Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:15

Юрій Чорноморець

Важко мати справу із церковниками. Вони настільки зациклені на безлічі своїх духовних і повсякденних справ, на встановленні особливих стосунків із Богом, що часто втрачають відчуття реальності. Лише цим можна пояснити те, що церковна Москва до цього часу впевнена, що якимось чудом їй вдасться втримати церковний Київ у своїй орбіті. З іншого боку, і втратою відчуття реальності можна назвати вимоги УПЦ Київського патріархату: об’єднуймося, але навколо патріарха Філарета. Це при тому що навіть із православних громад, що порвали із Москвою, третина не хоче його визнавати своїм патріархом! Чому це мали б зробити вірні УПЦ (Московського патріархату), для яких Філарет – однозначно негативний герой із минулого, а не духовний батько нації, що спасає державу, націю, армію, біженців і навіть трошки – своїх вірних.

Втратою відчуття реальності можна пояснити і заборону Мінкультом змін до статуту УПЦ (МП) саме тоді, коли можна було б вийти на формулу об’єднавчого собору, який, звісно ж, самим статутом не передбачений. Ще більша втрата реальності – це самовідчуття єпископів УПЦ, яке можна виcловити так: ми все одно завжди будемо потрібні! Які резони? Найбільша Церква, яка представлена в усіх регіонах. Незамінна при всіх спробах національного діалогу і примирення. Але й динозаври були найбільшими і найпомітнішими. Але маленькі динамічні ссавці прекрасно їх з’їли – особливо коли зовнішні катаклізми сприяли цьому.

Сьогодні УГКЦ та УПЦ КП завойовують суспільство не менш успішно, ніж колись протестанти (зростання останніх підкосили скандали із Сандеєм Аделаджою та зменшення допомоги з-за кордону після глобальної фінансової кризи). Взяти ту саму УГКЦ – і традиційна, і сучасна; і християнська, і українська. Саме такою хочуть бачити церкву рядові вірні та національна еліта.

Церква за російським взірцем перетворюється на бюро із ритуальних послуг

УПЦ (МП) готова до більшого утвердження власної християнської ідентичності. Так, потрібно звільнятися від величезного тягаря недоліків уже тому, що це суперечить християнському вченню. Саме це є головним засобом зцілення УПЦ. Так, хвороба «русского мира» чи комерціалізації церкви мають бути подолані під гаслом християнізації. А то сьогодні Церква за російським взірцем буває перетворюється не на місце, де збирається жива громада, а на бюро із ритуальних послуг, яке в неділю може ще й ставати місцем трансляції особистого світогляду настоятеля. Втілення Євангелія, проповідь Євангелія – все це часто-густо забуте і навіть немислиме. Між тим Церква повинна бути Церквою – і тому УПЦ необхідна власна євангелізація. Остання, до речі, не завадить і УПЦ КП.

Але потрібно бути не просто християнської церквою, але сучасною і постсучасною церквою. Адже життя йде вперед, і структури традиційного закритого суспільства вмирають. Церкві потрібно відроджуватися як живій спільноті – цього вимагає релігійна психологія доби модерну, і як живому духовному рухові – цього вимагає реальність доби постмодерну. Потрібно всім жити як папа Франциск, мати Тереза, – і відповідні православні святі в історії XX і XXI століть є! Але хто про них знає? І чому їх немає у Києві та Львові, Харкові та Сімферополі, Луганську і Тернополі? Потреба у сучасній церкві – це потреба у сучасній святості, а не у пристосуванні до умов життя світу цього. Хто здатний на святість? Цього ми не знаємо, але можемо молитися і надіятися.

Церква повинна бути українською і православною

Церква повинна бути українською і православною. Повинна бути не лише тому що так означено в самій її назві. Українське суспільство потребує такої Церкви. Лише Київська традиція, започаткована колись Петром Могилою, може бути стрижнем для сучасної духовної культури України. Щоб відродити весь потенціал київського православної ідеї, недостатньо самого відродження Могилянки, козацтва, богословських і філософських ідей. Потрібний новий Петро Могила – архієрей, який не побоїться на київському ґрунті творити новий культурний синтез, творити православне християнство доби постмодерну. Свого часу Петро Могила створив парадигму модерного православ’я, і триста років усе православ’я – грецьке, болгарське, румунське, українське, російське – рухалося у рамках цієї матриці.

Сьогодні знову потрібна культурне перезавантаження для всього православ’я. Не лише в Росії чи в Україні ще не вміють творити православ’я доби постмодерну. З цим мають проблеми всі національні православні Церкви. Україна з її Києвом – цим Єрусалимом Східної Європи, її унікальним досвідом і сміливою здатністю творити небачене – європейське християнство майбутнього. Цікаво, що існує пророцтво Івана-Павла II про те, що відродження християнської Європи почнеться зі Східної частини, і навіть точніше – з України.

Чи може справитися із такими завданнями провінційний митрополит, який навіть не вміє проповідувати? Риторичне питання. А між тим, партія авантюристів-бізнесменів штовхає у Київські митрополити Симеона Вінницького. Подивіться в інтернеті його проповіді – чи такої людини потребує українське православ’я? Чи може таку людину підтримувати Порошенко? Чи може бути на його боці хоч колись більшість єпископів УПЦ? Однозначно: ні, ні, ні.

Так само і при митрополиті Онуфрії УПЦ ризикує. З одного боку – його проповіді дуже близькі до духовності Антонія Сурожського, найкращого православного богослова сучасності. А з іншого боку – суха чернеча духовність російського типу.

Не випадково, що митрополит Володимир своїм спадкоємцем зробив іншу людину: митрополита Антонія, надавши йому другу посаду в квітні 2012-го і передавши більшість своїх повноважень. За два роки Антоній зумів не спокуситися ні погрозами Януковича, ні обіцянками керівництва РПЦ. Саме завдяки йому проукраїнський курс розвитку УПЦ було збережено. І немає сумнівів, що саме цей вектор буде визначальним і після 13 серпня, якщо Київський престол буде довірено йому. Усі безпідставні наклепи, які були вилиті на нього з одного-єдиного джерела в порушення всіх канонів журналістики, сьогодні лише укріпили впевненість більшості єпископів саме у цій кандидатурі. І цілком можливо, що 2015-й, рік 400-річчя Могилянки, Україна зустріне також із єдиною помісною УПЦ, бо саме таких чудес ми потребуємо!

Юрій Чорноморець – доктор філософських наук, релігієзнавець, православний богослов

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG