Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 06:15

«Війна війною, а для когось це мати рідна» – Іван Лозовий про функціонерів


Іван Лозовий (фото зі сторінки Facebook Івана Лозового)

Іван Лозовий (фото зі сторінки Facebook Івана Лозового)

Іван Лозовий вперше потрапив до Луганська в 1992 році. Відтоді він із десяток разів бував там ще до «фактично українсько-російської війни», як він каже. А за останні два місяці їздив туди 4 рази. Колишній громадянин США (народився у Нью-Йорку і закінчив там університет), юрист за освітою, у 1991 році переїхав жити в Україну, а в 1997 році прийняв українське громадянство, відмовившись від американського. Зараз він очолює громадську організацію – Інститут державних демократій. Однак чоловік наголошує, що їздить на Схід як приватна особа, «просто як я – Іван Лозовий».

В Луганській області у нього багато друзів і знайомих, ситуацію і людей, як він каже, там трохи знає. Був він там і на початку травня, коли фактично «не було як такої ще АТО». В області тоді був тільки окупований будинок СБУ в самому місті Луганську. «Я туди поїхав власною машиною з трьома людьми з Майдану, хлопцями. Ми перебували там десь три дні, мали низку зустрічей. Я виступив на мітингу, який там проводився проукраїнськими силами в місті Луганськ. Трохи орієнтувалися з ситуацією, мали контакти, інформацію збирали», – розповідає Лозовий. Потім їздив наприкінці травня, вже під час антитерористичної операції. Другий раз відразу через тиждень, на початку червня, і останнього разу поїхав туди десь два тижні тому і повернувся. Найбільше його вразило, як один із українських танків підірвався неподалік «і троє людей наших, героїв, загинуло фактично на очах».

У п’ятницю Іван Лозовий знову їде у зону АТО на Луганщину, а нині полілився з Радіо Свобода своїми думками про те, що там побачив і відчув по-новому.

Іван Лозовий

Іван Лозовий

– Я дуже багато спілкувався з різними жителями, в тому числі в селі Красний Яр, де ми проводили бойові дії в неділю. Я Вам скажу відразу, що я отримав певний шок від того, наскільки люди фактично живуть на іншій планеті, як колись пані Анґела Меркель сказала про Володимира Путіна. Я наведу такий простий приклад. Я, зокрема, допоки не поїхав на бойову операцію, в мене є власна машина, я на ній проводив певні роботи. Був у роз’їздах для батальйону «Айдар». Ми проводили там чистки від сепаратистів в тилу, правда, десь за 60–80 кілометрів на північ від Луганська. Але був в одній такій операції, де просто перевозив людей до лікарні. Там є така польова лікарня, яка встановлена Міністерством оборони. Ми туди заїхали, і я побачив, що там кавуни продавали. Там жіночка десь 45 років їх продавала. Вона сама почала розмову. Переважно люди питають спочатку, коли це все закінчиться. Я відповів, звісна річ: закінчиться, коли всіх озброєних терористів буде перебито. Ми далі говоримо. Я кажу, що фактично це війна проти України з боку Росії, бо без Росії цієї війни би не було. Вона відповіла, як там прийнято, досить мляво. Вона говорить, що Росія тут близько до нас. Я кажу: ви ж повинні знати, наприклад, що головнокомандувач усіх озброєних терористів Донецької області є такий собі Гіркін, громадянин Російської Федерації і житель Москви. Я Вам скажу, ця жіночка ніколи не чула прізвища Гіркін. Це мене просто вбило. Вона трохи цікавиться цими питаннями, середнього віку, інтелігентна жіночка, продає кавуни зі свого городу. Вона ніколи не чула прізвища Гіркін. Це є рівень людей на місці. Про цей рівень треба розуміти і збагнути, коли ми говоримо про пропаганду, про зомбування і так далі. Це просто нереально, що людина, яка там живе в зоні бойових дій, недалеко від неї війна, вона ніколи не чула прізвища Гіркін.

– На думку цих людей, хто проти кого там воює?

Переважна більшість не має ніякого почуття, що ми – українці, громадяни України. Бо впродовж 24 років ніхто не потурбувався їм про це повідомити. Держава цього не зробила

– Вони не мають чіткого уявлення, і багатьом це байдуже. Їм головне, щоб, по-перше, війна їх особисто не торкнулася, головне, щоб вона припинилася, бо з цим багато проблем: то мобільного зв’язку немає, то постачання продуктів різних, є перебої. Переважна більшість не має ніякого почуття, що ми – українці, громадяни України, живемо в Україні. Немає цього розуміння. Бо впродовж 24 років ніхто не потурбувався їм про це повідомити. Держава цього не зробила. Найстрашніше є те, що держава зараз цього не робить. Тобто ніхто не приходить після того, як звільнюється якесь село чи населений пункт, ніхто не приходить, не працює з мешканцями. Вони далі там живуть і думають – там хтось воює.

Час від часу, може, почують щось краєм вуха від російського телебачення, що «українська армія вбиває місцевих жителів». І це все, на цьому рівні як було, так і залишається. Якщо так далі буде, то я Вам гарантую тільки одне: навіть при найбільш успішному завершенні АТО ця проблема повернеться і знову будуть люди гинути – чи за рік, чи за десять років, якщо не буде наведений елементарний порядок. Якщо люди не будуть знати, що ми українці, ми всі разом, ми відповідаємо за цю державу, яка є нашою. Така проста річ, ніхто не потурбувався людей повідомити.

Як Ви собі уявляєте, що треба робити? Що, на Вашу думку, зараз реально зробити владі – Петрові Порошенкові, Кабінету міністрів, міністрові оборони, міністрові внутрішніх справ? Я маю на увазі якісь прості кроки, які, на Вашу думку, вже зараз могли би щось змінити. Щось, про що Вам здається, що це просто, а вони, мовляв, цього не бачать…

Можна зробити дуже багато і за відносно маленькі кошти. Найголовніше – це, безумовно, засоби масової інформації. Можна за два тижні встановити нормальну трансляцію українського телебачення, радіо

Їм підсовують дезінформацію, що українські війська знищують умисно «Градами» місцеве мирне населення, вони готові в це повірити

​– Можна зробити дуже багато і за відносно маленькі кошти. Найголовніше – це, безумовно, засоби масової інформації. А так, як працює наша теперішня корумпована система, то все відкладається. Чому? Бо люди, які повинні поширювати українські ЗМІ на ту ж Луганську область, спочатку мусять все розділити між собою. Куди гроші підуть, кому, скільки буде відкатів віддаватися. Тому це рухається все дуже повільно.

Якщо все це перерубати, можна було б буквально за два тижні, я абсолютно в цьому переконаний, встановити нормальну трансляцію українського телебачення, радіо. Чому, наприклад, в руки не роздається газета? Це ж копійки, друкувати на тиждень, якщо не щоденно, накладом 200 тисяч газеток, які розповідають про АТО, повідомляють про позицію України, про те, що робить Росія, розповідати це людям. Це було б дуже легко зробити, і це копійки, кажу ще раз. Але нікого це не цікавить. Чому? Бо люди у нашій державі – як були, так і далі, в першу чергу, на жаль, державні службовці найвищого рівня займаються корупцією замість того, щоб дбати про державу. І тому взагалі вся ця ситуація і була допущена. тому ми і дійшли до цього стану.

Що сказати зараз про голову Нацради з питань радіо і телебачення, який каже, що нам треба збільшити російською мовою мовлення по Луганській області? А треба, навпаки, людей привчати до того, що це Україна, що існує українська мова, треба її розуміти. Хочете спілкуватися російською, будь ласка, чи іншою мовою, але це Україна, щоб люди не залишилися в цьому підвішеному стані, де вони самі не знають і не дбають, чи Україна, чи Росія, хто там воює, аби воно все припинилося.

Їм підсовують дезінформацію, що українські війська знищують умисно «Градами» місцеве мирне населення, вони готові в це повірити. Це треба припинити. Багато що може зробити держава вже сьогодні. А як ми бачимо, вона майже нічого не робить. Тому що не ті люди на місці, фактично серйозних спроб зупинити корупцію хоча б щодо АТО, хоча б щодо війни я поки що не бачу. Ми бачили, що ще півтора місяця тому зависло 4,7 мільярда гривень додаткової позабюджетної допомоги армії. Як таке може бути? Де ці гроші? Це можна мільйон бронежилетів найвищого класу захисту купити, мільйон! Я був на передовій, брав участь в бойових діях в неділю, буквально кілька днів тому, я Вам скажу, далеко не всі наші вояки оснащені бронежилетами.

– На тлі цього всього що треба зробити, чи все ж Ви бачите якийсь бодай позитив?

– Позитив великий був і є, і він складається з людей. Тих бійців, які вже тиждень, три тижні, місяць, півтора перебувають у добровільному батальйоні «Айдар», кожна людина там є за власним бажанням. Вони ідуть на бої, на боротьбу проти добре озброєних опонентів, в тому числі багато з яких є людьми з російського спецназу, ми це знаємо з таких речей, як те, що міномети, які використовують «сепаратисти», б’ють надзвичайно точно. Це людина мусить тренуватися не рік, і не два, щоб трьома ударами – і кожним ударом!!! – потрапити в БТР, який рухається, а таке було зафіксовано. То наші люди, які йдуть, хлопці, відчайдушно, усвідомлюючи повністю, на що вони йдуть, і йдуть часто, на жаль, на свою смерть, щоб боротися проти ворога і захищати нашу землю, це надзвичайна річ.

– Бійці, з якими Вам доводилося пліч-о-пліч бути на передовій, спілкуватися, чи це люди переважно з Західної України, чи зі Східної України, якою мовою вони спілкуються, чи є порозуміння між ними?

У батальйоні «Айдар» люди з усіх регіонів

– У батальйоні «Айдар» є дуже багато людей, як не дивно, з Києва. Багато просто туди направилися з Майдану свого часу, це місяць тому, наприклад. Є і з Західної України група, є навіть люди, не так мало, і з Луганської області. Безумовно, повинно було б бути більше. Роз’їжджаючи зовсім недалеко від Луганська, трохи на північ 20–25 кілометрів, було дуже прикро бачити картинки, коли посеред дня троє молодих, здорових чоловіків по 25–30 років, сидять без сорочок і весь день попивають пивко. Є такий феномен також. Але абсолютно в батальйоні «Айдар» точно немає переваги людей з Західної України, вони є, і вони також герої, як і всі решта, але там фактично склалася картина дуже збалансована, є люди з усіх регіонів. Є один мій добрий знайомий, я там подружився з Женею з Маріуполя, який воює у складі батальйону, є мій друг Микола Лисенко із Алчевська, той же Ігор Орел із Стаханова, як я казав, багато хлопців з Києва. Також дуже різношерста публіка. Є ті, хто служили, мають досвід, є молоді – 20 років, є старші – понад 50 років, є ті, які рвуться на фронт відразу, є інші, які тиждень-два готуються, збирають оснащення, як можуть, докомплектовують свою зброю, захисні свої обладунки і так далі. Але головне, що вони всі герої.

– Ще одне запитання. Дуже багато останнім часом говорять про те, що деякі політики напередодні парламентських виборів намагаються піаритися, зокрема, розповідями про свою участь у тому ж батальйоні «Айдар». Чи Вам щось відомо про таке?

– Відносно цього батальйону не зовсім. Я суджу таким чином: що конкретно людина робить. Хтось приїхав, скажімо, підняв якусь частину, чи в батальйоні «Айдар», чи в батальйоні «Азов», чи «Донбас», немає значення, пішов, зробив конкретну справу, якогось відомого сепаратиста місцевого зловили, це добре. Він попіарився на цьому, це для мене питання не те що другорядне – воно не існує. Зараз такий час, що я не зовсім вірю, що в такої великої країни, як Україна з 46-мільйонним населенням, ми не спроможні зібрати добровольців, хоча б 100 тисяч, оснастити їх швиденько, впродовж тижня всім необхідним – зброєю, захистом, і буквально за тиждень вирішити цю проблему. І це необхідно зробити. Бо, як ми бачимо, чим довше затягується проблема з озброєними терористами і сепаратистами, тим більше людей гинуть, в тому числі й мирних жителів, і те, що це не робиться, це великий злочин і кривда проти нашої держави, що все це затягнулося. І коли на найвищому рівні кажуть, що це все повинно проводитися впродовж годин, а пізніше розтягується на тижні й місяці, то в мене тільки одна думка, і вона досить для мене страшна, а це те, що наші генерали і різні посадові особи тільки дивляться кожної хвилини, як нажитися на цій війні. Як на передовій кажуть, «війна війною, а для когось це мати рідна». Тому це мусить припинитися, а якщо це припиниться, ми побачимо мир і спокій досить швиденько.

– Який висновок можна зробити, яку крапку Ви б хотіли поставити у цій розмові?

На передовій є наші війська, добровільні батальйони, кожен з нас повинен присвятити хоч трохи часу і ресурсів, щоб їм допомогти

– Найголовніше – це те, що ми повинні, де б ми не були в Україні – чи у Львові, чи в Києві, чи в Одесі – розуміти, що кожної хвилини на передовій є наші війська, добровільні батальйони, це конкретні люди – молоді і старші, хлопці й чоловіки, які ризикують своїм життям і гинуть там, і кожен з нас, я вважаю, повинен присвятити хоч трохи часу і ресурсів, які б вони у нас не були, для того, щоб їм допомогти, бо ми – Україна, ми українці, ми всі повинні бути разом саме зараз у цей дуже важкий час, який нас усіх випробовує.

  • 16x9 Image

    Людмила Ваннек

    На радіо Свобода від 1993 року, в українській редакції – від 1995 року. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, працювала на сцені українських та німецьких театрів та на телебаченні. Переможець міжнародного конкурсу поп-музики в Сараєво. Редактор і ведуча програм «Світ у новинах», «Міжнародний щоденник», «Виклик», «Свобода сьогодні», «Свобода за тиждень», випусків новин. Багато працює над рекламою передач.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG