Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 06:35

Я вдячна людям за кожен шматочок хліба – переселенка з Донецька


Зі східних регіонів до Черкас переїхало понад 700 переселенців. Деяких із них розселили по гуртожитках та готелях, для інших знайшли місця у квартирах черкащан. Радіо Свобода побувало в гостях у черкащанки Наталії Лазуренко, яка прихистила родину Бухтиярових із Донецька.

Щоденне кавування – тепер своєрідний ритуал для черкащанки Наталії Лазуренко та донеччанки Людмили Бухтиярової. За кавою спілкуються про буремне життя та війну на сході. Людмила подробиці знає не з чуток, адже лише два тижні як із чоловіком переїхали з Донецька до Черкас. Оселилися у квартирі Наталії, хоча раніше навіть не були знайомі. Одна про одну жінки дізналися через спільних друзів.

Бажання допомогти людям було ще з Майдану

«Бажання допомогти людям було ще з Майдану. Я знаю, що тоді були люди, яким треба було виїжджати з Києва, треба було ховатися. Коли ж люди почали масово приїздити з Донецька та Луганська, то я зараз розумію: я зробила те, що могла. Коли Люда з Олегом зайшли, знаєте, без усілякого, ми вже ввечері говорила так, ніби знайомі щонайменше рік. Ось такі були враження», – розповідає Наталія Лазурєнко.

За два тижні чоловік Людмили Олег зміг влаштуватися на роботу. Хоч і має вищу освіту, однак, працює охоронцем у передмісті. Людмила теж має підробіток – робить жінкам зачіски. В інший час разом із Наталею волонтерствує у Центрі гостинності, де черкащани допомагають переселенцям.

Дуже важко, коли ти все залишив і відчуваєш себе обділеним

«Я дуже вдячна кожній людині за кожну копійку, за кожен шматочок ковбаси, хліба. Тому що дуже важко, коли ти все залишив і відчуваєш себе обділеним. Бо ще невідомо, яка буде інфраструктура, куди ти повернешся, що на тебе там чекатиме. Навіть якщо вийде, що ми повернемося на Донбас, ми все одно будемо їздити сюди відпочивати, ми будемо товаришувати», – каже Людмила Бухтиярова.

Сенс життя не в ремонтах, а в комфорті душі

У Донецьку родина Бухтиярових залишила відремонтовану квартиру в центрі міста. Втім, Людмила переконана: сенс життя не в ремонтах, а в тому, де комфортно душі. Наразі жалкує, що не взяла із собою дорогих серцю світлин. Єдині два фото у гаманці – сина в дитинстві, який залишився на Донеччині.

«Найцінніше, що є у нас, це ми. Я от зараз розумію, що моє місто – це там, де мої улюблені і дорогі мені люди. Звісно, у мене в Донецьку залишилися мої улюблені подруги. Але я зрозуміла, що я не так люблю там навіть стадіони, чи якісь будівлі, архітектуру. А ні, ось ці душі, ці люди, це спілкування. Ось це найрідніше» – пояснює Людмила.

Нині Людмила вільно носить патріотичну стрічку на сумочці й потроху вдосконалює українську. Речі поки тримає у валізах, щоб бути напоготові будь-коли повернутися додому. Хоча й зізнається: мріє мати власну квартиру у Черкасах у сусідньому із Наталчиним будинку.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG