Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 08:39

Російські царі, комісари і президент Путін


Володимир Путін, архівне фото

Володимир Путін, архівне фото

Аскольд С. Лозинський

Порівняння Володимира Путіна з Адольфом Гітлером та Йосипом Сталіним є перебільшенням, але тільки тому, що президент Путін діє в епоху примусової прозорості. Світ змінився настільки сильно, що якби сьогодні був сталінський ГУЛАГ чи гітлерівські концентраційні табори то дивилися би мільярди людей на щоденні програми новин жорстокості, що не могло би не зменшити число жертв, а також ступінь жорстокості. Звичайно, такий розвиток подій не робить Володимир Путіна меншим психопатом, тільки менш чисельним вбивцем.

Путін продемонстрував, що політика президента Обами та держсекретаря Клінтон щодо перезавантаження відносин із Росією, яку вони оголосили близько п’яти років тому, була повною маячнею. Проте, політика перезавантаження була заснована на попередній політиці, яка була не в змозі визнати, що СРСР був лише мутантом Російської імперії і після розпаду СРСР залишився той самий агресор – просто змінив свою назву. Більше того, ще до перезавантаження, Росія зробила дуже мало, щоб показати якісь істотні зміни, взявши собі всі радянські активи, приєднавши до себе всі місця в Організації Об’єднаних Націй та в інших міжнародних форумах, публічно оплакуючи розпад СРСР, святкуючи радянські свята та історію.

Після Другої світової війни зовнішня політика США визнавала Радянський Союз небезпечним, але якось примарно, була погано інформована і невиправдано симпатизувала Росії і росіянам. У внутрішній записці Держдепартаменту до комітету національної безпеки в 1948 році у питанні українських устремлінь до незалежності, робиться заключення, що «... ми не можемо бути байдужими до почуттів самих Великих росіян... Будь-яка довгострокова політика США повинна ґрунтуватися на їх визнанні та їх співпраці. Українська територія настільки ж є частиною їхньої національної спадщини, наскільки Середній Захід є частиною нашої, і вони усвідомлюють цей факт. Рішення, яке буде намагатися відокремити Україну повністю від решти частини Росії наштовхнеться на їх образу і опозицію, і може бути забезпечене, в кінцевому рахунку, тільки силою».

Спецслужби США активно працювали під час Холодної війни, щоб включити російську еміграцію в антирадянські коаліції, спрямовані на розпад СРСР. Проте, по великому рахунку, інші поневолені народи відмовилися взяти росіян у своє лоно, незважаючи на зусилля США. Росіяни самі надавали достатньо матеріалу для того, щоб інші країни відносились до них із обережністю.

У грудні 1952 року російсько-американський щомісячний журнал «Росія» опублікував статтю російського православного священика Петра Григоровича Koганіка, в якому російський священнослужитель написав: «Ми повинні відкрито заявити, що жоден американець не повинен брати участь у втручанні у внутрішні справи інших країн. Звичайно, нам всім не подобається огидний більшовизм і його гріховна робота в Росії та в усьому світі, але це не означає, що ми повинні також ненавидіти Росію і її народ. У спробі знищити більшовизм, у нас немає ніякого права підірвати колишню Велику Російську імперію, прагнучи, як це роблять «українські» сепаратисти (за сприяння хороших і чесних, але введених в оману американців), відокремити від неї «Малоросію» (відому в даний час як «Україна»)».

До свого власного, бажано-обманливого сприйняття Росії, американцям було додано деякі квазідемократичні перетворення, особливо під час перебування на посаді першого пострадянського президента Росії Бориса Єльцина. Проте навіть квазідемократичність, публічність персони Єльцина спростовується його внутрішніми діями та заявами. Через два дні після того, як Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року, Єльцин заявив, що він визнає Україну, але наполягає на тому, що питання про кордон має бути переглянуте. Єльцин був проти СРСР, але був апологетом Російської імперії. Саме з цієї причини, знаючи про свої особисті слабкості, він вибрав полковника КДБ Володимира Путіна своїм наступником.

Путін твердо контролює Росію більше ніж 10 років, маніпулюючи конституційними нормами Росії та переміщуючи пішаків у різних ролях. Він наростив свої мускули, не рахується з більшістю міжнародних договорів, і продовжує окуповувати частини, принаймні, трьох сусідніх суверенних держав: Молдови, Грузії, а тепер – України. У той же час, до останнього часу, міжнародне співтовариство відкрило свої двері Росії в G7, G20, СОТ і навіть у співпраці з НАТО. І навіть зараз лінії дипломатичного зв’язку з Путіним залишаються відкритими. Чемпіонат світу з футболу 2018 року в Росії залишається на порядку денному.

У більш розсудливих переважає думка, що усунути Путіна необхідно – тому, що він є проблемою. Однак 80 відсотків росіян підтримують Путіна. Не існує ніяких сумнівів, що Путін має піти, але він є усього лише нагальною проблемою. На основі російської історії та культури, є цілком очевидним, що російське суспільство, швидше за все, передасть владу «другому Путіну». Ним може бути колишній полковник КДБ, як Путін, або семінарист, як Сталін, чи священик як Коганік. Демократичний і законослухняний світ повинен перезавантажити свою політику щодо Росії на довгострокову перспективу. Ця політика, неминуче, мусить визнати Росію і росіян, а не просто одного чоловіка, в якості дійсного агресора.

Аскольд С. Лозинський – колишній голова Світового конгресу українців, юрист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG