуговування. Наприклад, рідке паливо ракет СС-18 повинно зберігатись охолодженим і під тиском, інакше через витік токсичної рідини у шахти, де воно зберігається, стануть просто небезпечними. Боєголовки самі по собі мають тенденцію погіршуватись…» і так далі. «Єдина країна з колишнього СРСР, яка може обслуговувати ці ракети – це Росія», – стверджував «читач».

Вміли готувати…

Україна погодилася в перспективі стати без’ядерною, але в жодному документі не визначала термінів. Умови, які дозволять нам почати роззброєння, були сформульовані у рішеннях Верховної Ради. Доносити її мав МЗС. Читаючи західну пресу, можна зробити висновок, що там нічого не знали про позицію України. Через те, що ці вимоги не були донесені і роз’яснені, до них ставилися не як до життєвої необхідності, а як до забаганки.

Так, «Ді Вельт» на початку червня 1993 року назвала висунуті Україною вимоги «зволіканням із ратифікацією Україною угоди СТАРТ» та припустила, що насправді «це в першу чергу – спроба Києва згендлювати, вибити політичні й економічні поступки як ціну за нищення ядерної зброї».

Ось ще цитати: «Україна виснула багато необґрунтованих умов до Договору, які викликають необхідність нових переговорів, а також вимагають фінансову ін’єкцію та гарантію безпеки»; «Українській делегації було заявлено, що Вашингтон не буде вести торг з Україною, щоб її законодавці ратифікували зобов’язання про виведення ядерної зброї зі своєї території», - пише «Вашингтон пост» на початку 1993-го. Лондонська «Таймс» звинувачувала у зростанні претензій з 175 мільйонів доларів до 1,5 мільярда за ядерне пальне з боєголовок.

Проти України грала взаємозаперечна інформація, з якою виходили представники різних гілок української влади. Наприклад, Кравчуку вказували на невиконання обіцянок, які він роздавав, але виконати без рішення парламенту не міг: «Останнім часом українські зобов’язання щодо роззброєння набрали не надто переконливого вигляду… Кравчук пообіцяв, що Україна приєднається до Угоди 1968 р. як «неядерна держава»... Настав і проминув кінець 1992 р., але парламент не ратифікував угоду, як було обіцяно».

У мене збереглася добірка публікацій в українських ЗМІ. У новинних повідомленнях задокументовані всі найважливіші події цієї епопеї. Тут є виступи українських урядовців та президента, які агітували швидше віддати зброю, їх статті. Є публікації фахівців, які обґрунтовували необхідність боротися за цей капітал. Отож, якщо говорити про ведення Україною інформаційної війни на власній території – так це скоріше «громадянська війна» між різними позиціями. Українці так і не отримали можливості сформувати свою точку зору з приводу того, що відбувалося.

Це було перше випробування для преси незалежної України. Головною причиною того, що українські ЗМІ не відіграли ролі зброї в боротьбі за національні інтереси, стала відсутність однозначної позиції всередині самої держави.

***

За таким же сценарієм Росія виграла у нас інші інформаційні війни – і газову війну 2009 року, і війну з начебто незаконними поставками української зброї в Ірак, «Кольчуг» та інші. Чому вони легко змогли зробити те, що спланували? Тому що ніякої протидії в інформаційному полі Україна не чинила.

(Незабаром читайте на сайті Радіо Свобода»: Міф 10. «Українська дипломатія витиснула для України максимум можливого»)

Попередні публікації:

10 міфів про ядерне роззброєння України
Міф 1. «Ядерне роззброєння – ініціатива українського народу»
Міф 2. «США – кращий друг України» / «Росія – кращий друг України
Міф 3. «Ми надто слабкі, щоб протистояти тиску «наддержав»
Міф 4. «В Україні була не ядерна зброя, а лише купа небезпечного брухту»
Міф 5. «Ядерна зброя могла вибухнути, і її треба було швидше позбутися»
Міф 6. «Україна зобов’язалася віддати всю свою ядерну зброю за 5 років»
Міф 7. «Питання власності на ядерну зброю не мало значення, бо Україна зобов’язалася стати без’ядерною»
Міф 8. «Україна отримала гарантії безпеки від ядерних держав»

Юрій Костенко – голова Спеціальної робочої групи з підготовки до ратифікації Договору СТАРТ-1 (1992-94), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Росією щодо ядерної зброї (1993), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-98).

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG